Я завжди носив з собою гранату. Знав, що в полон не здамся, а підірву себе, - солдат Артем Заїка

Я народився у селі Новоселівка, Полтавської області. В мене юридична освіта, але працював в агрофірмі. Коли побачив повістку, навіть сумніву не було, що треба йти свою державу захищати. Батьки до цього важко поставилися. Але вони знають мою впертість і були вимушені погодитися з моїм вибором. Я потрапив у 13-й десантно-штурмовий батальйон 95-ї окремої аеромобільної бригади ще у березні.

Поки я був на фронті, мені довелося оволодіти багатьма військовими спеціальностями. Був старшим стрілком, помічником кулеметника і помічником гранатометника, дійшов аж до водія БТР. У батальйоні в нас не було своїх БТРів, усі машини були прикомандировані і усі - в жахливому стані, розвалювалися на ходу; гума в них була або лиса, або взагалі погана.

Нам немало боїв довелося пройти, але найгірші моменти почалися у серпні, коли у ворогів з'явилося серйозне важке озброєння. Базувалися ми у Слов'янську. Загалом наш батальйон зачищав міста і села.

Важко було, коли ми потрапили в оточення сєпарів між містом Старобешево і Волновахою. Нас десантували з вертольотів, задачу ніхто не озвучив. І вийшло так, що ми просиділи 17 днів в оточенні, тому що якраз в цей момент стався іловайський котел.

Пізніше ми дізналися, що зі сторони Іловайська 79-а аеромобільна бригада мала вести бій, а ми повинні були приймати сєпарів, які будуть тікати на Волноваху. До нас прорвалося п'ятеро хлопців, вони були з 51-ї і 49-ї бригади, і розповіли нам про трагедію під Іловайськом. Таким чином наше завдання було анульоване. Потім ми виявили, що на околиці Старобешева патрулюють російські танки, а в нас з важкої зброї не було нічого, навіть жодного РПГ, максимум, що ми мали - це "мухи" і один АГС. Коли на нашу локацію випадково натрапили терористи, прийнявши наш блокпост за своїх, то попередили, якщо ми їх вб'ємо, то нас одразу розстріляє їхня артилерія. Ми хотіли відкрити по них вогонь, але зрозуміли, що в нас немає шансів проти артилерії. Нам дали годину на те, щоб відступити. Поки відходили - по тій позиції, де ми стояли, почав працювати міномет і розбив її вщент.

Ми відійшли, але недалеко, і засіли на пасіці біля озера під містом. В нас не було нічого - ні води, ні їжі. Воду пили з ярів, або з озера. Вона неприємна, але пити дуже хотілося. Знаючи про те, що трапилось під Іловайськом, нам довелося відступати ще трохи далі і чекати, поки нас заберуть. Навкруги були лише блокпости сепаратистів. Ми жили в посадці, днів десять точно. Потім до нас прорвалася 72-а бригада, ЗІЛом привезли сухпайки, води трохи, а згодом якимось дивом пробилися пацани з нашої бригади і забрали нас.

Ми мали їхати назад у Слов'янськ, але біля Вуглегірська отримали нове завдання, розвернулися і поїхали назад убік Донецька. За декілька годин приїхали ще наші на броні, спочатку думали, що нас на Донецьк направляють, але нас відправили на Тельманове. В цьому місті у ворогів стояли ракетні установки "Птур". Пробитися туди було дуже важко. Зайняли оборону, стали поближче, бо з міста по наших позиціях вже дуже сильно працювала артилерія. БТРи кипіли, колеса сипалися. Поки велися обстріли, зайшли у якесь село, біля Тельманова, сєпари почали тікати, вони були без зброї, і ми по них не стріляли, а місцеві позачиняли магазини, викрикуючи, навіщо ми сюди приїхали.

