Зараз у Віталія є невеличка сімейна крамничка у Києві в районі автостанції Дачна. А починалося все з солодощів. Він їх звозив з усієї країни, з-за кордону, збирав щось смачне і незвичне. Та, прислухаючись до побажань відвідувачів, перетворив крамничку солодощів на сімейну. Тобто, на таку, де можна відшукати все необхідне одразу біля дому.
Чоловік зустрів мене на порозі своєї крамнички і одразу ж почав показувати, чим "хата багата". Бездріжджовий хліб, з якого роблять і сухарі, тістечка і торти, цукерки і печиво на кількох прилавках, кава.
"В мене ніколи не псується товар, тому, що я замовляю небагато. Ходові тістечка є завжди, а якщо, наприклад, пряникам виходить термін придатності, я знімаю з прилавку", - говорить Віталій, додаючи, що завжди орієнтується на побажання відвідувачів і готовий дістати практично будь-які солодощі, якщо люди захочуть.
А до війни він мав абсолютно інше заняття та сферу діяльності.
Я знав, що мій обов’язок – піти на війну
До війни я, мабуть, не відповів би на запитання хто я і чим займаюся. А зараз вже можу. З 2009 року по 2015, до мобілізації, я працював в Нацбанку України, у банкнотно-монетному дворі. Я був фахівцем з управління матеріально-технічного забезпечення і збуту готової продукції. Управління наше займалося постачанням, - образно кажучи, від туалетного паперу до дорогоцінних матеріалів, це все було нашою роботою. Після демобілізації я трохи більше року працював на цій роботі.
Не скажу, що був активним учасником Майдану. Активною учасницею була моя сестра з чоловіком, а я чим міг, тим допомагав. Коли розпочалася війна і почали масово приносити повістки, я в принципі був готовий. Для себе вирішив, якщо мені принесуть, то не відмовлюся. Про це знали мої рідні.
Мати знала, і коли мені в неділю зранку принесли повістку, а я спав, вона мене розбудила. Не так, як зазвичай матері робили – казали, що синів немає вдома і де вони невідомо. Мама знала, що рано чи пізно я не відмовлюся піти в армію.
Фото: з особистого архіву Віталія Карабута
Але те, що я був готовий піти в армію, не означає, що можна бути готовим до самої війни. До цього неможливо підготуватися. У мене не те, що було бажання чи я рвався потрапити на війну, але я знав, що це мій обов’язок. Йшов не заради якихось політиків. Моєму сину на той час було 2,5 роки і щоб він цього не побачив, щоб війна не прийшла сюди, я готовий був піти туди. Спеціально я не готувався. В останній тиждень перед відправленням хлопці з роботи скинулися грошима, купили бронік. Насправді, мої співробітники мені дуже допомагали. Особливо, коли ми отримували техніку, яку потрібно було ремонтувати і відновлювати. Машина, яку я отримав, наприклад, була на рік молодшою за мене.
Фото: з особистого архіву Віталія Карабута
На війні було багато часу для переосмислення попередніх років життя, вчорашніх днів і всього того, що було до неї. І якщо раніше все плило за течією. Там, через безсонні ночі, в голові крутиться ціла купа думок. Вже через півроку на війні я вирішив, що треба робити щось своє після повернення. Брав лист паперу, ручку, і рахував. Ще тоді я не знав як писати бізнес-план, але гадав, що треба зробити для того, щоб мрія стала реальністю. Повернувшись додому, я відсотків на 90 бачив як зробити цю справу. "Перекопав" інтернет, питав у знайомих і почав робити.
На війні я був 14 місяців і коли повернувся, довелося звикати до мирного життя. Кілька тижнів не виходив з квартири – "гавкав" на людей. Спочатку був постійний страх, що всі на тебе дивляться. На Донбасі навколо всі в формі, а тут всі цивільні, різні. В Києві немає війни, всі відпочивають, гуляють, ходять на концерти. І ще страшно, коли збоку автомат не висить.
Фото: з особистого архіву Віталія Карабута
Головне питання в бізнесі – знайти що і кому продати
Я не одразу зайнявся солодощами. Першою моєю справо була полімер-піщана тротуарна плитка. Саме ця ідея виникла в мене тому, що я родом з берегів Азовського моря. З дитинства постійно бачив сміття, яке за собою лишають відпочивальники – пляшки, пакети. В мене дуже загострене почуття справедливості до навколишнього середовища. Почав шукати як зменшити сміттєве навантаження на середовище. Я шукав не плитку, а з яких матералів її можна робити. Хотів виробництво, яке можна поставити на рейки. Для плитки не потрібно великого приміщення. Його можна "потягнути" з незначними витратами і невеликим штатом працівників. За освітою я інженер-механік, з металом дружу, а навчитися виготовляти плитку – це вже справа часу. Найголовніше питання в бізнесі для мене було – знайти кому продати. Тепер я всім раджу, хто розпочинає власну справу – якщо ви вирішили продавати якісь послуги чи речі – знайдіть, для кого ви це будете робити. Був у мене вчитель, який казав: "Віталік, знайди мені людину, яка хоче щось купити, і я, не маючи цього, знайду, де взяти і як йому продати".
