В Україні пані Шпарага побувала на запрошення Українського католицького університету – виступила на міжнародній конференції «Медіа та ідентичність».
Найбільша проблема, за її словами, не у проросійських настроях, а в невизначеності: навіть ліберальні ЗМІ, організації й політичні партії не розуміють, що таке Європейський Союз, чи треба до нього інтегруватись і якщо треба, то як.
– Це насамперед через брак інформації. Про Євросоюз не розповідають в університетах і школах. За останні десять років з’явилися просвітницькі проекти, але вони охоплюють переважно активних громадян, які цікавляться цією тематикою. В тих, хто не цікавиться, уявлення про Євросоюз споживацьке. Адже білоруси отримують найбільшу кількість шенгенських віз на пострадянському просторі. Вільнюс поруч – за день можна з’їздити туди на шопінг і повернутись до Мінська. На глибше розуміння ЄС впливає інтернет і студентські обміни, тому серед прибічників євроінтеграції більше молоді.
У якій конкретно формі білоруси хочуть зближення з Європою чи Росією?
Це не зовсім зрозуміло. Всі знають, що домовленості Білорусі з Росією про союзну державу існують лише на папері й були потрібні Лукашенкові для економічних преференцій. Але уявлення про Білорусь у ЄС також ефемерні. В декого є побоювання, що інтеграція нестиме небезпеку для суверенітету, але немає розуміння, в чому саме полягає загроза.
Кілька років тому в Лукашенка було гасло: «білорус – це росіянин зі знаком якості». Це загалом поширена думка: мовляв, ми близькі народи, але в Росії більше проблем – дороги гірші, зарплати нижчі, вони не такі працелюбні. Росіянин – близька, але інша людина, в порівнянні з якою білорус виглядає краще. Я часто чую: «чого ви ганите Лукашенка, адже в Росії ще гірше!».
До Євросоюзу ж люди їдуть переважно по вищу якість життя. Вони мають уявлення, що там живуть краще, але знають, що там є безробіття й конкуренція, тому бояться, що буде важко, якщо інтеграція відбудеться.
Ольга Шпарага. Фото автора
Наскільки сильним у Білорусі є міф про Велику вітчизняну війну? Як він об’єднує з Росією?
8 травня 2015 року Лукашенко, перебуваючи у складній ситуації маневрування між визнанням та невизнанням російської агресії проти України, їздив до Росії. Путін хотів подати це так: у нас спільна перемога, перемогли росіяни, а білоруси – частина російського народу. Але Лукашенко нагадав йому, що Білорусь найбільше постраждала в цій війні: загинув кожен третій мешканець республіки. Це дуже важливий наратив для нього. Деякі політологи вважають, що в уявленні Лукашенка Велика вітчизняна є відправною точкою історії Білорусі, адже БРСР у 1945-му була однією з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй. До того ми були у складі різних держав, але країни Білорусі не було. І міф про перемогу у Великій вітчизняній війні – це передумова державності.
Білоруське суспільство: вільне на третину
Але білоруси вважають витоками державності й Велике князівство Литовське. Лукашенко обережно ставиться до цього дискурсу, бо завжди протиставляв себе національно орієнтованим партіям і рухам. Проте для нього також важливі згадки про ВКЛ, адже це протиставлення Росії. Також ми бачимо, як за останні роки почали говорити про європейську історію Білорусі. У Бересті поставили пам’ятний знак із датою, коли місто здобуло Магдебурзьке право. У Мінську постала ратуша з фігурою бургомістра біля неї. Це ознаки того, що влада визнає європейську історію країни.
Як суспільство ставиться до поєднання цих історичних образів? Це не викликає когнітивного дисонансу?
Це парадокс. На запитання про витоки державності люди відповідають, називаючи Велике князівство Литовське, але у наступному запитанні обирають символом державності нинішній зелено-червоний прапор, що виник за радянських часів. А не біло-червоно-білий, запроваджений за часів ВКЛ. Певно, це пов’язано з недостатнім знанням історії. У Білорусі історія досі ідеологізована: ми слов’янський народ, Білорусь не була у складі ВКЛ повноправним членом, а стала лише в Радянському Союзі. Та все ж питання історії хвилюють людей, особливо молодь.
Ми звикли думати про білорусів як націю, що мало не молиться на свого президента. Наскільки сакралізованою є влада в Білорусі? Як там сприймають Лукашенка?
Загалом білорусам бракує критичного ставлення до влади. У шкільних підручниках ідеться про те, що білоруси лояльні, законослухняні й толерантні. Цей міф часто повторюють люди. Думаю, що більшість у курсі, що Лукашенко переступає через норми Конституції, а отже, говорити про верховенство права не можна – джерелом закону є сам президент. Тож, коли люди говорять, що є законослухняними й лояльними, насправді вони мають на увазі слухняність і лояльність до Лукашенка.
Більшість білорусів загалом задоволені теперішньою ситуацією, погодились із нею й не готові її міняти. А навіть якщо хочуть змін, то не хочуть бачити їх, воліють перестрибнути період трансформації. Війна, яку Росія розв’язала в Україні, посилила ці страхи: люди ще міцніше тримаються за цю законсервовану ситуацію.
