RSS
СТАТТІ

Друзенко: Бійці під Іловайськом могли вижити, але через відсутність медиків просто стекли кров'ю

Чи змогла українська держава налагодити механізм військової медицини в зоні бойових дій, чому учасники бойових дій відчувають себе покинутими на Донбасі, чому те ж саме відчуває місцеве населення. На ці та інші теми iPress.ua поспілкувався із засновником добровольчого шпиталю ПДМШ - Геннадієм Друзенком, а також про те - кого і як доводиться рятувати на Сході України
ПДМШ - добровольчий мобільний шпиталь через який пройшли 20 тисяч пацієнтів, засновник шпиталю Геннадій Друзенко розповідає, що не завжди на Сході найбільшим ворогом є куля. Часто звичайні хвороби можуть зламати життя, а в зоні бойового конфлікту отримати кваліфіковану допомогу не так уже й просто. Тому, добровольці підставляють плече допомоги тим, хто цього потребує найбільше, чи то військовим, чи то цивільному населенню.
Друзенко: Бійці під Іловайськом могли вижити, але через відсутність медиків просто стекли кров Геннадій Друзенко. Фото:censor.net.ua

Наразі на Сході окопна війна, бойових втрат, на щастя, стало менше, тому 80% клієнтів добровольчого батальйону це місцеве населення. На відміну від військової медицини, ситуація з цивільною на Луганщині і Донеччині кепська, кожна друга медична посада вакантна, і оскільки медицина зараз є справою регіональних і місцевих громад, то скажімо, їхати в Харків чи Дніпро луганчанину проблемно. По-перше, логістика, по-друге, оскільки він там не проживає, на нього не розраховані кошти у бюджеті. Саме тому, добровольці ПДМШ щомісяця їдуть на Схід і надають допомогу кільком тисячам жителів Донеччини і Луганщини. Врешті решт, ПДМШ закладає той грунт лояльності і патріотичності без якого будь-яка визвольна операція не має сенсу. Не будуть же там стояти військові частини вічно.

Що буде з ПДМШ після АТО?

Якщо бути щирим, я десяток разів думав, що треба припиняти діяльність на Сході і повертатися до цивільного життя. На жаль, попри важливість справи, яку ми робимо, є певні бюрократичні проблеми. У ПДМШ близько 20 тисяч пацієнтів, кількість яких весь час збільшується, комусь це врятоване життя, комусь врятоване здоров’я, а комусь, можливо, доля. Але ми відчуваємо все менше підтримки з боку держави. Ми ніколи не просили про велику допомогу, хоча б оформлення документів. Люди йдуть в АТО, вони ризикують життям, залишають свої комфортні умови праці, все, що ми можемо зробити самостійно по документообігу, ми робимо, але певні речі мають проходити через Міністерство охорони здоров’я, Оперативний штаб АТО, і тут починаються проблеми. Єдиний державний орган, де ми маємо розуміння і сприяння – це Антитерористичний  центр  в прес-службі безпеки. У співпраці з МОЗ і військовими, на жаль, ми повинні щоразу з боєм доводити свою потрібність, говорити про те, що якщо держава не виконує своїх функцій, то бодай має не заважати тим, хто ці функції виконує.

У 2014 році були проблеми з легалізацією ПДМШ у зоні бойових дій, яка ситуація зараз?

Проблеми були, хоч ми від початку намагались бути максимально законними. Спершу був тимчасовий Закон 913 МОЗу, був меморандум з Міністерством оборони наприкінці 2014 року, але згодом стало зрозуміло, що ці тимчасові речі не відповідають тому механізму, який склався в силу об’єктивних причин. У 2016 році ми активно працювали над тим, щоб створити унікальний,  ефективний і апробований життям механізм легалізації медиків. В лютому, після довгих боїв, ми (ПДМШ) підписали меморандум з Генштабом, Міноборони і МОЗом, про співпрацю. Влітку ми переконали Міністра оборони і начальника Генштабу залучати наших медиків, фахівців в порядку частини 6 Статті 4 Закону про боротьбу з тероризмом. Нарешті рік тому, в листопаді 2016 року ми переконали тоді вже нове керівництво МОЗу видати спеціальний наказ "1254", який регулює відрядження медиків до АТО. І попри те, що на сьогодні ми маємо унікальну юридичну базу, підписану на найвищому рівні, нам треба імплементація цього механізму, щомісяця у нас ротуються медики, заходить нова ротація, і як каже українське прислів’я "наша пісня гарна нова, починаймо її знову", треба доводити, що ми не партизани, не махновці і це звичайно, виснажує.