Але це правило я зрозумів після того, як запустив виробництво плитки. Думав, зараз запустимось і в мене черга стоятиме, "гребтимуть" цю плитку. Інвестував гроші, привіз обладнання, зробив першу партію, а потім виявилося, що люди, не знаючи, що воно таке, не особливо цікавилися. А кожному пояснити, що це і з чого воно зроблене – складно. Мабуть, ще більше грошей треба було вкладати в рекламу і маркетинг. Насправді, це дешевше за бетонну плитку, а за фізичними характеристиками значно краще. Виробництво поки стоїть. Але я можу зайти, увімкнути рубильник і за дві години почати випускати плитку. За зміну в 12 годин робиться приблизно 20 квадратів плитки. В одному квадраті 9 плиток.
Мрію створити мережу сімейних крамничок
Справа з плиткою не дуже пішла, а взимку виробництво взагалі стоїть – це не будівельний сезон, матеріали не продаються. Я довго думав, чим зайнятися. Були ідеї кав’ярні, і м’ясного магазину… А потім дружина запропонувала відкрити магазин із солодощами, бо в нас у районі дійсно немає де придбати солодкі смаколики з того асортименту, який хотілося б. Через інтернет відшукали людину, яка продавала МАФ, знайшли стелажі, прилавки я сам зробив з піддонів. Бойовий побратим допоміг з електрикою. Поїхали, накупили солодощів. Це все робилося швидко і без бізнес-планів. Насправді, найстрашніше – почати. Знайти постачальників, домовитися з ними. Поки вони тебе не знають, вся оплата здійснюється одразу, потрібно вкласти немаленьку суму грошей…
Фото: Дар'я Бура
Фото: Дар'я Бура
На третій день після того, як ми відкрилися, до нас зайшла жіночка, яка має кав’ярню в Академмістечку, подивилася на наш асортимент і сказала, що мине чотири місяці і я стану кондитером. Мала на увазі, що знатиму, що з чого робиться, яке на смак. І дійсно, зараз розбираюся. Вдома думали, що будемо все підряд їсти. Їв солодощі рівно тиждень. Колись думав, що солодкоїжка. В дитинстві ми не були обмежені у солодощах. Батько працював на постачанні, тому вдома завжди все було. Залежності в мене від солодощів немає, зараз це для мене не важливо.
Купую товар на гуртівні, куди звозяться солодощі з усієї України, а також з Європи. У нас є вітрина з шоколадом з Польщі, Німеччини, Бельгії, Білорусі, Швейцарії, Туреччини… Ми працюємо і з великими постачальниками. Великі корпорації привозять до нас свій товар. Але зараз навколо Києва, в кожному селі є маленькі виробництва смаколиків, і в Ірпіні, і в Гореничах, і Макарові… Я завжди прислухався до наших клієнтів. Бувало, приходить, дивиться, є Харківські, Дніпровські, і питає: "А у вас немає Рівненських цукерок?". Я собі занотував. Потім знаходжу в Рівному і домовляюся. Мені люди розповідали про такі виробництва, про які я навіть не знав. І так я їх знаходжу та привожу собі.
Фото: Дар'я Бура
Я ніколи не купую партіями, завжди всього потрошку. Пишу список, що закінчилося, і завжди додаю щось нове. Постійно щось відпадає, і з’являється новеньке. Не переводиться в мене те, що заберуть майже одразу. З ходових продуктів – еклери, американери, солоні вафлі.
Фото: Дар'я Бура
Так, зараз цукерки і печиво можна купити практично у кожному магазині, супермаркеті чи магазинчику. Поряд з нами є великі магазини, в яких можна купити солодощі, але в нас значно більший асортимент. В інших магазинах беруть по кілька видів печива і цукерок, бо крім солодощів, вони продають ще й інші продукти. У нас цей асортимент суттєво розширений. Люди дивуються нашому асортименту, коли заходять. Але в нас третя частина від того, що я міг би поставити, наразі немає куди. Бракує місця в магазині. З часом з маленького солодкого МАФу переросли в сімейну крамничку. Прислухаємося до людей, які до нас заходять – чого їм не вистачає прямо під домом і поступово додаємо в товари.
Фото: Дар'я Бура
Звичайно, було б добре зробити мережу невеличких крамничок біля дому. Дружина одразу сказала, що один – це не магазин. Один – це для підтримки штанів.
Наразі в мої обов’язки входить керування магазином, слідкування за асортиментом, я відповідаю за те, щоб вчасно був привезений товар, працюю з постачальниками. Перші кілька місяців я сам усім займався, іноді дружина допомагала, іноді мама. А тепер у нас є дівчата, які на постійній основі в нас працюють.
Не можу сказати, що магазин вже відробив витрачену на нього суму грошей, ми постійно вкладаємо. Але нам вистачає на оренду приміщення, зарплату працівникам і на дрібні витрати.
Смішно, коли знайомі кажуть: "Добре вам, у вас свій магазин, що захотів, те і взяв собі додому". Ніби воно все безкоштовне.
Згодом плануємо робити ребрендинг. Я мрію про невеличку сімейну крамничку, де є все. Мені подобається торгувати, я люблю спілкуватися з людьми. Іноді людина приходить взяти каву і по 40 хвилин спілкуємося. Вчу дівчат як спілкуватися з людьми, як вітатися, бути привітним і ввічливим. Завжди приємно, коли люди повертаються до тебе не лише за торваром.