Я чув від знайомої білоруски: «що дужче на мене тиснути, то м’якшою я буду». Це характерна риса білоруської ідентичності? Схоже, на жорстке придушення протестів у Мінську суспільство відреагувало саме так…
Я не дуже вірю в ці всі менталітети. Думаю, це результат того, як працюють політичні інститути й соціальні практики. Але якщо порівнювати з українцями, білоруси справді пасивніші й менш рішучі. Це традиційно пояснюють тим, що територія Білорусі з шістнадцятого століття була полем безперервних бойових дій. Білоруси звикли жити у стані партизанщини. Досі існує поняття «тутэйшыя» (тутешні), що використовується для означення ідентичності білорусів. Це відмова якось себе визначати, адже нова влада прийде й доведеться міняти свою ідентичність.
2006 року після виборів був протест: маленьке наметове містечко, яке розігнали. Молодь посадили, більшості дали кілька діб, на найактивніших завели кримінальні справи, але їм удалося виїхати з країни. За три дні, 25 березня, у річницю проголошення Білоруської народної республіки 1918 року, п’ятдесят тисяч обурених цією ситуацією вийшли на мітинг. Його також розігнали, учасників теж саджали на кілька діб. Протестний настрій після цього зберігся десь до 2010 року, до наступних виборів. Виникли нові сайти, нові громадські організації, акції – наприклад, плескання в долоні у місті. Але після виборів 2010 року почалася нова хвиля політичних репресій. Посадили багатьох опозиціонерів – Микола Статкевич, який тоді балотувався у президенти, досі за ґратами. Після цього п’ять років відбувалась велика зачистка політичного простору.
Активісти й зараз працюють, чинять спротив, знаючи, що їх можуть оштрафувати чи посадити. Торік був чемпіонат світу з хокею, й на період турніру активістів превентивно посадили. Але я думаю, що коло громадянського суспільства не досить широке. Нас замало.
Чому громадянське суспільство Білорусі не протистоїть свавіллю влади, а натомість домовляється з нею?
Зараз громадські організації все-таки чинять спротив владі. Коли з’являється якийсь неприйнятний закон, вони можуть подати до суду. Наприклад, вийшов закон про дармоїдство. Правозахисна організація, побачивши в ньому порушення низки конституційних норм, подала скаргу до суду. Іноді є якийсь ефект – держава йде на поступки, а якщо бачить незгоду суспільства, закон скасовують. А часом, як це сталося торік із Оленою Тонкачовою, висилає правозахисника з країни. Такою є ціна спротиву… Щоб тиснути на державу, відстоюючи свої права, потрібна більша мобілізація, масовий протест. І це якраз нам не вдається.
2006 і 2010 року в мене виникало відчуття, що ми не самі, хоча нас поки що не достатньо багато. А торік ми запустили освітній проект для молоді ECLAB. Молоді люди кажуть: уперше відчули, що мають однодумців. Раніше вони були незгодні з ситуацією, але почувалися самотніми й неспроможними щось удіяти. Люди почуваються роз’єднаними, не вірять, що можуть поєднати зусилля й разом досягти мети.
Чому ж їм так важко навчитись співпрацювати?
Я нещодавно викладала студентам курс про постгуманізм. Там була ідея, що неолібералізм підтримує ідею розділеності людей, і ми повинні шукати позитивні приклади взаємодії, щоб викривати дискурс виключної турботи про себе. Студенти сказали, що навколо них багато індивідуалістів, які говорять, що альтруїзму не існує й ніхто ніколи нічого не робитиме лише заради допомоги іншій людині. Я ж переконувала їх, що альтруїзм існує, й намагалась показати, як із нього виростають політичні інститути, наша спроможність домовлятись. Тепер ці студенти переконують у цьому своїх знайомих. І для демократизації Білорусі потрібно знаходити по-іншому освічених людей, які розумітимуть, що робити, будуть здатними на критичне мислення й не потребуватимуть примусу. Якщо ми будемо діяти разом, щось змінюватиметься.
Ольга Шпарага. Фото автора
Наскільки важливою для білоруської ідентичності є власна мова? Білоруською зараз мало хто говорить, нею виходить зовсім небагато книжок…
У дослідження історії білоруського націоналізму Валерій Булгаков відзначив, що білоруси ніколи не були мовоцентричними. У 1920-30 роках у БРСР було чотири державні мови: білоруська, російська, польська та ідиш. Ставлення до мови як до цінності, яку не потрібно обговорювати, можливо, пов’язане з тим, що тут завжди було багато мов і культур. Це не заважає говорити про нас як про ціле. Ми маємо своїх героїв, що говорили різними мовами. Наприклад, Марк Шагал – один із символів Білорусі, що належить до багатьох культур, у першу чергу до єврейської. Але в сучасній Білорусі дискримінується білоруська мова.
Якщо нашій країні вдасться відстояти незалежність, білоруська мова не загине і її аудиторія розшириться. У молоді зараз дуже популярно переходити на білоруську. Торік ми мали два проекти з популяризації білоруської – «Мова ці кава» й «Мова нанова»: курси білоруської, які раз на тиждень збирають по 200 осіб, та зустрічі з цікавими людьми білоруською мовою.
Ви сказали – якщо вдасться відстояти незалежність. А що їй загрожує?
Думаю, поки ми не в Європейському Союзі, така Росія, якою вона зараз є, нам загрожує. Війна в Україні – це загроза й для Білорусі. Адже Росія розглядає Білорусь як недодержаву, периферію.
Фото надані Ольгою Шпарагою
