Український військовий гелікоптер був збитий приблизно за сім кілометрів за російською лінією фронту, впавши в полі на узліссі. Через кілька тижнів після російського вторгнення людей, які перебували на борту, розкидало мертвими і смертельно пораненими по палаючому ландшафту південної України.
Спроба дістатися до загиблих з екіпажу гелікоптера, а також бійців, які були врятовані з обложеного портового міста Маріуполя до того, як вертоліт було збито на зворотному шляху, була б чимось на кшталт самогубства. Останнім, хто мав би виконати це завдання, був Назар Боровицький.
Вертолітні місії до Маріуполя вважалися настільки ризикованими, що кожна команда, зазвичай пілот, механік і два бійці спецназу військової розвідки ГУР, мала здійснити таку поїздку лише раз. Солдати жартували між собою, що вони зголошувалися на місця у повітряному судні в один кінець.
28-річний Назар навесні 2022 року вже здійснив дві такі місії, обидва рази вирвавшись із жменькою поранених бійців з оточеного металургійного заводу в зруйнованому місті, що повільно переходило під контроль росії. Але одна з місій пішла шкереберть, що зумовило необхідність ще більш небезпечного порятунку.
Це була точно не його черга, але коли командир запитав про добровольців, Назар попросив, щоб відправили його.
На фотографії в рамці на стіні штабу ГУР Назар, м'язистий з темно-русявою бородою, стоїть у задньому ряду в чорній футболці під камуфляжним бронежилетом.
Зображення, розміщене біля київського офісу генерал-лейтенанта Кирила Буданова, фіксує групу українських солдатів в одному з найнебезпечніших на той час місць у світі – в аеропорту Кабула влітку 2021 року. Солдати були членами спеціально сформованого підрозділу, який виконував численні місії з порятунку громадян України, а також одного з перекладачів The Globe and Mail та його родини з Кабула перед очікуваним захопленням талібами. Напис у кутку: "26.08.2021, Кабул, Афганістан".
Загалом того дня на землі в Кабулі перебували 32 оперативники – 30 чоловіків і дві жінки, а також пілоти та екіпаж військового вантажного літака. Усі, окрім пілотів, були досвідченими офіцерами ГУР.
Коли команда приземлилася в Києві після того, як вивезла третій і останній літак з евакуйованими з країни, їх привітав генерал Буданов, а також керівник офісу президента Володимира Зеленського. Після цього відбулося нагородження медалями. Як зазначає The Globe and Mail, команда згадує цю місію з теплотою, тому що вона була короткою. Команда зробила те, що потрібно, і вони повернулися додому, де їх зустрічали як героїв. Іншими словами, це було все, чого немає в нинішній війні з росією.
Через кілька днів після порятунку журналіст The Globe and Mail полетів до Києва, щоб допомогти афганцям і подякувати команді незнайомих людей, які виконали цю місію.
Офіцер під псевдо Маркус був контактною особою впродовж усієї рятувальної операції. Як зазначає автор статті, він не знав його, але той координував операцію з Києва, коли українці вийшли з аеропорту Кабула 27 серпня, і супроводжували сім'ї багаторічного афганського кореспондента The Globe Шаріфа Шарафа та перекладача, який працював з канадськими військовими, Джаведа Хакмаля. Автор зустрівся з Маркусом разом із Дімою Логіновим, медиком і фахівцем з комунікацій, який був у Кабулі та брав участь у місії. Команда спецпризначенців ГУР, яка була розгорнута в Кабулі влітку 2021 року, була справді елітою країни, і він мав намір висвітлювати їхню боротьбу стосовно захисту України.
П'ять місяців потому, коли росія накопичувала свої сили перед повномасштабним вторгненням в Україну, автор The Globe and Mail знову зустрівся з Маркусом і Дімою окремо, коли вони допомагали готувати оборону своєї країни.