Якщо у 2014 році,  був фантастичний потік допомоги, нам дарували машини, гроші, медичне обладнання, то сьогодні це тоненький потічок, а машини швидкої допомоги мають властивість зношуватися, приходить час, що їх ремонтувати недоцільно, ту ж швидку треба заправляти, і от щоразу ми пробиваємо бюрократичну стіну. Буває хочеться кинути все, а подивишся в очі пацієнту, якого врятували, розумієш - треба працювати попри все. Скільки протримаємось одному Богу відомо, але будемо триматись до останнього.

Наскільки я розумію, Ви не маєте медичної освіти, які функції Ви виконуєте в ПДМШ? Яка ж Ваша роль?

Фактично все сталося випадково. Це приклад того, як один пост може змінити життя. Після побиття студентів на Майдані, 30 листопада 2014 року, я згадавши свою бурхливу юність, відчував, що в повітрі пахне порохом (не майбутнім президентом, - сміється, - Ред.) а сутичками, написав на кілька абзаців пост, в якому закликав медиків зібратись, бо дай Бог, щоб ми були непотрібні, але здається, що таки буде нагода докласти своїх вмінь і знань. Так ми й скооперувались, я виступив як лідер, організатор, людина, яка взяла на себе відповідальність. Перше бойове хрещення пройшли на Банковій, коли були атаки Беркуту. Ми вперше побачили гумові кулі, гранати, кров. Коли ситуація загострилася, в січні 2014, ми створили перші громадські шпиталі. Потім  революція  закінчилася, хотілося повернутися в свій юридичний офіс, але почалася агресія Росії на Сході. Здавалося, що медичний маневр життя закінчився десь навесні 2014, коли офіційно оголосили АТО, організували Нацгвардію, добровольчі батальйони, врешті підключили ЗСУ, але все змінилося після Іловайська, я саме в той час пішов на роботу в Кабмін, і от коли відбулася Іловайська трагедія з абсолютно неприйнятною кількістю поранених, які могли вижити, але не вижили через відсутність кваліфікованої медицини, вони просто стекли кров’ю, бо поруч не було медиків, ми вирішили створити домашній шпиталь. 

У вересні 2014 року ми почали все продумувати, збирати гроші, до речі, саме на Покрову організували презентацію ПДМШ,  у нас з’явилися перші машини, які ми намагалися переобладнати під мобільні операційні, і в середині грудня ми вирушили з першою місією на Схід. Власне кажучи, це було дуже повчально, оскільки, всі наші уявлення, про те, що треба ставити намети, оперувати в машинах виявились помилкою теоретика. Коли у тебе в розпорядженні є лікарня, яка за 20-30 км від поля, є стіни, тепло, вода, кисень, операційна, розгортатись в наметах недоцільно, особливо коли лінія фронту була більш-менш стабілізованою. І після першої такої пробної місії, наприкінці 2014 року ми переосмислили свою мобільність не як можливість розгортатись в бунгах чи наметах, включаючи генератори, а як можливість максимально швидко доставляти потрібних медиків в лікарні. Коли йдуть бойові дії, як при Дебальцево, коли потрібні хірурги, анестезіологи та операційні медсестри, процес оперування поранених йшов цілодобово. В Дебальцево, ми вже брали активну участь, на базі Бахмутської центральної лікарні.  Коли операції закінчились, стало зрозуміло, що найбільший ворог не куля, а звичайні хвороби, кінець зими, виснажені солдати, перепрошую відсутність елементарних зручностей в полі, був час коли в дефіциті були антигеморойні засоби, а хворий солдат, це малоефективний солдат. Тому згодом ми почали шукати ті ніші, які були відкриті, виявилось, що геть покинута медицина первинного рівня, сільська медицина, маючи хороший парк швидких і більш-менш спокійну ситуацію на фронті, ми почали виїжджати в ФАПи – фельдширсько-акушерні пункти.

