До війни Оксана Петрівна працювала в Міністерстві фінансів. Говорить, що у 2014 не змогла не поїхати в зону бойових дій, попри те, що жінок не брали в армію.
Фото: з особистого архіву Оксани Якубової
Чотири роки на війні кардинально вплинули на жінку. Вона прослужила з березня 2014-го по липень 2017-го. Кілька разів 2018 року ми випадково перетиналися в Києві і я не бачила в ній зовсім нічого від тієї жінки-воїна, з якою я познайомилась на Світлодарській дузі. В грудні минулого року ми зустрілися в одній з вуличних кав’ярень біля метро. Я зовсім не хотіла "колупати" болючі для неї теми. Але вона розповіла як працювала з психологами і боролася з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). І дозволила написати про це, "щоб рідні розуміли, що лікар потрібен".
Ми воюємо, щоб наші діти залишилися живими
В березні 2014 мене відправили в 30 бригаду начальником фінансової служби. Коли почалася війна, армія була не готовою. Не було ані списків військових, ані обладнання, ані обмундирування.
Фото: з особистого архіву Оксани Якубової
Перший загиблий був 22 травня в Рубіжному. Це був шок для всіх і розуміння – таки війна. В голові не вкладалося, що маємо вже перших загиблих. Потім була Савур-Могила. Понесли багато втрат. Потім Степанівка, де бригаду практично зрівняли з землею…
Був мобілізований один чоловік, який весь час кричав, що це не його війна, а війна президента. Врешті, він добився, що його звільнили. А я тоді сказала, що ми воюємо зараз заради наших дітей, щоб вони залишилися живі, бо поки ми тут, діти не служитимуть. А під час третьої хвилі я знову зустріла цього чоловіка. Прийшов вже добровольцем. Його син загинув.
Треба ж було пожертвувати сином, щоб зрозуміти, що горе чужим не буває.
Коли створювалася 54 бригада, з кількох бригад зібрали п'ять батальйонів. В тому числі і 5 батальйон 30 бригади, де я була заступником комбата з виховної роботи. Мені пропонували залишитися в 30 бригаді, але я своїх хлопців не покинула. Так я стала заступником з виховної роботи командира 1 батальйону 54 бригади.
Фото: з особистого архіву Оксани Якубової
Ми зібрали батальйон, і ночами складали списки, щоб всі отримали УБД. Я щодня була з хлопцями на передовій, їздила на пости, разом з ними потрапляла під обстріли.
Страшно стало вперше, коли йшли на позиції і снайперська куля пролетіла. Я присіла, а встати не можу – страшно. Зранку їхати, а я боюся. Із закритими очима їду, а самій страшно, не можу.
Фото: з особистого архіву Оксани Якубової
Найважчим місцем ротації була Світлодарська дуга
Найскладнішим місцем ротації була Світлодарська дуга (Дебальцівський напрямок). В 2016 були страшні бої влітку і в грудні.
Влітку в нас загинув Василь Сліпак і хлопець з 25 батальйону. "Правий сектор", який служив тоді з нами, взяв висоту "Мурашник", а від командування був наказ відступати, мовляв, ми порушили "Мінські угоди".
Коли в грудні був "ЛІС" (загострення боїв на Світлодарській дузі), 18 числа багато наших загинуло (загалом з 18 по 23 грудня біля Світлодарська загинули 9 українських військовослужбовців, зазнали поранень – 35, отримали контузію – 17, травмованих – 11). Через кілька днів КСП (контрольно-спостережний пункт) батальйону почали накривати артою. Тоді було багато пліток, що нас всіх повбивало.
Подзвонив якийсь телеканал, я коментар в ефірі давала і в цей момент прилетіло. Мене з телефоном відкинуло… навіть не знаю як той ефір закінчився. Я встигла заповзти в наш "бункер", за мною заповз заступник. В нього з вух йшла кров, в мене паморочилася голова, не могла зрозуміти, що сталося. Потім у нас були загиблі, і мені вже було не до моєї голови. Тоді було дуже "жарко" і я на знеболювальних та уколах до середини січня пробула. А потім Наташка (Наталя Хоружа – санінструктор 54 бригади) загинула. Після неї мене накрило конкретно...
Фото: з особистого архіву Оксани Якубової
Того дня я мала їхати на позиції. Зранку приїхав водій, я тільки сіла в машину і нам доповіли, що ці позиції обстріляли, пряме влучання, в нас троє 300-их. Медики поїхали витягувати, МТЛБ пройшла під обстрілом, двох забрали, а третій – найлегший – злякався і побіг. Наташка побігла за ним, піймала його, почали виходити. Накрили мінами. За ними вислали машину, щоб вивезти. Вона тільки сіла в машину – пряме влучання. Була ще в свідомості, але без шансів. Нам треба було рятувати водія Сергія Прядку (Сергій втратив одну ногу, друга сильно травмована). Її вже не чіпали…
В цей день було два 200-их. А потім мене переклинило – фарт піймала. Я розуміла, що щось не так, почали пити ліки, а мені тільки гірше стало. В мене вже кордонів не було, ніби кайф якийсь.
Я не могла зранку почати нормально працювати, поки не відчувала, що по мені стріляють. Знімала бронік, знімала каску, і ніби випробовувала долю…
Своїм хлопцям соромно показувати, як накриває
В березні я пішла у відпустку. Думала, вдома доведу себе до ладу і повернуся.
