Спостереження за спостерігачами: навіщо Ситнику Антикорупційний суд та власна "прослушка"?
Але чомусь ми не чули голосу Назара Івановича раніше, коли 30 червня 2016 року в "Українській правді" були оприлюднені 4 протоколи проведення негласних слідчих (розшукових) дій відносно громадянки Гречанюк Мар’яни Петрівни.
Телефон Мар’яни Петрівни прослуховувався в межах так званої «газової справи», а сама вона працювала менеджером у фірмах «Нафтогаз Трейд» та «Газтранспроект», пов’язаних з народним депутатом Оніщенком.
З тим, щоби зробити телефонні розмови цієї молодої жінки надбанням громадськості, Холодницький, який зараз закликає Ситника не оприлюднювати матеріали кримінального провадження щодо Корчак, розпорядився зняти гриф «таємно» з протоколів НСРД для подальшої публікації в «Українській правді».
Щоправда, прізвище детектива НАБУ, який склав ці протоколи, було ретельно замазано – бо, як відомо, службові особи НАБУ зобов’язані захищати права людини лише в тому випадку, якщо ця людина є співробітником НАБУ. А персональні дані інших людей, включно з подробицями їх особистого життя, номерами телефонів тощо можна поширювати безкарно.
Однак головна причина, з якої в НАБУ приховали прізвище детектива, полягає в тому, що закон забороняє детективам НАБУ складати подібні протоколи. Відповідно до ч.4 ст.263 КПК України знімати інформацію з транспортних телекомунікаційних мереж в Україні дозволяється лише уповноваженим підрозділам органів Національної поліції та Служби безпеки України. Відтак НАБУ повинно було спрямувати в ДОТЗ СБУ відповідне завдання разом з копією ухвали слідчого судді Апеляційного суду м. Києва й після виконання завдання отримати від правнуків Дзержинського протокол проведення негласної слідчої (розшукової) дії. Але якби Ситник розсекретив би й опублікував протокол проведення НСРД, складений в ДОТЗ СБУ, трапився б грандіозний скандал. Тому задля того, щоби «злити» через народного депутата Лещенка інформацію про телефонні розмови громадянки Гречанюк в «Українську правду», Ситник наказав виготовити протоколи НСРД безпосередньо в НАБУ – з брутальним порушенням законності. А після того, як ці протоколи були опубліковані, Ситник розпорядився їх знищити.
Тому було б непогано, щоби Холодницький пояснив, як так могло трапитись – на сайті «Української правди» протоколи проведення НСРД відносно громадянки Гречанюк є, а в матеріалах кримінального провадження їх немає. Зараз справа вже в суді, матеріали давно відкриті для ознайомлення й тому можна стверджувати: Ситник прослуховував телефон Гречанюк не з метою розкриття якогось злочину, а виключно для того, щоби опублікувати розшифровку її телефонних розмов на своєму кишеньковому сайті.
У судовому засіданні адвокати обвинуваченої Гречанюк неодноразово ставили питання про фальсифікацію матеріалів кримінального провадження та брутальне порушення законності детективами НАБУ, наводячи, як приклад, публікацію «Українською правдою» протоколів НСРД, що відсутні в справі. Але прокурор САП, який підтримує обвинувачення в суді, категорично спростовує не тільки факт публікації протоколів НСРД, але навіть саму їх наявність і запевняє, що стаття на УП – то міраж і примара.
А уявляєте, що би Ситник коїв, якби він мав власні технічні можливості знімати інформацію з транспортних телекомунікаційних мереж?
Також хотілося б почути від Холодницького правову оцінку того, що трапилось 14 липня 2016 року, коли Ситник та перший заступник керівника САП Грищук провели прес-конференцію, у ході якої продемонстрували журналістам приватні телефонні розмови тодішнього військового прокурора сил АТО Костянтина Кулика. Запис цих розмов Ситник публічно передав підприємцю Шабуніну для розміщення в мережі Інтернету.
У даному випадку йдеться про розсекречення вже навіть не протоколу НСРД, а матеріального носія інформації, що робиться не прокурором, а спеціальною експертною комісією.
Можливо, Холодницький про це вперше чує, але розсекречення матеріального носія інформації допускається виключно з однією метою – задля використання матеріалів НСРД як доказів у кримінальному провадженні. Як зазначено в п.5.27 міжвідомчої «Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні», після розсекречення матеріальних носіїв інформації щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймається рішення про їх зняття з обліку в режимно-секретному органі та долучення до матеріалів кримінального провадження у встановленому Кримінальним процесуальним кодексом України порядку. Але замість цього Ситник і Грищук понесли записи телефонних розмов на прес-конференцію.