Зрештою Маркус познайомив автора The Globe and Mail з генералом Будановим, який погодився надати The Globe безпрецедентний доступ до своїх найкращих бійців – групи, яка була зібрана для місії 2021 року, але зазвичай служить у різних менших підрозділах, розгорнутих на найгарячіших ділянках лінії фронту в Україні. Журналіста відвезли на секретну базу бійця спецназу з позивним Шаман, де він подискутував про Бога і правила війни з лідером найгрізнішого батальйону, який воює проти росії. Автор отримав дозвіл на зустріч з одним із засновників підрозділу, який очолював оборону другого за величиною міста України, Харкова, і побачив, що він глибоко стурбований тим, що буде далі.
Журналіст The Globe ands Mail поспілкувався з пані підполковником військовою психологинею Іриною Андрух, яка відігравала зовсім іншу роль на місцях в Кабулі та ледь не стала там жертвою.
Зрештою, як зазначає автор, він познайомився з командиром команди в Кабулі Максом, який сьогодні очолює свій власний підрозділ, що бореться на південному запорізькому фронті України. Автор провів кілька годин, розмовляючи з Цезарем, одним із заступників генерала Буданова, який відігравав провідну роль як в Кабулі, так і в розробці загальної стратегії війни країни проти росії, і який задається питанням, чи вистачить у Заходу сил для того, що має відбутися в майбутньому.
Журналіст також зустрівся з пораненими членами Кабульської команди, членами сім'ї одного із загиблих і почув невдоволені перешіптування зсередини про те, як їх довели до межі і не тільки – за 27 з гаком місяців, що минули з моменту вторгнення росії.
Розділ 1. Команда Кабул
Українська військова розвідка ГУР народилася 1992 року, невдовзі після того, як незалежна Україна відродилася з попелу Радянського Союзу. На початковому етапі політика безпеки і оборони України часто не відрізнялася від політики москви, а у нових українських спецслужбах домінували військові і шпигуни, які служили за часів СРСР.
Все змінилося на початку 2014 року, коли революція на вулицях Києва скинула проросійський уряд Віктора Януковича. Розлючений путін наказав військам у масках захопити стратегічний Кримський півострів на півдні України, який він анексував невдовзі після цього. Інші російські агенти з'явилися на Донбасі, переважно російськомовному регіоні на південному сході України, розпалюючи маріонеткову війну, яка забрала життя 14 000 людей з моменту її початку в 2014 році до початку повномасштабного вторгнення.
На початку конфлікту на Донбасі країна була не готова воювати зі своїм гігантським сусідом, якого багатьом українцям було важко навіть сприймати як ворога. Але ставлення швидко змінилося. 2016 року тодішній президент Петро Порошенко представив оновлений логотип ГУР, який містив сову, що встромляє гігантський меч у карту росії. Талісманом російської військової розвідки був кажан, а сови – одні з небагатьох істот, які полюють на кажанів.
Логотип передав дух служби, яка швидко стала основою нової боротьби за повну незалежність України.
Назар Боровицький завжди хотів бути військовим. Коли він вчився у четвертому класі, над ним знущалися, він зайнявся спортом і почав тренуватися, "щоб дати відсіч", – згадувала його мати Леся у вересні 2023 року, коли журналіст The Globe and Mail відвідав родинний дім у Пашківцях – крихітному фермерському містечку на Полтавщині. Назар виріс там після того, як його батьки та старша сестра Оксана були переселені з їхнього будинку у зоні Чорнобильської ядерної катастрофи.
Спорт і фітнес стали для Назара одержимістю. Оксана згадує, як брат, підтягуючись на турніку, який батько встановив для нього в саду, просив її щосили кинути йому в живіт баскетбольний м'яч. Він хотів, аби йому було боляче, щоб розвинути толерантність до болю.
За словами Лесі, він мав гарні оцінки, але після закінчення школи подав документи лише до академії Служби безпеки України. Ще не закінчивши навчання, Назар відгукнувся на заклик до добровольців і опинився на війні.
