Олег Твердохліб: Про бойовий шлях та військовий злочин депутата Лапіна
Олег записався добровольцем в "Айдар" - у військкоматі не взяли за віком. Адже саме з таких досвідчених літніх воїнів в добровільному батальйоні сформували взвод "динозаврів", і Твердохліб став його командиром. Разом з побратимами він звільняв міста і селища, брав участь в небезпечних бойових завданнях, п'ять разів був контужений і поранений, часто опинявся віч-на-віч зі смертю. Але щиро вірив, що життя йому зберігає Бог, а його талісман - старовинна сарматська підкова.
Коли я вперше познайомився з Олегом Твердохлібом, то думав, що побачу суворого вояку зі стальним характером та командирським голосом, а насправді зустрів щиру, відкриту та усміхнену людину, та це було колись…
Сьогодні Олег посміхається менше, адже продовжується його боротьба, але це боротьба вже не за державну незалежність, а за власне життя.
Коли Олег Анатолійович зателефонував і сказав, що хоче поговорити, я покинув всі справи і поїхав. Ми поговорили, але мені й досі боляче…
…Цього я ще нікому не казав, але хочу, щоб люди знали про війну, про те, що відбулося насправді. Якби я Вам розповідав про все, що зі мною відбулося там, на сході України, то нам не вистачило б і дня. Тому розкажу про найголовніше.
Олег Твердохліб. Фото: volynnews.com
Битва за Георгіївку. Загибель Олега Михайлова
Битва за Георгіївку - одне з бойових зіткнень, в якому брали злагоджену участь десантники разом з добровольцями з батальйону "Айдар". Сектор А і бої біля луганського аеропорту не настільки відомі, як бої біля Донецька і аеропорту ім. Прокоф'єва, але, тим не менш, це відрізок війни, де є багато славних сторінок, написаний Збройними силами і добровольчими батальйонами. Одним з таких боїв була липнева битва за Георгіївку.
Блокпост поблизу Георгієвки. Фото: volynnews.com
Знищена розвідрота (кримський ОМОН) "ЛНР". Фото: volynnews.com
Після жорстокого бою, коли ми заледве встигли перевести дух, до мене приходить "легендарний командир" Ігор Лапін, якого, до речі, я не бачив поруч із собою при інтенсивній атаці сил противника. Та що тут таїти гріха, я його взагалі не бачив при запеклих боях. Отож, я ще не встиг навіть вмитись, як до мене прибігає Лапін зі списком тих, кого він хоче подати на нагородження.
Я, подивившись той список, сказав йому, що до нагородження можуть бути представлені тільки ті люди, хто залишився зі мною на блокпосту і йшли вперед, дивлячись "смерті у вічі". На це я отримав відповідь, що він все одно зробить так, як вважає за потрібне. Тільки згодом я дізнався, що ніхто із особового складу, солдатів, сержантів, тих, кого я бачив поряд в боях за Георгіївку, не був представлений до нагороди, крім двох людей - майора Вадима Зелінського (позивний "Балу"), який втік з блокпосту, як тільки запахло "жареним", за що й був потім побитий спецназівцями, і старшого лейтенанта Ігоря Лапіна (позивний "Зола"), який взагалі не брав участі у боях за Георгіївку.
Після цього, Ігор Лапін знову звертався до мене, просив мене дати зведену інформацію про обставини бою. Але я йому відповів, що ти буцімто брав участь у бойовому зіткненні, то ж повинен сам знати про всі обставини. Він пішов, а вже під вечір організовував групу, нібито для зачистки, а насправді помародерствувати по селу. І от вони йдуть провулком, який паралельний центральній вулиці, що веде на Луганськ. В групу, самі розумієте, потрапили "обрані із обраних", яким завжди потрібна охорона. Охоронцем вони з собою беруть чудову людину, кулеметника Олега Михайлова, не пояснюючи йому суть завдання. На вулиці вже сутеніло, і на них, звідки не візьмись, виходить "сєпарська" група із назвою "вежливые люди". Наші "вояки", навіть не прийнявши бій, покидали зброю і повтікали. Залишився один Олег Михайлов, та сили були не рівні, він був оточений противником. Зрозумівши, що це вже "кінець", він підірвав себе, забравши з собою десятки життів сепаратистів. Його хоробрістю був вражений навіть ворог: бойовики взяли його дивом вцілілий телефон, набрали сину і сказали, що його батько Герой. А та "команда", яка його туди покликала, так злякалася, що 24 години після цього пиячила. І тільки на другий день повернулася, щоб забрати понівечене тіло Олега.