В одному із сіл на Луганщині, Гречишкине, наша медсестра Вікторія Криворенко, заступник головного лікаря Медсестринства другої київської лікарні, зробила цілу революцію, за місяць бурхливої діяльності вона перетворила закинутий ФАП на сімейну амбулаторію.

Є такий районний центр Білокураків, північна Луганщина, недалеко від Росії, так от наш офтальмолог був першим очним лікарем, який потрапив туди за 10 років. В Станиці Луганській вже більш як півтора року відсутнє відділення гінекології, ви можете уявити, що таке для 50 тисяч населення, половина з яких жінок, відсутність гінеколога.

Таким чином, ПДМШ підставляє плече там, де допомога найнеобхідніша, як військовій ланці так і цивільному населенню.

Є в нас такий лікар, заступник головного лікаря в Смелянській центральній лікарні, це Черкащина, Вадим Козловський, останній раз він приїхав в Попасну і дві доби вночі оперував військових, а вдень планових цивільних. Бо в Попасній традиційно один хірург, він же головний лікар, він же замвідділення, проте, це найбільший район, як мінімум на Луганщині, і здається в усій зоні проведення АТО, відтак, логічно, що місцеві жителі думають "Навіщо нам Україна, коли вона не може дати нам елементарного медичного захисту?"  Коли лікарі із Західної України, а це близько  50 тисяч добровольців зі своєю культурою, традиціями, історіями, починали говорити з місцевими людьми, часто починалися суперечки, "ты что бандеровец, зачем сюда приехал" але згодом, коли вони бачили любов та професіоналізм, кучугури взаємних упереджень, які десятиліттями накопичувалися, танули. Люди  спільно садили сади в Станиці-Луганській, лікарі купували місцевим жителям необхідні речі, перепрошую, навіть унітаз, бо його там не було зроду-віку. От і виходить, що хоч ми  їхали допомагати бійцям, та вже третій рік плетемо сітку єдності.

Коли дід, який ніколи не виїжджав із свого району, дізнається, що у Франківську спадкоємці бандерівців, це не ті, хто їсть православних, а перший лікар, який не взяв з нього гроші. Часто лікарі-добровольці приїжджали зі своїм обладнанням, передовими технологіями, я пам’ятаю те саме село Гречишкине, де Вікторія зробила революцію, через рік вона приїхала з колегами і обладнанням однієї з провідних київських лікарень знову, люди приходили і дивувалися: "так ми ж вже здорові тут усі, я от зранку прокидаюся і думаю, чи це мені привидилось". "Тут і до війни, ні баба, ні дід не пам’ятають, щоб такий рівень медицини був". По суті ми мимоволі, але з радістю виконуємо функцію "Мінстеця".

Медики, які мають постійне місце роботи, але хочуть долучитися до шпиталю, звільняються? Чи як відбувається їхнє залучення?

Спершу це була проблема, бо не було юридичних підстав відряджати. Хоч є у нас центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, але він так і не запрацював у складі МОЗу. Спочатку правдами-неправдами, просили, молили, відпустки, відгули, домовлялися з колегами, але згодом стало зрозуміло, що проблема в тому, аби не тільки виїхати в зону АТО, проблема  оперувати в лікарні. Головний лікар, який допускає до роботи добровольця, несе відповідальність за хворих. Людина приїхала без підтвердження свого фаху, добре якщо добре, але якщо під час операції ускладнення, пацієнта не вдалося врятувати, починається розслідування, включається правовий механізм, і перше питання не про результати лікування, а на яких підставах операцію проводив той чи інший лікар. І тому потрібно було налагодити механізм офіційного відрядження лікарів в зону АТО, бо люди ж не на курорт їхали.  Згодом, після меморандуму ми писали в МОЗ листи, а ще згодом вийшли на наказ №1254 з листопада минулого року, який чітко говорить, що лікар або середній медичний персонал, який виявляє бажання бути добровольцем в зоні АТО, має на це право. Відтак, на підставі заповненої анкети і усних переговорів, ми відправляємо лист на адміністрацію лікарні з посиланням на наказ МОЗу, і адміністрація зобов’язана його відрядити. Він не втрачає місця роботи, немає проблем з поверненням, отримує свою середньомісячну зарплату (за місцем роботи), оскільки на Сході їм не платять. Якщо лікарня має таку можливість є постанова уряду 2015 року, згідно якої лікар може отримати +50% до зарплатні.

