Історія не вчить: чому українська влада пасивно звільняє Схід від сепаратистів
Я у військових справах не дуже розуміюся. "Не дуже" - це м’яко кажучи. Коли я дивлюсь на те, що відбувалось в Криму, а тепер відбувається на Сході, в мене виникає дуже багато запитань і обурених нецензурних вигуків щодо дій української армії, СБУ, Національної гвардії, але я завжди стримуюся, тому що пам’ятаю – у військових справах я профан.
Але час зараз такий, що мусиш розумітися. Тому я вирішила ліквідувати свою неграмотність і трохи чогось почитати, щоб хоч на теоретичному рівні вдуплити звідки ноги ростуть у тих всіх "збираємо національну гвардію", "розбираємо національну гвардію", "даємо 48 годин", "даємо ще тиждень і 48 годин", "даємо ну зовсім останні 48 годин", "пускаємо СБУ на операцію, а армія тим часом нє прі делах". Ну, ви читаєте новини, ви в курсі.
Отож, що я виявила, провівши історичну розвідку.
Відмотаємо десь років 100 назад. Уявіть собі, 1915 рік. Союзники б’ються з Туреччиною за контроль чорноморських проток. Б’ються на смерть вже рік, ламають собі зуби об турецьку оборону. Для Російської імперії ці протоки життєво важливі, а захоплення Стамбула – то взагалі, мрія номер один. Так що сам цар Микола Олександрович приїздить до Одеси, де йому вручають хрест для установки на св.Софії. Але тут раптом трапляється якось так, що на західному фронті генерал Маккензен бере в облогу Дрищув і в епохальній тактичній суперечці, що важливіше – взяти Стамбул чи оборонити Дрищув з розгромним рахунком перемагає, звичайно ж Дрищув. Ну, хто б сумнівався. Армія кричить "ура" і з величезним полегшенням іде захищати Дрищув.
Але ж не пропадати хресту для Софії, правда? На той час, слід зазначити, Стамбул вже не змогли взяти австралійці, французи і зведений флот союзників. Професійна армія імперії зайнята, але то не біда! На українських землях оголошується посполите рушення для взяття Стамбула. А чому б і ні, врешті-решт? Справжній православний фольксштюрм, складений з відбірних дилетантів, озброєних берданками, а також австрійськими та японськими рушницями. Одна тільки проблема – до австрійських та японських рушниць не було патронів. Ну з ким не буває, забули запастись. Але ж виглядали вони дуже солідно – особливо ті, в яких штики не були відламані.
ЧИТАЙТЕ: Україна - Росії на РБ ООН: залиште нас в спокої!
І знову ж таки, очолювали ополчення люди не дурні, з фантазією. Тих, кому не вистачало навіть безпатронної рушниці, озброїли бойовими сокирами. Не чекали?! Бойовими сокирами, які Царгород востаннє бачив ще за князя Олега, мабуть!!!! Врешті-решт, тоді спрацювало ж, правда? І на цей раз могло.
Слава богу, провели навчання. Тут виявилось, що перевозити посполите рушення нема на чому. Ну, якось так раптом сталось, що чорноморський флот не був готовий до такого повороту. Весел не вистачило, і взагалі.
Поки шукали плавзасоби, згадали, що ще треба артилерію. Знайшли 12 гармат, кожній по 200 снарядів. Тобто, годин на 5 артобстрілу. Що з цього випливає? Правильно, взяти Стамбул треба швидко, доки снаряди не скінчились. Бліцкріг, одним словом, з бойовими сокирами і хрестом св. Софії. Я б ще запропонувала штурмові шипасті кадила і заточені натільні хрестики-сюррікени. А, яка картина була б, уявляєте?!
Але не склалось якось. Поки шукали та збирались, турки відбились від французів та англійців і бойові сокири стали трохи не на часі.
Ну от, прочитала я про цей епізод і всі питання до силовиків у мене зникли. Нє, ви звичайно скажете, що то була армія Російської імперії, а традиції українських вояків зовсім інші. Ну, може й так. Але чомусь мені здається, що командування в наших армійців з того часу не мінялось. Хоч може я й помиляюсь, звісно. Я ж у військових справах не дуже розуміюсь.
Джерело: facebook.com/lilia.ukrayinets