Саме на полях боїв на Донбасі у 2016 році Назар, тоді ще член іншого спецпідрозділу, вперше зіткнувся з командою ГУР, коли його підрозділ отримав завдання працювати з ними. Назар опинився пліч-о-пліч з бійцем зі заходу України Іваном, який був того ж віку і також пішов до армії всупереч волі батьків.
Місія була успішною, хоча ця сутичка, найімовірніше, все ж буде забутою в довгій історії війни росії проти України. Іван та Назар швидко потоваришували, і пізніше того ж року Іван допоміг завербувати Назара до підрозділу, який мав бути відправлений до США на тримісячний навчальний курс. Друзі Назара охрестили його "Універсальним солдатом" на честь фільму Жан-Клода Ван Дамма 1992 року про напівлюдину-напівкіборга, ідеального бійця. Героя, якого нібито неможливо вбити.
Після подій 2014 року, коли росія зіткнулася зі санкціями за анексію Криму, кремль усвідомив, що він веде боротьбу не лише з Україною, але й з усім Заходом. Хоча західні уряди хотіли уникнути прямого конфлікту з росією, Центральне розвідувальне управління США почало шукати способи таємно долучитися до боротьби проти свого супротивника часів Холодної війни.
2016 року ЦРУ звернулося до ГУР з пропозицією тренувати найкращих оперативників у США; в обмін на це новостворений підрозділ 2245 поділиться з ЦРУ тим, чого він навчився на полі бою, включно з будь-якими захопленими технологіями, щоб краще зрозуміти їхнього спільного супротивника. Навчання охоплювало все – від того, як забезпечити особисту охорону політичним лідерам своєї країни, до більш досконалих типів шпигунських апаратів.
Генерал Буданов був одним із перших членів підрозділу 2245, як і Макс, 41-річний чоловік з глибокими карими очима, якого генерал Буданов обрав очолити початкову розвідувальну місію в Кабул влітку 2021 року. Це був природний вибір, адже він служив в Афганістані у 2009-2010 роках у складі Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані під проводом НАТО. Він також воював у складі підрозділу 2245 на Донбасі до початку повномасштабного вторгнення росії.
У Макса було лише кілька днів на підготовку після того, як 13 серпня 2021 року генерал Буданов попросив його очолити групу, яка мала евакуювати сотні громадян України, що мешкали в Афганістані.
Нечисленна група з 10 осіб вперше приземлилася в Кабулі 15 серпня, де панував повний хаос: десятки тисяч відчайдушних людей намагалися потрапити в аеропорт, який ретельно охоронявся.
Команда також мала кілька побічних місій: врятувати групу українських охоронців, а також журналістку-фрілансерку Фатіму Хоссейні, яка працювала на USA Today. Як і інші афганські перекладачі, вона побоювалася за свою безпеку під час відновлення влади талібів. Ризики були ще вищими для Фатіми, як для жінки, яка працювала на західних людей і почала одягатися, як вони, протягом 20-річної військової присутності США в її країні.
Фатіму зв'язали з пані полковником Іриною Андрух, військовою психологинею і переговірницею зі звільнення заручників, яку включили до складу Кабульської групи, щоб вона могла впоратися з непередбачуваними обставинами, які можуть вимагати її навичок. Протягом ночі 19 серпня 2021 року вони переписувалися між собою.
"Минулої ночі я кілька разів прокидалася від кошмарів. Я помру", – писала Фатіма.
"Ти не помреш", – відповіла Ірина.
Вона сказала Фатімі підійти якомога ближче до східних воріт аеропорту, і тоді команда ГУР вийде і забере її.