Хто фінансує ПДМШ?Держава якось сприяє Вашій діяльності?  

Ми отримуємо фінансування абсолютно з різних джерел. На початках були красиві жести, пам'ятаю, ми шукали гроші щоб переобладнати першу вантажівку. Провели презентацію в одному із монастирів, і в той же вечір мені передзвонили і сказали, що їм там щось принесли. Знаєте, ця історія з розділу "справжнє чудо", ввечері тільки розповіли, про свої плани і за кілька годин якийсь благодійник, який не захотів називатись, приніс кульок з грошима, там виявилось 100 тисяч гривень, це було чудо з чудес, незнайома людина, в Києві, в Московському патріархаті, як не дивно, п’ять хвилин розмови і я отримую гроші. Тому, перша наша реанімаційна машина так і називалася – "Ангел", бо це точно був ангел. Залучалися також і великі корпорації, у 2014 аграрії скасували корпоративні святкування, і всі заощаджені гроші, а у них персонал нівроку - 5 тисяч, перерахували нам допомогу. Але згодом всередині 2015 року цей ентузіазм спав, люди втомились, врешті держава не створила жодних додаткових стимулів. І звичайно сьогодні збирати кошти на існування ПДМШ надзвичайно важко. Ми маємо один проект з французькою міжнародною організацією, що дозволяє закрити частково фінансування офісу і перебування лікарів у пунктах пропуску, в Мар’їнці і Ново-Троїцьку.  Також ми активно їздимо по Європі з виставкою ікон, на ящиках від набоїв, через яку ми зібрали близько двох мільйонів гривень. Коли говорять який олігарх за вами стоїть, я кажу, що олігарх ходить з хвостом, пише ікони і публікує прозу під псевдонімом. Я дуже вдячний Олесю і тим хто нас приймає. Бо сам по собі мистецький проект дуже цікавий, символічний. Те, що несло в собі смерть – ящики для боєприпасів, потім через іконопис, символічно перетворюється на знаряддя життя, а коли ми їх продаємо і отримуємо за них гроші, навіть не символічно, а в реальному світі рятують життя.

Тобто, держава ніяк не фінансує шпиталь?

Певні речі вони вузькі, по-перше, лікарів фактично долучили до АТО, є чітко перераховані суб’єкти антитерористичної діяльності, якщо в мене буде звернення від благодійної організації, має бути ще від МОЗ, і хоч я дуже вдячній Уляні і команді, що видали наказ, пішли на зустріч, але сьогодні маючи цей наказ, залишаються проблеми з докуметами, допустимо, ми підготували весь необхідний пакет документів, МОЗ має додати фактично ще один папірець, ми готуємо 50, вони - один. І щоразу для мене це величезна битва. На жаль, бюрократична колода дуже багато де відновилась і замість того щоб сприяти, або хоча б не заважати, ми витрачаємо багато часу та зусиль, щоб подолати абсолютно штучні труднощі.  Головний спонсор – це українські люди, мистецький проект, який на сьогодні є головним джерелом, але ми так і не отримали жодної копійки з бюджету.   

Насправді волонтери це ті милиці, які мають ефективність поки зростуть кістки держави. У 2014 це було більш ніж виправдано, але згодом виявилось, що кістки зрослись не дуже правильно, владі так сподобалось, що волонтери на себе беруть відповідальність, знаходять ресурси, людей, що вирішила а чому вона має щось робити? Насправді це відповідальність  держави, повторюсь кожна друга посада вакантна, щоб мала зробити держава, яка дійсно піклується про своїх громадян, я вже не кажу про окуповані і звільнені території, напевне, знайти в бюджеті гроші це не так багато і сказати, що лікар, який їде в зону АТО отримає коефіцієнт два, як було на Півночі, як зробили з військовими. Тоді зрозуміло, що людина яка їде жити там, де вибухають снаряди, там де можна підірватись на міні, вона як мінімум має мати якийсь стимул. Але ж це державна проблема, це не може вирішити місцева влада самотужки. Врешті, це держава не виконала свій обов’язок, не захистила територіальну цілісність та  суверенітет на цих територіях. Про причини окремо, але про це навіть не ведеться розмова.

