Джерело: The Atlantic
Авторка: Енн Епплбом, американська історик, письменниця та журналістка, лауреат багатьох міжнародних літературних премій
За останні шість днів збройні сили України прорвали російські позиції на північному сході країни, пронеслися на схід, звільняючи місто за містом на окупованій території. Спочатку Балаклію, потім Куп’янськ, а потім Ізюм - місто, що розташоване на основних шляхах постачання. Ці назви не відомі іноземній аудиторії, але це місця, які були недоступні для українців місяцями. Тепер вони впали за лічені години. Поки я пишу це, надходять дані, що українські сили воюють на околицях Донецька, міста, яке росія окупувала в 2014 році.
Багато моментів у цьому просуванні (українських військ - ред.) є неочікуваними, особливо напрямок наступу: впродовж багатьох тижнів українці голосно декларували про свій намір розпочати великий наступ далі на південь. Шокує не тактика України, а відповідь росії. "Що нас насправді дивує, — розповів мені вчора вранці в Києві заступник Головнокомандувача Збройних сил України генерал-лейтенант Євген Мойсюк, — це те, що російські війська не дають відсіч".
Російські війська не дають відсіч. Більш того: багато росіян намагаються якнайшвидше втекти. Впродовж кількох днів військові та інші публікували фотографії спішно покинутої військової техніки і зброї, а також відео, на яких видно черги автомобілів, імовірно колаборантів, які тікають з окупованих територій. У звіті українського Генштабу йдеться, що російські солдати перевдягаються у цивільний одяг і намагаються повернутися на територію росії. Служба безпеки України створила гарячу лінію, на яку російські військові можуть телефонувати, якщо бажають здатися, а також оприлюднила записи деяких дзвінків. Принципова різниця між українськими солдатами, які борються за свою країну, і російськими солдатами, які борються за гроші, нарешті набула значення.
Цієї відмінності, звичайно, насправді недостатньо. Українські солдати краще мотивовані, але росіяни мають набагато більші запаси зброї та боєприпасів. Вони можуть завдавати страждань мирним жителям, як вони зробили під час атаки на електромережу в Харкові та інших територіях на сході України. росія може вдатися до інших жорстоких варіантів — жахливих варіантів, які доступній росії, навіть якщо її солдати не будуть битися. АЕС у Запоріжжі залишається в зоні бойових дій. Про ядерну зброю російські пропагандисти теревенять з початку війни. російські війська не воюють на півночі, але протистоять українському наступу на півдні.
Але незважаючи на те, що бойові дії все ще можуть набирати обертів, події останніх кількох днів змушують союзників України зупинитися та задуматися. Склалася нова реальність: українці можуть і здатні виграти цю війну. Чи справді ми, на Заході, готові до української перемоги? Чи усвідомлюємо ми, які зміни нас очікують?
Ще в березні я писала, що настав час уявити собі можливість перемоги, і визначила перемогу досить конкретно: "Це означає, що Україна залишається суверенною демократією з правом обирати своїх лідерів і укладати власні договори". Через шість місяців необхідно внести деякі корективи до цього мого базового визначення. Учора в Києві я спостерігала, як міністр оборони України Олексій Резніков розповідав аудиторії, що тепер перемога означає не тільки повернення до кордонів України 1991 року, включно з Кримом і Донбасом на сході України, а й репарації, які агресор повинен виплатити за руйнування та військові злочини, щоб жертви отримали якусь справедливість.
Ці вимоги в жодному разі не є занадто завищеними. Зрештою, це була не лише війна за територію, а радше кампанія геноциду. російські війська на окупованих територіях катували та вбивали мирних жителів, заарештовували та депортували сотні тисяч людей, руйнували театри, музеї, школи, лікарні. Бомбардування українських міст далеко від лінії фронту призвело до загибелі мирних жителів і коштувало Україні мільярдних збитків. Само по собі повернення територій не компенсує українцям цю військову катастрофу.
