У березні 2014 року на пленарному засіданні 68-ї сесії Генасамблея ООН ухвалила резолюцію, яка засудила проведення в окупованому російськими військовими Криму так званого "референдуму", що передбачав відокремлення півострова від України та його подальшу анексію Росією. З-поміж 170 держав-учасниць асамблеї лише 11 країн проголосували проти резолюції. Однією з них була Білорусь.
Причину негативного голосування за документ, який засуджував агресивні дії РФ проти України, білоруський представник в ООН Михаїл Хвостов тоді пояснював відсутністю належної доказової бази в української сторони щодо безпосереднього втручання РФ у внутрішні справи України. Натомість, президент Білорусі Олександр Лукашенко, який активно коментував події Євромайдану та Революції Гідності, заявляв, що Україна сама винна у тому, що втратила Крим. Мовляв мовне питання і начебто "заборона" російської мови стали причиною втручання Росії у події в Україні після втечі Віктора Януковича.
У розрізі російсько-українського конфлікту Лукашенко неодноразово заявляв, що офіційний Мінськ дотримуватиметься єдиної позиції разом із Москвою. Водночас, він постійно наголошував, що Білорусь є повноцінним суб’єктом міжнародного права і ніхто в РФ не в змозі вимагати від неї юридичного визнання Криму російською територією.
Фото: bbc.com
Під час ескалації російсько-українського конфлікту білоруський президент взяв на себе роль господаря платформи для проведення переговорів між Україною та Росією з її сателітами – маріонетковими "урядами" самопроголошених "ДНР" та "ЛНР". Саме тоді Лукашенко опинився в новітньому геополітичному центрі уваги.
Сам же президент лідер Білорусі отримав надзвичайно зручну нагоду з одного боку налагодити відносини із ЄС, у якому його донедавна називали "останнім диктатором Європи", а з іншого – отримати вигідні політичні дивіденди від Росії та України. Слід віддати належне, що розрахунок білоруського лідера виявився вірним.
В умовах антиросійських санкцій з боку ЄС та США, а також російського ембарго на ввезення сільгосппродукції з ЄС, Білорусь не згаяла нагоди заробити: білоруські підприємці застосували сірі схеми ввезення товарів до Росії, які активно підтримувалися державними інституціями. Росія також стала чутливішою до влаштованих Лукашенком політичних демаршів, як от під час обговорення майбутнього Митного союзу. Зважаючи на російську загрозу, ЄС робив дедалі чіткіші сигнали, що готовий до переговорів з білоруським лідером та зняття існуючих санкцій. Зрештою, у жовтні 2015 року та лютому 2016-го Рада ЄС зняла більшість санкцій з Білорусі.
Заяви про необхідність досягнення компромісу між колишніми "братніми народами", які лунали на тлі погіршення стосунків з Москвою та численних реверансів білоруського лідера в сторону Європи, сформували у пересічного українського обивателя хибне враження про реальний зміст зовнішньої політики Білорусі, "сильну руку" та геніальність президента Лукашенка. Підтвердженням цього стало те, що саме Лукашенку впродовж останніх трьох років згідно із даними соцопитувань українці симпатизували чи не найбільше з-поміж усіх лідерів іноземних держав, а про білоруську стабільність та порядок стали говорити навіть ті, хто ніколи не перетинав українсько-білоруський кордон.
Фото: kommersant.ru
Політичне лавірування Лукашенка між ЄС, США, Росією та Україною за своїм змістом є по суді амплітудою, найбільше значення величини якої постійно змінюється і залежить виключно від зовнішніх факторів, оскільки внутрішніх, по самій природі білоруського режиму, в країні фактично не залишилось. Головним чинником такого впливу була і залишається Російська Федерація, для якої Білорусь є надійним сателітом на пострадянському просторі. Взяти хоча б символічні за змістом голосування Генасамблеї ООН щодо резолюцій, які стосувалися подій в Україні. Білорусь жодного разу не підтримала ухвалення резолюцій, які пов’язували Росію з трагічними подіями в Україні чи порушенням прав людини в анексованому нею Криму.
Олександр Лукашенко, попри критичні коментарі на адресу Кремля, які завжди стосувалися виключно лише білорусько-російських відносин, жодного разу не дозволяв собі критики зовнішньої політики Кремля. Більше того, на зовнішньополітичній арені Білорусь залишалася геополітичним простором Росії. Перебуваючи в Києві у липні цього року білоруський президент говорив те, що від нього хотіли почути. Однак дані Лукашенком обіцянки про всесторонню підтримку України розвіювались як тільки він проводив переговори із своїм російським колегою.
