День Говерли (фото)
З угорської назва перекладається як "Сніжна гора". Річка Прут бере свій початок біля підніжжя Говерли.
Мабуть, сходження на Говерлу і було головною і найпривабливішою метою нашого українського турне. Задумувалась ця акція досить давно, і Говерла не переставала кликати в гості січневими вечорами, коли ми, за звичаєм, поверталися на свою віллу в селі Яблуниця, відкатавши черговий день у "Буковелі". Так уже виходило, що на зворотному шляху Говерла (а також Петрос, її сусід і друг) були чітко видні з вікна авто. А вже що призначено збутися - те неодмінно збудеться.
Потрапити на Говерлу можна самостійно, або у складі організованої групи. Ми розглядали обидва варіанти, і в результаті вирішили примкнути до групи туристів бази "Ворохта". Старт був призначений на 8 ранку від бази. Товариші по готелю "Трутень" - кияни Петро і Ліда - висловили готовність приєднатися до нас, і ось, поснідавши, ми викликали таксомотор (бо до "Ворохти" топати кілометри 3, а зранку не дуже хочеться) і благополучно прибули на базу.
Потрібно сказати, що напередодні ввечері пройшла злива, похолодало градусів до 17, і вранці було не дуже зрозуміло - чи буде знову дощ або як. За цим узяли з собою дощовики, а крім того - теплий одяг і навіть шапки. За наявною інформацією, влітку на Говерлі можлива неприємна зустріч з лютою негодою. А береженого - Бог береже.
На базі "Ворохта" вже щосили готувалися до від'їзду. Деякі туристи приміряли гумові чоботи. Так як ми були безальтернативно взуті в кросівки, то повважали цю міру зайвою. З'ясувалося, що не вся братія піде на Говерлу, частина туристів вибереться на гору Пожижевська, і то не на вершину (1822 метри), а на висоту 1550 метрів, де розташована метеостанція.
Ну так от, ми розписалися в журналі інструктажу (сам інструктаж був проведений пізніше), отримали сухий пайок (з'їдений був пізніше), і занурилися в два "Ікаруса". Загальна чисельність групи становила чоловік 80, не менше.
По дорозі одна з інструкорів-гідів розповідала на приємній українській мові про те, що нас чекає, про Карпатський національний природний парк, в який ми в'їхали. Про те, що ялинки (або по-українськи - "смереки") глушать звуки. І якщо відстанеш від групи, загубишся серед смерек "по нужді", то твоє "ау-допоможіть-сос" можуть і не почути. Виявляється, тут, окрім іншої живності, водяться кабани і навіть бурі ведмеді. Дуже хочеться в це вірити. Такі гарні місця заслуговують, щоб тут мешкали ведмеді. А ведмеді заслуговують тут мешкати. Хочеться вірити, що браконьєри та інший антропогенний вплив не звели їх популяцію на ніц.
Такі гарні місця заслуговують, щоб тут мешкали ведмеді. А ведмеді заслуговують тут мешкати.
Я ж не сказала, куди саме ми їхали в "Ікарусі"! А їхали ми на базу "Заросляк". А звідти - по туристичній стежці на Говерлу. По дорозі проїжджали заставу лісників і заплатили їм туристичний збір. Дорога до "Заросляку" була низької якості - грунтовка, на власному авто краще не їздити, як втім краще принципово не їздити на ньому по більшій частині України, на жаль. Але це крапля дьогтю в нашому медовому оповіданні, не більше. По дорозі зустрілось занедбане форелеве господарство. Радянські люди колись давно розводили тут форель. Вода в господарство надходила з Прута.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Еко-похід у Карпати. Як зробити гори чистими
Ось і приїхали, по відчуттях дорога зайняла хвилин 45. Вивантажуємося, формуємося в групи (Пожижевська і Говерла), проходимо інструктаж. На Говерлу групу ведуть три інструктори - Богдан, Марія та Олег. Один інструктор в голові, один в середині, і один замикаючий. Обганяти провідного інструктора не рекомендується, так це й зробити важко - інструктор прудкий. Публіка підібралася різношерста, були і дітлахи, і пенсіонери. Належить пройти 4,5 кілометри з перепадом висот близько 800 метрів (від 1250 до 2061), витративши на це близько трьох годин - і це тільки на підйом.
Бадьорий старт. Забігаючи вперед, скажу, що дійшли майже всі. Парочка пенсіонерів таки зупинилася на півдороги. Перші кілька сотень метрів стежка не піднімалася круто догори і проходила вздовж Пруту, дуже мальовничого тут, через ліс. А сонце тим часом стало домінувати над хмарами, і, з урахуванням рюкзаків за спиною, було трохи спекотно. За нами ув'язалася собачка, яка в підсумку дійшла до самої вершини.Ми так зрозуміли, що вона подорожує на Говерлу регулярно і усвідомлено, отримуючи за це залишки з туристського столу. Такий нехитрий собачий бізнес.