Цього Ситнику здалось недостатнім і за рік по тому на зустрічі з кишеньковими журналістами він розповів зміст телефонної розмови близької знайомої Кулика, Ірини Німець, зі своєю подружкою. Ось цей полум’яний виступ директора НАБУ:
Тож було б непогано, щоби Холодницький пояснив, яким законом представникам влади дозволяється інформувати журналістів про особисте життя громадян, оприлюднювати записи телефонних розмов приватних осіб і передавати ці записи підприємцю Шабуніну для подальшого поширення.
До речі, усюдисущий народний депутат Антон Геращенко, коментуючи поширення Ситником змісту телефонних розмов Ірини Німець, звинуватив директора НАБУ в порушенні державної таємниці. Антон Юрійович помиляється – гриф секретності з матеріалів прослуховування телефонів рідних і знайомих Кулика Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою був знятий ще восени 2016 року. Ось, будь ласка, один з протоколів проведення НСРД відносно Німець Ірини Віталіївни:
А оце – аналогічний протокол щодо матері екс-військового прокурора сил АТО Світлани Кулик:
Питання не в тому, що в телефонних розмовах цих жінок містилась якась державна таємниця – звісно, її там не було. А в тому, що негласні слідчі (розшукові) дії щодо них Ситник проводив незаконно, отримавши санкцію слідчого судді Апеляційного суду м.Києва Глиняного шляхом службового підроблення, а отриману інформацію використовував не для розкриття якогось злочину, в виключно з метою компрометації колишнього військового прокурора сил АТО Кулика на замовлення його чи то опонентів, чи то бізнес-конкурентів з воєнної розвідки.
Історія з «куликовською битвою» є загальновідомою, свої витоки вона бере з осені 2015 року, коли між собою зчепились тодішній військовий прокурор сила АТО й керівництво Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Причиною цього стало розслідування військовою прокуратурою обставин загибелі в Луганській області позаштатного співробітника СБУ Андрія Галущенка, який керував зведеною мобільною групою з протидії контрабанді в зоні проведення Антитерористичної операції. За версією військової прокуратури сил АТО до вбивства була причетна воєнна розвідка, керівництво ГУР МО це, зрозуміло, заперечувало.
Дружні відносини між НАБУ та ГУР МО – то окрема тема (до речі, цікавий факт: для обшуків адвокатів Оніщенка по «газовій справі» Ситник задіяв не спрецпризначенців НАБУ, а співробітників Головного управління розвідки – і це при тому, що воєнна розвідка не наділена повноваженнями правоохоронного органу й не може працювати всередині країни в умовах правого режиму мирного часу). Злі язики навіть стверджують, що і Ситник, і колишній начальник ГУР МО, а нині – заступник глави Адміністрації Президента, Контратюк перебувають на зв’язку в одного й того ж співробітника посольства Сполучених Штатів у Києві. Але як би там не було, протистояння Кулика з воєнними розвідниками призвело до того, що на прохання ГУР МО Ситник у грудні 2015 року зареєстрував щодо Кулика кримінальне провадження за ознаками ст. 368-2 КК України («незаконне збагачення»).
Дивного в тому нема нічого – вірити в те, що прокурори такого рівня живуть на саму зарплатню, можуть лише наївні люди. Але цей злочин не належить до категорії тяжких чи особливо тяжких, а відтак відносно Кулика було неможливо проводити негласні слідчі (розшукові) дії. У той час як замовникам справи хотілось не просто скомпрометувати свого ворога, а відстежувати його пересування, контролювати контакти й т.д.
Якби НАБУ мало власні технічні можливості знімати інформацію з транспортних телекомунікаційних мереж, то проблем би ніяких не було. Але НАБУ допоки змушено користуватись технічною базою СБУ, «борцям з корупцією» доводиться дотримуватись видимості законності й отримувати санкцію слідчого судді, що у випадку з Куликом було неможливо. Одначе Ситник знайшов спосіб допомогти соратникам – у НАБУ було зареєстровано відносно Кулика ще одне, але на цей раз фіктивне, кримінальне провадження за ознаками ч. 3 ст. 368 КК України, тобто отримання неправомірної вигоди. А це вже тяжкий злочин.