Але почалися проблеми з головою, мене запхали в лікарню. Там я перестала говорити. Сиділа в палаті цілими днями. Мене перевели в шпиталь, відправили до психіатра. 21 день мене за ручку виводили гуляти – то моя сестра, то медсестра. Я почала боятися вулиці. Боялась гуркоту, натовпів людей, машин. Коли повернулася з лікарні додому, теж сиділа і мовчала. Тільки дивилася телевізор і перекручувала в голові останні події – "ліс", Наташку…
Мене відправили в санаторій. Там в мене почалися побічні ефекти – то плакала ні з чого, то мене колотило, тиск піднімався… Думала, в мене дах поїхав, а психіатр сказала: "Якщо ти сама до мене прийшла, значить, все нормально".
Але я ж герой, – після санаторію, в червні, повернулася в армію. Та на полігоні в мене почалися панічні атаки, практично паралізувало. Врешті, написала рапорт на звільнення. Син забрав мене додому.
І я знову перестала ходити на вулицю. Взагалі. Не могла зрозуміти, коли буде чергова панічна атака. Боялася, щоб це не сталося в людному місці. Хлопці, які на той час вже звільнилися з армії, приходили і гуляли зі мною за ручку.
До мене в санаторій Маша Берлінська приїжджала, щоб у фільмі "Невидимий батальйон" зняти, а мені тоді взагалі все рівно було. Я не пам’ятаю, що розказувала і що коїться. Це був монолог. Але, насправді, мені цей фільм допоміг.
Фото: з особистого архіву Оксани Якубової
Вдома ж нікому нічого розповідати не будеш. А зі своїми хлопцями показувати, що тебе так накриває – соромно. І фактично, цей фільм залишив мене тоді живою. Як зараз не важжко, що він є, але він мене втримав. Думала тоді: "Нічого собі буде хепі-енд, якщо всі побачать, як я стрибнула з 7 поверху".
Хлопці, які служать з тими, хто гине, сприймають це по-одному, командири – інакше. Командири кожного приймають на себе. Весь час в голові прокручуються думки, що було б, якби вчинили інакше, не відправили туди… Мене дуже сильно накрило після звільнення. Часто зривалась назад.
Щоб не лякати нікого, ховалась в туалеті, коли приступ починався
У шпиталях не було нормальних психологів, вони всі аматори. А психіатри одразу шпигують снодійним, щоб ти спав.
Сестра прочитала у Facebook, що є лікар Стеблюк, який приймає з контузіями. Ми до нього приїхали, він одразу сказав, що "це його клієнт". Його дружина також мене витягує.
Я після війни кардинально змінила свій вигляд. В мене впав цукор, почалась хімічна кома. Так він впасти міг від нервового зриву. Лікар сказав, що я можу або дуже погладшати, або дуже схуднути.
В липні 2017 мені довелося вийти на роботу. Я ж рахувалася на роботі і через три дні після звільнення з армії повинна вийти.
А я розуміла, що в метро не можу їхати взагалі. На роботі зустрічають з грамотами, кричать, радіють, а мене трясе. Я ж одна з Міністерства на війні була, всім цікаво, всі зазирають. А я, щоб не лякати нікого, ховалась в туалеті, коли приступ починався.
Фото: з особистого архіву Оксани Якубової
Зараз з психологом займаюся, то вже знаю, як ці приступи ловити, що робити. Лікарі сказали, що в мене класичний ПТСР. Лише кілька місяців тому мене перестало трусити. Лікарі кажуть, що вже сприйняття і погляди не зміняться, але це перейде в стан пережитого.
Коли повертаєшся з війни тебе суспільство інакше сприймає. Одна частина суспільства тебе боготворить – ти герой. Інша частина на тебе дивиться з запитанням: "Нафіга ти туди пішла і що там робила?" І, в принципі, відкрито це запитує. А є ще одна частина, яка дивиться на тебе, як на інваліда. Співпереживає тобі. На роботі хоч ноги на стіл поклади, – ніхто тобі нічого не скаже, бо ти типу ненормальна, хто його знає, що в тебе в голові.
Війна для мене – це багато друзів. Я спілкуюся майже з усіма, з ким служила. І це єдині мої друзі, тому, що, знайти тут, поновити стосунки з тими, з ким дружила, не виходить. Мене бояться, у нас зовсім різні інтереси.
Ми стали чужими. Вдома від мене відвикли, я змінилась. Сім'я змінилася. Тут не розуміють, а коли звідти дзвонять, вихоплюєш телефон, щоб поговорити. Навіть з сином майже півроку не говорила. З чоловіком знайомимось заново. Мої принципи, погляди на життя дуже змінились. Все мені було не так. Я всім була не така.
Зараз розумію, що якби залишилася на війні, не знаю, що було б. Може кулю спіймала б. Я не могла зранку почати нормально працювати, поки не відчувала кайфу від того, що по мені стріляють...
Але я дуже сумую за часом, проведеним на війні. Батальйону мого, як такого, вже немає. Все змінилося. Я слідкую за батальйоном, відчуваю за собою провину, що все могло би бути по-іншому…
Добре, що біля роботи є церква. Приходжу, ставлю свічку, говорю з ними (з загиблими побратимами). З боку це виглядає, ніби в мене поїхав дах. Але вони ніби відповідають і стає легше...