Ми б’ємо в дзвони, якщо ми хочемо мати населення, ми маємо воювати за людей, за душі та серця, а потім вже території.  Ми маємо забезпечити їх елементарним, ми маємо довести не словами, а справами, що Україна краща, бо вона піклується про своїх громадян.

Не просто через телевізор промивати мозги. Медицина, освіта, інфраструктура – базові речі.  З одного боку матеріальне і фінансове забезпечення краще на окупованих територіях. Чому? По-перше йде перерозподіл грошей бюджетних з окупованих територій, іноді вони мають два бюджети, з іншого боку вони мають не порівняну з Україною гуманітарну допомогу, але коли немає лікарських рук, будь-яка найкраща техніка – металобрухт.

Знову ж таки, яскравий приклад, в Пропасній, стоїть чудове УЗІ, яке подарувала якась міжнародна донорська програма, але немає узіста. І на тому місці висить оголошення, що люди можуть поїхати зробити узі за 70 кілометрів, це в один бік, в Северо-Донецьку – платно.  Тому питання як стимулювати приїзд лікарів на Схд, інтернів, випускників інтернатури – відкрите. ПДМШ відправляє щомісяця на Схід 30 медиків.

А як ви залучаєте?

Їжджу, розповідаю, вибиваю іноді медалі, вигризаю я б навіть сказав, приїжджаю особисто підтримую лікарів, і у них змінюється ставлення. Плюс в Україні великий потенціал месіонарності і любові.  Я іноді бачу стільки сяйва в очах медсестер і лікарів, вони просто очами можуть вилікувати. Хоч сплять мало, в спільній палаті, інколи немає навіть теплої води, вона дві години зранку. Працювати  в таких умовах важко, але заряд любові і теплоти все ж таки в нашого народу дуже великий. Але не може просто медсестра зі Львова за свою зарплату 3 200 грн приїхати на Схід, вона поки туди приїде – все витратить, а там що їй скажуть, ну вітання, а чого ви приїхали, а де ви будете жити, що будете їсти, тому коли ти створюєш умови, прикладаєш мінімальних старань, з’являються ті, хто готовий рухати паровоз навіть коли в ньому немає вугілля. І це дуже надихає. Бо суспільство, при явно хворій державній системі, коли за війною, за медреформою забувають за пацієнтів, все ж таки, має потенціал не просто доброти, а жертовності. 

300 медиків, які пройшли через наш шпиталь, швидше подвижники ніж хабарники, часто витрачають гроші зі своєї кишені, щоб купити якийсь мінімальний  запас ліків, вони завжди готові прооперувати, чи полікувати когось просто так, бо це ПДМШ, просто бо їх попросили.

Приклад цього тижня:  хлопець підірвався на міні, немає двох ніг однієї руки і одного ока, ми знайшли швидку, гроші на паливо, поїхали за хлопцем,  був невеликий шанс врятувати око. Привезли до провідниого офтальмолога - професора Оксани Вітовської, вона теж раніше їздила з нами на Схід. Його прооперували і дали шанс на те, що він бачитиме на одне око. Це звісно, дуже страшне життя, але краще ніж жити в темряві. От так боремось за кожного.

Боремось на фронті боротьби з хворобами, і на фронті боротьби з бездушною бюрократією.

Скільки вистачить сил - не знаю

Як щодо психологічної реабілітації військових?

Ми цим не займаємось, хоч це теж дуже важливо. Раніше прямо на фронті у нас був психологічний підрозділ, де був дуже досвідчений психотерапевт, сам він білорус, який живе в Нью-Йорку - Дмитро Чигієвський, з ним працювала ще одна лікарка, я не буду називати її імені, через них пройшло багато бійців. Півроку вони пропрацювали, але ви розумієте в яких умовах йому доводилось жити, замість свого Нью-йорку, в нього до того ж паспорт вкрали, були проблеми з виїздом. На сьогодні ми не знайшли можливості продовжувати цей проект, на жаль, не працюємо з реабілітацією, з посттравматичним синдромом, хоча з нашого досвіду, можу зазначити, що це дійсно потрібно, ми дійсно маємо бомбу сповільненої дії. 