Щоправда, ніхто ні про яке вимагання хабарів військовим прокурором сил АТО в НАБУ не повідомляв. Тому детектив НАБУ вніс у ЄРДР вигадане повідомлення, зміст якого зводився до того, що раніше Кулик працював у Головному слідчому управлінні Генеральної прокуратури України, а там, як відомо, всі хабарники, тому Кулик міг отримувати хабарі. Я не жартую – ось для «розслідування» цього вигаданого злочину Ситник і отримав дозвіл слідчого судді Апеляційного суду м.Києва на прослуховування телефонів Кулика, його матері та його близької знайомої. Зрозуміло, що провадження про вигадане хабарництво не розслідувалась і розслідуватись не могло за відсутністю події злочину, точніше, все «розслідування» зводилось до записів телефонних розмов Кулика, його матері та його близької знайомої.
І тут виникає ще одне запитання. Яким би Кулик не був, хай навіть таким же ж корупціонером, як і Ситник, він є носієм дуже специфічних державних таємниць, пов’язаних з обороноздатністю країни та проведенням бойових дій на Сході. Тож цікаво: а кому ще, окрім воєнної розвідки, посольства США, посольства Великої Британії, кишенькових журналістів та приватного підприємця Шабуніна Ситник міг розповідати про контакти Кулика, його відносини з жінками, матеріальний стан і, взагалі, надавати інформацію компрометуючого характеру про військового прокурора сил АТО для можливих вербовочних підходів?..
Щоправда, професійні «громадські активісти», які живуть з щедрот закордонних грантодавців, на кожному розі плещуть язиком про те, що порядній людині нема чого приховувати від НАБУ і що, мовляв, треба надати Ситнику можливість знімати інформацію з будь-яких телефонів для того, щоби він цю інформацію передавав у посольство США для вжиття заходів відносно українських корупціонерів. Взагалі-то, це не викликає великого заперечення – урешті-решт, у цій країні немає таких державних таємниць, які б неможливо було купити за 100 доларів. Але є три нюанси.
По-перше, з якого дива діяльність американської резидентури повинна оплачуватись коштом українських платників податків? Якщо Сполучені Штати вимагають надати Ситнику можливість безконтрольно знімати інформацію з транспортних телекомунікаційних мереж, то нехай вони й фінансують НАБУ та САП (а, заодно, і НАЗК з пані Корчак на чолі – українським платникам податків ці фейкові органи точно не потрібні). Витрачати щороку 1 млрд. грн. зі злиденного українського бюджету на фінансування американської резидентури – це, погодьмось, занадто.
По-друге, українські корупціонери цікавлять спецслужби Сполучених Штатів у останню чергу. У разі надання американській резидентурі, яка працює під дахом НАБУ, технічних можливостей самостійно знімати інформацію з транспортних телекомунікаційних мереж прослуховуватись будуть не розмови Порошенка (це технічно неможливо), а посольства європейських країн у Києві. На сьогодні цим займається лише СБУ – і то час від часу вибухають скандали (нагадаю, до речі, феєричну історію про те, як Контора «слухала» з санкції все того ж судді Глиняного посла Федеративної Республіки Німеччини в України https://wp.me/p7OLON-f3). Можна лише уявити дипломатичні ускладнення в разі, якщо подібною діяльністю в Україні стануть масово займатись американські спецслужби під прикриттям української правоохоронної установи.
І, по-третіх. Судячи з тієї інформації про незаконну діяльність Ситника, яка просотується з-за стін НАБУ, боротьба з корупцією його цікавить менше за все, а незаконне стеження за громадянами він влаштовує або на виконання чиїхось бізнес-замовлень, або з метою приховати власні злочини. Як приклад можу навести негласні слідчі (розшукові) дії, які НАБУ проводило відносно відомого київського бізнесмена Давида Сарії – зятя колишнього голови Верховної Ради України Олександра Мороза.
Уся вина Давида полягала в тому, що він передав автору цих рядків ось цю фотографію Ситника у VIP-ложі стадіону «Олімпійський».
Ця безневинна фотографія спричинила приступ оскаженіння в директора НАБУ, оскільки квитки в цей сектор не продаються й на футбольний матч Ситник потрапив завдяки своїм корупційним зв’язкам з Ігорем Суркісом. Як наслідок, детективам НАБУ надійшла вказівка отримати шляхом службового підроблення санкцію слідчого судді на прослуховування телефону зятя Мороза, накопати будь-який компромат на Давида та відправити його до Лук’янівського СІЗО. З того часу сплинуло 8 місяців, компромат на Сарію знайти так і не вдалось, натомість з’явився ще один привід вдягнути наручника на Ситника у зв’язку з незаконним проведенням НСРД.
Тому зараз якщо й треба вести мову про створення якогось суду, то це має бути, дійсно, суд для Ситника – Антикорупційний суд, у якому судитимуть так званих «антикорупціонерів». А після того вже можна буде подумати й про створення Антикорупційної установи по виконанню покарань.
Початок статті
Джерело: "ОРД"