Олег Михайлов. Фото: volynnews.com
Звільнення Лутугиного. Військовий злочин.
Після боїв під Георгіївкою "командир" Ігор Лапін розізлився на наш взвод, тому відмовився брати нас на звільнення наступного населеного пункту - Лутугине. Під час визволення селища Лапін вирішив проявити свої "командирські здібності", чого не наважувався робити раніше. Не володіючи бойовою ситуацією, він дає команду екіпажу танку, який був прикомандирований до підрозділу, стріляти по флангу наступаючих, бо йому "здалося", що там сепаратисти. Після пострілів вмить все стихло, чутно було тільки крики та стогони… Коли ми туди приїхали, то побачили жахливу картину - полягло тринадцять кращих айдарівців: Микола Королько, Алієв Іончу, Афі Огли, Віталій Бойко, Ілля Василаш, Михайло Вербовий, Олександр Давидчук, Орес Квач, Сергій Коврига, Іван Куліш, Станіслав Менюк, Ігор Римар, Павло Топольський, Сергій Шостак.
Фото: volynnews.com
Фото: volynnews.com
Фото: volynnews.com
В живих залишився лише Олег Сухарєв, командир першого відділення розвідвзводу батальйону "Айдар".
Фото: volynnews.com
Фото: volynnews.com
Коли по поранених приїхав наш земляк Сергій Троцюк із Ковеля, то він був шокований: ті, хто був ще живий, на жаль, були вже безнадійні. Він загрузив хлопців і, коли вже їхав, дорогою зустрів Ігоря Лапіна. Вискочивши з машини, Сергій схопив нашого "командира" за комір зі словами "що ж ти наробив скотино?" Потім він ще неодноразово висловлював свої претензії Лапіну, за що, напевне, й поплатився, бо після повернення був знайдений під Ковелем нібито збитий машиною, але з ножовими пораненнями. Ось таку ціну заплатили айдарівці за один наказ "легендарного командира" Ігоря Лапіна.
Сергій Троцюк. Фото: volynnews.com
Ігор Лапін. Фото: volynnews.com
Про "бойових офіцерів" Лапіна…
Коли формувався добровольчий батальйон "Айдар", більшу частину його склали колишні майданівці. Там не можна було сказати, що ти був на Майдані, а насправді ти не був. І от, коли Ігор Лапін вперше приїхав до нас в батальйон як волонтер, то десь обмовився, що він, мовляв, теж герой і був на Майдані. Але коли його запитали: де саме, в якій сотні і таке інше, то він став губитися у свідченнях, за що ледь не отримав по мармизі.
Коли Лапіна "призначили" командиром роти, подейкують, що за проханням Андрія Парубія, то взводні не сприйняли його як командира. У той час першим взводом командував я, другим - Філіп Слободанюк. Так от, прийшовши до влади, Ігор Лапін призначає командувати першим взводом Юрія Бубенчикова "Бубен", хоча людина зовсім не мала військового досвіду, адже навіть не проходила строкову службу. Другим взводом "по документах" командував засланий Києвом "козачок" Сергій Мовшук ("Самурай"), який в жодному бою участі не брав, а тільки робив «селфі з автоматом» на фоні батальйону, знищеної техніки чи вбитих хлопців.
Знищення "Гюрзи"
Мій штурмовий взвод "Динозавр" отримав завдання "прочесати" місцевість. До нас в розпорядження прикомандирували БМП, але командир був наляканий, необстріляний хлопчина, тому ситуація вийшла дещо неординарна. Швидкість БМП при переміщенні з особовим складом повинна бути 5-6 кілометрів на годину, а цей командир як дав "по газах", то вийшло цілих 25 кілометрів. Я його по рації відкликаю назад, а в цей час сепаратисти, зрозумівши, що ми пішли в наступ, розпочинають контратаку, намагаючись захопити нас. Сили були нерівні, адже в їх розпорядженні був цілий батальйон піхоти, танковий взвод, взвод РПО "Шмель". Розмовляючи з командиром вже згаданого БМП, я помітив якусь дивну тінь. Реакція військового на таке є миттєвою, і я вистрілив з підствольного гранатомета, попавши в триплекс ворожого танку та осліпивши механіка-водія. І тоді розпочався наступ зі сторони супротивника: російські танки на великий швидкості починають вести по нас прицільний вогонь. Половина взводу, яка стояла за БМП, розлетілася в різні сторони, не дивлячись на це, ми пішли на штурм вогневих позицій противника. І знову в цей час біля нас не було "паркетного командування" - Золи, Бубна, Самурая.