Така ж ситуація і з хворобами: венеричні хвороби, гепатит, туберкульоз, СНІД. На жаль,  медкомісії часто закривають очі. Донбас завжди був найбільш неблагополучним з точки зору інфекційних хвороб, навіть до війни. Можна привести багато сюрпризів,  і проблема в тому, що при поверненні додому ніхто  теж не проходить медкомісію.  А якщо потім знаходять гепатит С, то починається дуже дороге лікування і так званий "футбол": "Ви ж в армії, йдіть у військову лікарню", а у військовій лкарні кажуть: "Ви демобілізувались, вже не по нашій лінії".

Через війну лише офіційно пройшли близько трьох сотень тисяч чоловік, насправді цифра більша, це означає, що окрім волонтерської підмоги, різних проектів міжнародних все ж таки у держави має бути послідовна, добре фінансована політика.  В людей, які брали участь в бойових діях, підвищене відчуття справедливості, вони ризикували життям, часто бачили як їхні товариші помирали, були поранені, а тому у них залишається дуже багато питань. За що і чому держава так несправедливо до них ставиться. Думаю, що це питання ще буде актуалізовуватись, його вибухонебезпечність ми ще будемо усвідомлювати.

Які Ваші прогнози щодо впровадження медичної реформи?

Перш за все, медицина чогось коштує, питання хто платить.  Держбюджет, страхові чи людина з власної кишені, але щоб зробити МРТ є якась собівартість. 8% ВВП на медицину, - це середня цифра у Європейському Союзі. У нас зараз, якщо не помиляюсь, менше трьох. Щодо перерозподілу грошей, вони будуть йти за пацієнтом, чи вони будуть акумульовані, чи будуть розприділятися як субсидії, не вирішує загальну проблему. Щоб медицина не розвалилась потрібно певна сума на обслуговування. 

От допустимо техобслуговування автомобіля коштує три тисячі гривень, якщо у вас є півтори тисячі, вкладете ви їх в один гаманець, чи розкидаєте по кишеням, проблема не вирішується. Ми знаємо скільки коштує стентування людини, знаємо кількість захворювань в середньому на рік, питання в тому, що треба купити той стент. Те ж саме маємо зробити з онкологією, з інфекційними хворобами. Бо онкологія, це дороговартісне лікування. Питання, в тому, що має бути радикально переглянуте фінансування охорони здоров’я, щоб ми просто не вимирали як нація, а тоді вже шукати джерела співфінансування. Я думаю, що українець з нашими тарифами навряд чи є правильним джерелом співфінасування охорони доров’я, як пропонує медична реформа. Воно є недостатнім, і треба думати де ці гроші взяти, а цієї відповіді медреформа не дає. Знову ж таки, є принципова заувага, ну ок, гроші пішли за пацієнтом, але хто буде тримати стіни? Для того, щоб гроші пішли за студентом потрібно було побудувати це чудове приміщення. І як би ми не говорили, лікування відбувається в лікарнях, особливо стаціонарне лікування. Питання де ми візьмемо гроші?

І останнє, що я часто бачу, питання округів, та реформа яка вже в дії. Зачасту, госпітальний округ не там де найзручніше привозити людей, а там де вже є свій депутат, де є якісь інтереси залучити додаткове фінансування.   

Ставлюсь з повагою та сміливістю до Уляни та її команди, чи вдасться їм закласти нові рамки не знаю, поки бачу перетасовування тих же пазлів, на жаль. Плюс я бачу величезні проблеми з ефективністю апарату, бо спочатку ти реформуєш міністерство, а потім ти реформуєш галузь.

Ситуація складна, дуже важко ставати міністром без політичної підтримки в парламенті, помітно, що зайшли вони (команда Уляни Супрун) в клінч з комітетом. Завжди коли питають про медреформу я кажу, що поки парламентарі з  міністерством конфліктують за медреформу, ми її тихо третій рік робимо, апробовуючи нові механізми, які дають результат.

Підписуйтесь на iPress.ua в соціальних мережах Twitter, Facebook та Google+. Будьте в курсі останніх новин. Якщо ви помітили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити редакцію
Розкажіть друзям!

Читайте новини також російською мовою.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ
НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

КОМЕНТАРІ (0) +

Додати коментар

26 10 2017 13:42
МЕДІА
iPRESS РАДИТЬ
СТАТТІ