Але навіть якщо воно і виправдане, українське визначення перемоги залишається надзвичайно гідним. Відверто кажучи: важко уявити як росія може задовольнити будь-яку з цих вимог — територіальну, фінансову, юридичну — доки її нинішній президент залишається при владі.
Пам’ятайте, що владімір путін поставив знищення України як основу своєї зовнішньої та внутрішньої політики. Він захотів, щоб вся спадщина (колишнього срср - ред.) була у нього. Через два дні після початку невдалого вторгнення до Києва російське державне інформагентство випадково опублікувало (а потім відкликало статтю), яка передчасно заявила про успіх. "росія, — заявили вони, — відновлює свою єдність". Розпад срср — "трагедія 1991 року, цю страшну трагедію нашої історії" — подолано. Почалася "нова ера".
Ця задумана росією початкова місія вже провалилася. Такої "нової ери" не буде. радянський союз не відродити. І коли російські еліти нарешті усвідомлять, що імперський проект путіна був не лише провалом для нього особисто, але й моральною, політичною та економічною катастрофою для всієї країни, включаючи і його особу, тоді його претензії бути законним правителем росії випаруються. Коли я пишу, що американцям і європейцям потрібно готуватися до перемоги України, я маю на увазі ось що: ми повинні очікувати, що перемога України, і, відповідно, перемога в українському розумінні цього терміну, також приведе до кінця режиму путіна.
Поясню: це не передбачення, це попередження. У нинішній російській політичній системі багато чого дивного, і одне з найдивніших – повна відсутність механізму "престолонаслідування". Ми не знаємо, хто б міг замінити путіна; ми не маємо уявлення, хто б міг обрати цю людину. У радянському союзі було "політбюро" - група людей, яка теоретично могла прийняти таке рішення, але дуже рідко приймала таке рішення. Натомість у росії немає механізму передачі влади. Спадкоємця немає. путін не дозволив росіянам подумати про альтернативу його пошарпаній і корумпованій клептократичній владі. Тим не менш, я повторюю: неможливо уявити, що він зможе правити далі, якщо основа його претензій на легітимність — його обіцянка відновити радянський союз — виявиться не тільки провальною, але й сміхотворною.
Готуватися до відходу путіна не означає, що американці, європейці чи будь-які інші сторони втручаються в політику москви. У нас немає інструментів, які можуть вплинути на хід подій у кремлі, і будь-які спроби втручання неодмінно дадуть зворотний ефект. Але це - і не означає, що ми повинні допомагати йому залишатися при владі. Коли глави західних держав, міністри закордонних справ і генерали думають про те, як покласти край цій війні, вони не повинні зважати на погляди путіна про свою особу чи світ, чи на його ретроспективне визначення російської величі. Вони взагалі не повинні вести переговори на його умовах, тому що вони можуть мати справу з кимось іншим.
Якими би химерними вам не здавалися останні події, вони змінюють характер цієї війни. З самого початку всі — європейці, американці, зокрема світова бізнес-спільнота — прагнули повернення до стабільності. Але шлях до стабільності в Україні, довготривалої стабільності, було важко вгледіти. Зрештою, будь-яке припинення вогню, застосоване занадто рано, розглядається москвою можливість переозброїтися. Будь-яка пропозиція про переговори розуміється москвою як прояв слабкості. Але саме зараз настав час запитати про стабільність самої росії та включити це питання в наші плани. російські солдати тікають, кидають техніку, здаються. Як довго нам доведеться чекати, поки люди з найближчого оточення путіна зроблять те саме?
Нестабільність, що може настати в росії, ядерній державі, лякає багатьох. Але тепер це може стати неминучим фактом. І якщо це та ситуація, що може справдитися, ми повинні це передбачити, спланувати, подумати про і можливості, і про те, що нас може чекати небезпека. "Ми навчилися не боятися, — сказав Резніков київській аудиторії в суботу. - Тепер ми просимо не боятися вас".