Перед цим штурмом Ігор Лапін бере групу, нібито на зачистку, а насправді йде мародерствувати, запримітивши в селищі великий двоповерховий будинок. Штурм бойовиків застав їх саме в тому будинку. До речі, вони двічі ходили в той будинок. Перший раз, під час "розвідки", вони знайшли там пляшку горілки, яку на місці й розпили. Коли повернулися до машини, з'ясувалося, що загубили ключі. Повертаються вдруге шукати ключі, залишивши все награбоване біля машини, і саме тут їх застав бій, про який я розповідаю. З вікна тієї будівлі точка обстрілу супротивника була ідеальною, було видно й наших хлопців, розкиданих біля БМП. Видно й супротивника, який великими силами продовжував наступати. Вони могли відкрити прицільний вогонь з другого поверху будинку, не давши тим самим супротивнику нас оточити, але не зробили цього. Після того, як російський танк попав у нас, підрозділ був розбитий і деморалізований, однак ми зуміли піднятися і піти в наступ. В цей час по рації я викликав "командира" Лапіна і попросив дати нам вогневе підкріплення, на що отримав відповідь, мовляв, що "ви там придумали", "вам нічого робити". Зрозумівши, що вогневої підтримки ми не отримаємо, я піднімаю залишки підрозділу, і ми йдемо вперед. Обійшовши цей двоповерховий будинок, я відправив оглянути територію Вітю Пушкаря. Тим часом нам вдалося знищити 20 чоловік із ворожої РПО "Шмель", також ми забрали всю їх зброю, чим попередили знищення всієї бронетанкової техніки підрозділу. Коли Вітя Пушкар піднявся на другий поверх вже згаданого будинку, то застав там "новопризначеного взводного" Юрія Бубенчикова та таких же "героїв", які лежали на підлозі обк*кані, в прямому сенсі цього слова.
Незважаючи ні на що, бій продовжувався далі. Основні сили взводу пішли центральною вулицею, а я недалеко в полі помітив якісь рухи, за згорілою сільськогосподарською технікою. Не вагаючись ні хвилини, я вистрілив у цьому напрямку з підствольного гранатомета і влучив в ящик з боєприпасами для мінометів "Нона" російського виробництва. Боєприпаси здетонували та вибухнули, внаслідок цього було знищено два міномети "Нона" і групу "Гюрза", яка сиділа в засаді. Це був елітний російський спецназ, який мав неабиякі військові навики, адже неодноразово проявляв себе під час російсько-чеченської війни. Коли ми нарешті отримали танк у підкріплення, то дійшли майже до Луганська. Але заходити одним взводом, не маючи сил і засобів, у Луганськ ми не могли, там міг бути ще один батальйон. А зайти у місто означало вести моїх хлопців на вірну смерть, бо основні сили та засоби знаходились далеко позаду нас, а наш "командир" Ігор Лапін навіть не збирався йти вперед.
Олег Твердохліб з побратимами біля луганського аеропорту. Фото: volynnews.com
Про "контузію" Ігоря Лапіна
Неодноразово в ЗМІ зустрічаю інтерв’ю нашого славнозвісного "командира" "Золи", який не стомлюється розповідати про свої бойові подвиги та контузію, яку він отримав у бою. Так от, я розповім, як він отримав цю контузію. Під час одного із інтенсивних обстрілів супротивником наших позицій, він так втікав до бліндажу, що головою вдарився в соснову колоду, де й отримав контузію. Це була його єдина контузія, яку він отримав на фронті.
Зруйнував цей "діяч" і таку організацію як Самооборона Волині, яка збудувала свій імідж ще з часів Революції Гідності. Прийшовши туди, він знищив "квітуче місто", залишивши після себе одні "руїни". Тепер те саме "народний обранець" хоче зробити з Волинню та Україною.
Те, що я Вам розповів, - це лише маленька частина того, що відбулося з батальйоном "Айдар". Про це не писалось у жодному ЗМІ, але це війна, і хтось на неї йде зробити "селфі", ховатися в бліндажах, а потім стати народним депутатом, брехливо прикриваючись бойовими здобутками, а інші справді жертвували життям заради незалежності і територіальної цілісності України, не вимагаючи нічого взамін.
Розмовляв Петро Сосницький для "Волинські новини"