З того села тікали й чеченці на бусі, спереду вони посадили малих дітей, щоб прикриватися, звісно, що обстрілювати їх ми не могли. Після зачистки цього села в нас були поранені, але не було вбитих. Потім ми повернулися на позиції під місто, але нам не давали зайти, бо лупили з усіх сторін, не зупиняючись. З другого боку цього міста повинна була йти в бій Нацгвардія. Але їх розбили по дорозі.

Коли ми все ж таки прорвалися, зайшовши в середину міста, натрапили на купу сєпарських блокпостів. І тут теж вороги почали все кидати і тікати, бо коли почули, що заходить 95-а бригада, - злякалися

На одному з постів ми віджали волгу і МТЛБ. Потім почали вішати свої прапори на будівлях. Мені доручили виставити блокпост у центр міста, місцеві почали виходити потихеньку, роздивлятися, що і як. Одна бабуля прийшла і почала кричати: "Укропи, навіщо ви розгромили РЕС, там тільки ремонт зробили. Це ваша Україна у всьому винна". А потім з'явився якийсь дід, він був на нашому боці і почав битися з цією бабкою. Кричав до неї, що в тебе син за "ДНР" воює, а вона у відповідь: "А що мені робити, в нас роботи немає. Всі нас покинули. Грошей немає, а там йому дали роботу і автомат". Згодом ми дізналися, що її сина на одному з блокпостів убили. А потім помітили "Шкоду", що їхала в наш бік. На команду зупинитися водій не відреагував. Коли я почав стріляти вгору, він все одно не зупинився, довелося стріляти по машині. Я влучив у мотор і колеса. Водія затримали,а всередині виявили купу агітлітератури за "ДНР", 2 автомати, 4 гранати, 2 боєкомплекти. Цього водія ми передали спецслужбам.

Люди розповідали про те, яка сильна була агітація, про те, як їм казали, що нададуть російський статус, що життя у них буде тепер нове і набагато краще, ніж було при Україні. А в результаті в них не було ані світла, ані води, а під час останнього бою сєпари пошкодили газопровід.

На виїзді з цього міста ми побачили дуже неприємну картину: за сєпарським блокпостом була розбита колона Нацгвардії, вбитих хлопців ми забрали, бо людей треба було поховати. По дорозі у Слов'янськ нам знову дали нове завдання - йти на штурм Старобешева. Але на ранок Порошенко ввів перемир'я і штурм скасували.

В бою під Тельмановим мене сильно контузило від дуже потужного вибуху. Я тоді ще не розумів, які наслідки матиму від того. Коли прийшов до тями, голова тріщала неймовірно. Мені вкололи буторфанол і кетанов. Напевно, завдяки лікам я і міг вести бої. Але коли вже після оголошення перемир'я ми повинні були їхати на 32-й блокопст, пробити лінію сєпарів, щоб доставити хлопцям боєприпаси і їжу, мені було дуже погано. Я навіть ліг на БТР. Довелося увесь час бути на знеболюючих. Колов собі їх сам. Коли дісталися блокпосту - то було страшне видовище: били з усіх сторін, було незрозуміло, хто по кому стріляє і звідки йде вогонь. Завдяки нашим командирам і особливо розвідці, ми не потрапили під ракети, які могли нас розбити вщент. Там добре попрацював наш перший батальйон. Сам блокпост мав такий вигляд: серед поля стоїть автобусна зупинка, дві чи три деревини цілі, а усе інше навкруги у полум'ї. Як там пацани стояли - не уявляю. Там залишилось десь 30 чоловік, а з техніки вони мали лише одну віджату БРДМку, мені було їх дуже шкода. Коли відходили - трохи перестрілювалися з сєпарами, але для нас - це вже було просто дрібницею.

Щойно повернулися у Слов'янськ - дізналися, що 32-й знову в оточенні. Ми повинні були знову їхати, щоб їх виводити, але щось змінилося у планах штабу.