Після кількох напружених моментів, коли вона проштовхувалася крізь відчайдушний натовп і одразу після того, як їй вдалося прорватися через пару блокпостів талібів, Фатіма отримала ще одне, більш серйозне, повідомлення від Ірини. Тепер Фатімі довелося пробиратися до північних воріт об'єкту. А літак відлітав за 30 хвилин. "Або ти встигнеш, або ні", – написала Ірина.
Люди кричали, штовхалися, топталися. Хтось застрелив жінку, що стояла поруч із нею. Фатіма вирішила повернутися додому і змиритися зі своєю долею.
У цей час у неї задзвонив телефон. Цього разу це був чоловічий голос: "Фатіма, я підкупив цього таліба, щоб він вийшов і забрав тебе. Де ти?"
У призначеному місці зустрічі Фатіма вигукнула ім'я, яке їй назвали: "Іван!" Вона побачила безпеку і краще життя – по той бік паркану аеропорту.
Іван помітив її і послав Назара в натовп. Той витягнув її з небезпеки і завів у аеропорт.
Коли вони летіли до Києва, Макс вже достатньо надивився на ситуацію в Кабулі, щоб зрозуміти, що коли вони повернуться до Афганістану, щоб врятувати решту своїх громадян, їм знадобиться набагато більша команда.
Кабульська команда здійснила ще дві місії до Афганістану, цього разу до її складу увійшли ще 22 осіб. Макс і його товариші з підрозділу 2245 були основною силою, в той час як додаткові оперативники були готові до несподіванок і забезпечували посадку потрібних людей на літак, що повертався до Києва. Нових членів команди очолив один із заступників генерала Буданова, блакитноокий, сивий шпигун із кодовим ім'ям Цезар.
Група, як пізніше розповів журналісту The Globe and Mail Цезар, була "кращими з кращих" української воєнної розвідки. Подібно до персонажів якогось кінематографічного ансамблю, кожен новий член групи був доданий завдяки певним навичкам, які, на думку командира, могли б стати в нагоді на місцях в Афганістані. Деяких брали тому, що вони були найкращими бійцями, яких мала Україна. Інші були снайперами, медиками, фахівцями зі зв'язку або мали універсальний набір навичок, який найкраще описується словом "шпигун".
"Ми відправили тих, у кому були впевнені", – типово коротко відповів генерал Буданов, коли журналіст пізніше запитав його про склад групи.
Другий зліва на фото біля кабінету генерала Буданова – чоловік, якого вони називають Шаманом. Йому тридцять років, і він ледве пам'ятає життя без війни. Він воює проти росії вже майже десять років, відтоді, як закінчив університет за фахом психолога.
Хоча він тримає свою особистість і деталі походження в секреті – погоджується фотографуватися лише у балаклаві – він визнає, що походить з понівеченого війною Донбасу.
Шаман очолює один із найвідоміших підрозділів, що воює в Україні та в тилу росії. Антон Скиба/The Globe and Mail.
Він описує місію в Афганістані та завдання допомагати рятувати цивільне населення як перерву у своїй щоденній роботі, пов'язаній із боротьбою з росіянами. "Для мене, як для солдата, який виріс у степах Донбасу, полетіти до Афганістану – це була не зовсім відпустка, але дуже цікава і складна місія. Тож я вдячний вашим колегам, що вони потрапили в таку халепу", – сказав він журналісту The Globe and Mail зі сміхом.
На задньому плані фото, в сонцезахисних окулярах на бейсболці, стоїть Ден, ще один із найдосвідченіших українських бійців. До початку війни у 2014-му він був 35-річним інженером, який працював у Донецьку на фірмі, що будувала надсучасний новий аеропорт міста.
Наприкінці року молода сім'я Дена втекла до Києва, а він сам брав участь на українському боці в епічній битві, в результаті якої Донецький аеропорт перетворився на тліючу руїну.
На фото також Іван, який згодом звільнився з частини 2245, відмовившись служити у складі групи, до якої, за його словами, ставилися як до "загону самогубців" під час російсько-української війни. Він попросив, щоб автор використовував загальне ім'я "Іван", а не його справжнє кодове ім'я, щоб навіть колишні колеги не змогли його ідентифікувати.