ЧИТАЙТЕ: Ми будемо дружити та працювати з Європою, але Росія для нас святе, - Лукашенко
Поруч із голосуванням в ООН Білорусь неодноразово брала участь в інспірованій Кремлем політичній кампанії проти України. Чого варті лише ініціативи введення на Донбас білоруських (читай - російських) "миротворців", або проведення багатотисячних військових навчань "Захід-2017", неподалік білорусько-українського кордону. Зважаючи на вищезазначене щонайменше дивними стали заяви низки вітчизняних політиків про так званий "ніж у спину", який начебто Україна отримала від Білорусі у момент "шпигунського скандалу", що розгорнувся наприкінці листопада. Чого лише варті слова першої віце-спікерки Верховної Ради і представниці України в тристоронній контактній групі з врегулювання ситуації на Донбасі: "З огляду на, що Білорусь претендує на статус країни-миротворця, Мінську варто зайняти нейтральну позицію і не влаштовувати провокацій".
Зауважимо, що схема виявлення "шпигунів" на своїй території є типовою у діяльності білоруського КДБ. Підзвітна особисто Лукашенку служба безпеки донедавна вдавалась до неї під час боротьби із тамтешньою опозицією, яка трактувала це як спосіб "закручування гайок". У випадку із звинуваченнями у шпигунстві, що пролунали на адресу українських громадян, число імовірних учасників цього дійства, як і їхніх мотивів значно розширюється.
Останній міжнародний скандал, який виник в українсько-білоруських відносинах, є наслідком політичного тиску Москви на Мінськ. Росія не зацікавлена в тому, щоб між авторитарним режимом президента Лукашенка, який беззаперечно є проросійським, та українською владою вибудовувався будь-який діалог. Міждержавні відносини України та Білорусі неодноразово викликали обурення та критику в самій Росії. Тому не виключено, що за затриманням українських "шпигунів" стоять російські спецслужби, як це було із викраденням ФСБ на території Білорусі сина українського прикордонника Гриба в серпні цього року. Ці дії були спрямовані на те, щоб підірвати навіть більш-менш позитивні відносини між Білоруссю і Україною.
Не слід відкидати і важливість європейської складової у "скандалі зі шпигунами". Викрадення Павла Гриба та "справа шпигунів" трапились у момент, коли ЄС наполегливо намагався залучити Білорусь до діалогу з Європою, запросивши Лукашенка на саміт "Східного партнерства", скасував низку санкцій проти Білорусі та декларував наміри відновлювати та розвивати відносини із Білоруссю. Міжнародний скандал, і як наслідок загострення стосунків із сусідніми державами, створили зручні умови для прагматичного білоруського лідера з одного боку уникнути поїздки на другосортний європейський форум, наслідки якого не впливають жодним чином на налагодження економічної співпраці, а з іншого боку позбавило Лукашенка від необхідності виголошення чергових заяв про відданість Митному союзу та спільних пострадянських зв’язках із Росією.
Так чи інакше Лукашенку все таки вдалось остаточно не розсваритись із Європою, обмежити дипломатичний скандал з Україною лише взаємною висилкою дипломатів, та зберегти відносини із Росією.
ЧИТАЙТЕ: Український дипломат Скворцов оголошений персоною нон ґрата в Білорусі через справу Шаройка
В умовах офіційно "нейтральної позиції" Білорусі українським політикам слід зрозуміти очевидну річ, що одноосібна побудова партнерських відносин з диктатором сусідньої держави, який впродовж тривалого періоду часу перебуває на короткому повідку у Путіна, не може принести чогось доброго. У Лукашенка є достатнє розуміння того, що окрім окупації частини України російська армія з легкістю може окупувати усю територію Білорусі, а саме існування білоруського лідера повністю залежатиме від політичної волі в Кремлі. Лукашенко також дає належну оцінку політичній ситуації у якій перебуває Росія і розуміє залежність політичної стабільності в РФ від нафтових ресурсів. Втім російська присутність на території республіки, як і авторитарний стиль правління в країні ще досить міцно укорінені і навряд чи зміняться найближчим часом.
Зважаючи на потенційну загрозу перетворення Лукашенка у відкритого союзника Росії, для України важливим є збереження за ним статусу просторового посередника. Мінськ навряд чи офіційно заявить про зміну своєї геополітичної позиції, оскільки декларована нейтральність свого часу дала можливість отримати чималі дивіденди від обох сторін.
Водночас українським політикам варто відмовитись від голослівних заяв про "спільну боротьбу з російським агресором", створення українсько-білоруського фронту проти РФ і тому подібне. Оскільки в сучасних умовах вони більше нагадують наївне марення їх ініціаторів, аніж реальний варіант формування державної стратегії.
