Зала вщент заповнена.
Глядачі навіть на сходах.
Усі в єдиному пориві співають гімн. У мене - мурашки по шкірі.
Біль, піднесення, смуток, гордість - я чекала цих емоцій. У будь-якій черговості, у трансформації одна в одну, у співіснуванні... Натомість отримала те, чого не чекала зовсім. Обурення і нерозуміння: як можна було ТАК показати Майдан?!
Уся стрічка - без крупних планів. Усі події - на відстані кількох (а то і десятків) метрів між героями і камерою. Максимальне приближення на об'єктиві - і як наслідок - враження відстороненості від подій, беземоційного споглядання без участі в процесі. Камера стежить за подіями, але робить це із безпечної та комфортної відстані. І це одразу "ріже око": той, хто хоч раз був на Майдані, не мір лишатися таким відсторонено-байдужим.
Довгі за хронометражем кадри втомлюють. Починаєш напружено розглядати передній і задній плани, шукати якусь родзинку, цінність кадру (бо ж який інакше сенс був його давати у монтаж?!) - і, здебільшого, не знаходиш. Чому кадри, зняті під час Революції моїми колегами-новинкарями, були більш естетичними, емоційними, красивими? Відповіді на це питання у мене досі немає. Оператори новин, які в період найгарячіших подій гналися не за художністю "картинки", а за швидкістю та оперативністю подачі, знімали цікавіші плани. І хай пробачить мене за відвертість Лозниця.
Документальне кіно - а саме таким є "Майдан" - це фіксація дійсності. Чому ж у ній не зафільмовані тисячі світлих і молодих, красивих і європейських облич українців?! Увесь світ протягом Революції милувався ними: успішними, прогресивними, новими. Натомість у стрічці - сіра безлика маса людей, які, як сказав один мій знайомий, "у всіх незрозумілих ситуаціях починають співати гімн".
Сергій Лозниця скомпонував фільм із чотирьох частин: Пролог, Свято, Битва, Післямова. Він лишив глядача віч-на-віч із подіями. Замість закадрового тексту - короткі вступні титри на початку кожної частини і поліфонія сторонніх звуків під час усієї стрічки. Але якщо мені знайомий кожен кадр, якщо я можу співвіднести, коли палилися шини, а коли розбивалася бруківка, то середньостатистичний європейський чи американський глядач цього не зрозуміє. Він не зможе ідентифікувати, що це місце, де сплять просто на матрацах, - це КМДА, що кухня, на якій готують чай та бутерброди, - це будинок Профспілок. Моя подруга Саша, яка дивилася "Майдан" на Каннському фестивалі, згадує: "Біля мене сидів француз, і я цілісінький фільм йому розжовувала, що, де і як. Титрів у фільмі так мало, що вони нічого не пояснюють. Цей француз би нічого не зрозумів".
Ну і останнє. Чому в Каннах на фестивалі у травні аплодували? Думаю, все просто. По-перше, бо це фільм про Майдан, який як явище здивував світ. По-друге, бо це фільм Лозниці, якого в Каннах як режисера знають і люблять. Думаю, якою б ця стрічка не вийшла, реакція була такою ж. От тільки прикро одне. За інсайдерською інформацією, Лозниця не був присутній під час більшості революційних подій. Він приїхав у середині грудня. Знайшов оператора Сергія "Стефана" Стеценка. Трохи познімав. І поїхав з України. Чи може він у цьому випадку називати себе режисером "Майдану"? Заслуга оператора мені видається більшою. Чи не тому сам Лозниця на запитання "Що таке "Майдан" відповідає: "Вопрос, ответа на который у меня еще нет".
Мирослава Ульяніна, журналіст каналу 1+1, ведуча, блогер