Коли в серпні 2021 року стало зрозуміло, що виведення США з Афганістану поставить під загрозу всіх, хто співпрацював із західними країнами, автор почав телефонувати, щоб спробувати вивезти з країни двох перекладачів Шаріфа Шарафа і Мухтара Амірі, які працювали на The Globe and Mail.
Протягом наступних шалених днів і ночей вони намагалися вклинитися у канадські, американські або катарські плани порятунку, але в умовах хаосу, що поширювався в місті, для двох великих родин виявилося неможливим дістатися до воріт аеропорту. Шаріф і Мухтар, здавалося, опинилися в пастці.
Тоді джерело в Києві дало автору підказку, що на землі в Кабулі також є український літак. І вони були готові допомогти.
26 серпня журналісту The Globe and Mail дали номер Маркуса. Він зателефонував йому у WhatsApp, очікуючи, що поговорить з кимось натхненним місією. Натомість голос чоловіка, який відповів, звучав так, ніби його розбудили від міцного сну. Але він був упевнений у собі. "Ми їдемо", – незворушно сказав він, хоча для розгортання рятувальної операції знадобиться ще 24 години.
Під час тривожного очікування у журналіста The Globe and Mail виникло ще одне прохання до чоловіка, якого він ніколи не зустрічав: один із двох перекладачів The Globe and Mail в останню хвилину вирішив залишитися в Афганістані зі своєю хворою бабусею. Чи могла б команда забрати Джаведа Хакмаля, друга Шаріфа, який служив перекладачем для канадських військових, і його сім'ю замість нього? Маркус, на подив автора, сказав йому просто надіслати нові імена, щоб він додав їх до українського списку на евакуацію. "Це гуманітарна місія", – пояснив він.
Це була зовсім інша відповідь, ніж та, яку журналіст The Globe and Mail отримав від канадських військових. Хоча канадці були готові вивезти Шаріфа і Мухтара, афганці та їхні сім'ї спочатку повинні були пройти через натовп із десятків тисяч людей, що юрмилися біля воріт аеропорту Кабула.
Британські та канадські солдати допомагають афганцю залізти на стіну біля аеропорту Кабула 22 серпня 2021 року. WAKIL KOHSAR/AFP/GETTY IMAGES.
Армія США встановила схожі параметри. Військові НАТО не збиралися йти на додатковий ризик заради порятунку тих, хто працював з ними, не кажучи вже про колишніх співробітників канадської газети.
Директива про порятунок Шаріфа і Мухтара надійшла до ГУР через офіс Зеленського. Він і його співробітники розглядали допомогу журналістам таких медіаорганізацій, як The Globe and Mail і USA Today, як спосіб віддячити своїм західним союзникам і, можливо, як засіб наблизити країну на крок до членства в НАТО.
Для Маркуса це була просто місія. Коли нарешті журналіст і Маркус зустрілися через кілька днів, щоб відсвяткувати порятунок за пивом і сосисками в київському барі, Маркус сказав, що він був старшим офіцером ГУР. Тієї ночі він перебував у Києві, а не в Кабулі, і допомагав керувати рятувальною операцією здалеку. Він натякнув, що обіймаю таку високу посаду, що автор, мабуть, зможе з'ясувати, хто він такий, якщо пошукає у потрібних місцях.
Чотири місяці потому, коли дні йшли до того, що вже здавалося неминучим вторгненням, шляхи автора репортажу та українського розвідника знову перетнулися у Харкові, всього за 40 кілометрів від російського кордону. Настрій був похмурий. На той час Маркус передбачав повномасштабне вторгнення, під час якого значно більша російська армія захопить значну частину території України. Він був там, щоб допомогти підготувати опір.
Далі буде…
Джерело: The Globe and Mail