А через два тижні нас відправили на ротацію. Вивели у Житомир на пункт постійної дислокації. Я з'їздив додому ненадовго, коли повернувся - мені стало дуже погано: постійно мучили головні болі, декілька разів траплялися приступи судом. Я дуже погано чув, почав заїкатися, перестав розмовляти. Після знімків МРТ заключили, що у мене контузія середньої тяжкості, а зараз її перекваліфікували в тяжкий стан. Лікарі виявили у мене закриту черепно-мозкову травму з ураженням судин головного мозку, ще було затиснуто 4 нерви у хребті. Пролікувався у госпіталі і ніби все налагодилося. Поїхав додому на реабілітацію, але там мені знову стало зле, піднялася температура, повторилися напади судом. Мене забрала швидка у районну поліклініку, де я лежав без свідомості у реанімації. Потім перевели в неврологічне відділення, накололи наркотиками і швидка доставила мене у госпіталь у Полтаві. Після приступів у мене спочатку не працювало плече, не міг ходити, тепер не працює рука. Ще я погано бачу на одне око, періодично бувають судоми і доводиться постійно перебувати на знеболюючих. Поки що змінили курс лікування, тому що деякі ліки мій організм вже просто не приймає. Мені пропонують лікування в клініці Ізраїлю, але там дуже дорого. В Полтаві є теж клініка - там мені пообіцяли, що через два місяці я буду, як нова копійочка.

Я ніколи не забуду своїх відчуттів, коли в мого бойового товариша влучили з гранатомету. Мене Бог просто одвів від цього, напевно, бо я сидів поряд з ним позаду, а потім перейшов на перед БТРа. Товариш зробив вистріл з гранатомету і йому відповіли тим самим. Від нього лише ноги залишились, а більше нічого не можна було зібрати. Зараз в нього народилася маленька дитина. А ще не забуду, коли я побачив мішки у крові, які ворушилися. В мене якийсь страшний шок тоді трапився, я почав пацанам казати, що там хтось живий, а вони мені розповіли, що це просто нерви працювали.

Раніше я жив і мені було все одно, що зі мною буде. Так само я йшов на цю війну, думав, що там не так вже й жахливо, а коли пройшов перший бій, зрозумів, що воно таке - війна.

Ще я друзів почав цінувати дуже сильно. Якось мені довелося свого пораненого товариша, який стікав кров'ю, тягнути на собі через усе поле. Він від мене був удвічі більшим, 2 метри на зріст. У нього було наскрізне поранення руки і плеча. Добре, що в нас були американські аптечки, я засипав йому в одну рану порошок, а на другу наклав жгут. І вирішив його тягти, бо він для мене не був байдужим. Пару метрів протягнув - впав, знову пару метрів протягнув - упав. Був вечір, і нас дуже обстрілювали. Це просто диво, що якось ми перейшли те поле, бо тягнути довелося десь близько двох кілометрів. Зараз цей солдат живий, і вже пройшов реабілітацію.

Для мене померти - це не так страшно, найбільший страх - це потрапити у полон і відчути на собі катування. Я завжди думав, якщо таке зі мною трапиться, то я просто підірвуся і не здамся. І такі миті були. У мене завжди з собою була граната Ф-1, вона зазвичай не використовується просто так, а ставиться на розтяжки, тому що у неї великий осколочний радіус ураження. Одну я носив для себе, тримав її на американському поясі позаду, у спеціальному чохлі.

У мене багато мрій, найбільша - це щоб війна закінчилася. А ще, хоч мені ще тільки 24 роки, я хочу сім'ю і дітей. На війні було не по собі від думки, що не залишу після себе ані сина, ані доньки. А на фронт я б вже давно повернувся, тільки не можу поки що за станом здоров'я. Але сподіваюсь, що одужаю і піду воювати.

Раніше я жив і мені було все одно, що зі мною буде. Так само я йшов на цю війну, думав, що там не так вже й жахливо, а коли пройшов перший бій, зрозумів, що воно таке - війна.