Підйом давався групі з певним напруженням сил, темп був не прогулянковим. Деякі учасники заходу підготувалися досить грунтовно, оснастились альпенштоками (спеціальні палиці для сходження в гори). Інші підібрали в лісі прості палиці, і спиралися на них. Схоже, з палицею дертися легше. Я не пробувала. Руки були зайняті фотоапаратом.
По дорозі ми зробили кілька привалів хвилини на 3-4. Побачили водоспад, який дає початок Пруту, а також побачили метеостанцію на Пожижевській, куди відправилися наші менш підготовлені товариші. Так уже ми влаштовані, що деколи самостверджуємося на тлі відстаючих.Усвідомлення того, що не всі ризикнули тупотіти на Говерлу, волею-неволею підвищувало самооцінку.
Красища навколо неймовірна! Чим ближче вершина, тим крутішим ставав підйом. А самої вершини не видно, вона за хмарами. А ми вже на рівні хмар, і деякі хмари навіть нижче нас. І все далі червоний дах "Заросляка". Дуже точна, до речі, назва. Навколо бази суцільні зарості ялин. Ось показалася вершина, і всі зраділи - ну ось вона, Говерла. Ан ні, шановні - це лише Говерлянка, проміжна вершина на шляху до головної. А головною як і раніше не видно.
Останній привал на шляху до вершини робимо вже на Говерлянці, звідси вже видно головний пік. "Останній бій - він важчий самий", і на деяких ділянках довелося дертися майже рачки. Інструктори радять не форсувати рух, робити мікропаузи через певне число кроків і ритмічно дихати. Група, що внизу виглядала монолітною, дуже пристойно розтягнулась. Це позначилася неоднорідність складу учасників.
Це наші друзі-кияни:
І ось через загадані ще внизу три години - вершина! Звичайно ж, настрій піднесений, відразу озираєшся навколо, тамуючи давній інтерес - що ж все-таки видно з вищої точки України? Ех, хмари, які тепер майже всі нижче нас, істотно заважають, але видно чимало і всі дуже красиво. Хочеться комусь подзвонити і поділитися радістю, що більшість і робить. Зв'язок напрочуд стійкий.
Видно ще українське село Ділове, але видно вже румунські гори. Видно невелику водойму.
На вершині стоїть великий металевий хрест, прапори України, і ще пара монументів. Фотографуємося з ними, фотографуємо околиці. Дістаємо пайок і з повним правом з'їдаємо. У якийсь момент на гору забігає спортивного вигляду дядечко в одних лише шортах, просить сфотографувати його на фоні, і продовжує забіг вниз до видимої водоймочки з метою викупатися. Спортсмен вражає темпом пересування, ми б так не змогли.
Минула година, Богдан збирає групу для спільного протокольного фото і командує спуск.
Очікувалося, що спускатися буде відносно легко, але вийшло інакше. На спуск пішло дві години. У певному сенсі спуск складніший, оскільки він, по-перше, відбувається після енерговитратного підйому, а по-друге, потрібно постійно працювати - гальмувати, щоб не полетіти стрімко вниз. Було б чудово, щоб на спуску настала сніжна зима. З'явилася б можливість з вітерцем і задоволенням спуститися 4,5 кілометри на лижах. Чудеса бувають, але не цього разу. На спуску група ще більше розтягнулася. Сонечко припікало.
Але ось ми і в лісі, набираємо в спорожнілі вже фляги воду прямо з Прута і п'ємо. Смачно!
Внизу чекаємо на тих, хто відстав, розглядаємо пропозиції на сувенірному ринку. Привертає увагу колоритна сім'я з Донецька - мама та дві дочки, на вигляд одинадцяти і восьми років. Дівчата дуже бойові, блондинисті і в ластовинні. З альпенштоками. А сонечко зробило їх схожими місцями на рожевих поросят.
Нарешті всі в зборі, вантажимося в "Ікаруси" і їдемо назад. Однак для нас приготований невеликий пікнік. Не доїжджаючи до бази "Ворохта", звертаємо в ліс, а там вже готовий шашлик, картопля, вино і чай. І ще приємний сюрприз - по-справжньому народний дядечко-баяніст з пристойним "Вельтмейстером". Співав дуже душевно, безперервно й запально. Згодом досадували, що не зняли його на відео. Не екзотики заради, а просто за художні достоїнства. Звучали і чисто народні пісні, і стали такими - "Червона рута", "Мiй рiдний край", "Водограй", "Розпрягайте, Хлопці, коней", "Ой, на горi два дубки" ... Було так чудово, що їхати не хотілося. Але час невблаганний.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Китай хоче будувати у Карпатах гірськолижний курорт
Ледь завантажилися в автобуси - пішла злива. Відразу подумалося - піди він двома годинами раніше, або ще раніше, Говерла здалася б дуже негостинною. Нам дійсно пощастило з цим дощем, точніше з його відсутністю в потрібний час.
На тому ж затишному таксі доїжджаємо до "Трутня". Настає вечір прощання з Ворохтою, завтра вирушаємо далі, в Закарпаття. Всім дякую, було фантастично.
Оригінал: krem-smetanka.livejournal.com
