Що б не сталося в найближчі кілька років, Захід має залишатися осторонь, коли йдеться про російську державну єдність.
Ніхто не зробив більше для підриву територіальної цілісності росії і її життєздатності як держави, ніж людина, яка явно має намір правити нею до кінця свого життя.
Досить погано, що путін, який 7 травня присягнув на п'ятий термін на посаді президента росії, зробив конфлікт і завоювання наріжним каменем своєї політичної легітимності. У цьому він, на жаль, нічим не відрізняється від незліченних деспотів і паліїв війни по всьому світу і впродовж історії. Найбільший злочин путіна проти країни, якій нібито служить, полягає в тому, що він намагається зробити завоювання місією самої російської держави.
Захопивши спочатку Крим, а потім ще чотири українські області як конституційно освячену національну територію, путін прив'язав саму основу російської держави до брехні. Збереження цієї брехні – зараз і доти, доки росія претендуватиме на чужі території – виправдовує і навіть вимагає постійної ескалації репресій всередині країни, а також конфліктів та ізоляції за кордоном. Допоки ця прив'язка залишається на місці, росія не має демократичного майбутнього. Але будь-яка спроба розірвати цей зв'язок може одночасно розірвати зв'язки, які тримають разом саму російську федерацію.
Саме на загрозі розпаду путін, як й Іосіф Сталін до нього, розраховує закріпити свою спадщину. Він знає, що кожен, хто прийде йому на зміну, постане перед суворим вибором: або прийняти брехню, а разом із нею неминучість автократії і війни, або зруйнувати її й водночас і російську конституцію та, ймовірно, саму росію.
Для багатьох, включно з більшістю російської демократичної опозиції, яка перебуває у вигнанні, існують причини, що виходять за межі територіального питання, для того, щоб скасувати конституцію росії 1993 року і почати все спочатку.
Якщо путіна змінить якась фракція нинішньої правлячої еліти, а це набагато ймовірніший сценарій, ніж прихід до влади послідовників Навального, їхня здатність шукати зближення із Заходом (якщо вони будуть до цього схильні) також буде обмежена страхом підірвати загальну територіальну цілісність росії.
У зв'язку з цим виникає питання: чи має когось, окрім путіна та його поплічників, хвилювати, чи виживе сама росія?
Викриття російського імперіалізму, яке стало очевидним завдяки повномасштабному вторгненню в Україну у 2022 році, призвело до появи безлічі антиколоніальних рухів у самій росії. Від Північного Кавказу до Крайньої Півночі, від Волги до Владивостока, неслов'янські росіяни привертають дедалі більшу увагу до грабунків, яких вони також зазнали від рук москви, від геноциду і примусової міграції до майже повного викорінення мови і культури. Важко заперечити їхнє моральне право на самовизначення.
Так само важко просити багатостраждальні меншини росії бути терплячими. Так само, як не можна очікувати, що українці, грузини та інші сприймуть на віру миролюбність постпутінської росії, так само не можна очікувати, що її внутрішні колонії повірять у те, що країна, яка ніколи не ставилася до них як до рівних, просто через зміну керівництва чи навіть конституції, раптом змінить свої кольори. Нездатність демократичної опозиції росії вирішити ці питання продовжує відштовхувати багато громад меншин.
Однак дезінтеграція росії за етнічною ознакою не буде простою. З одного боку, люди, які ідентифікують себе як етнічні росіяни, складають 78% населення країни і є більшістю в 70 з 83 її міжнародно визнаних регіонів, включно з половиною етнічних республік і регіонів, номінально віднесених до етнічних меншин. Безумовно, ідентичність є гнучкою, і в міру зростання антиімперських настроїв деякі люди почуватимуться комфортніше, відкрито розповідаючи про своє неросійське коріння. Однак малоймовірно, що подібні зміни матимуть більш ніж незначний вплив на демографічний баланс.
Більше того, якщо Радянський Союз був готовий до розпаду, понад те, він був структурно схильний до розпаду, то сьогоднішня росія не є такою. Республіки, що входили до складу СРСР, окрім домінування титульного етносу, мали функціонуючу бюрократію, значною мірою самодостатню економічну інфраструктуру та міцно укорінені місцеві політичні еліти, які трималися разом переважно завдяки координуючій владі Комуністичної партії та страху перед КДБ. Сьогоднішню росію тримає разом набагато більше, ніж путінізм, "Єдина росія" та ФСБ: російські регіони здебільшого не є самодостатніми, а місцеві політичні еліти є слабкими і здебільшого нелегітимними.
А ще є питання пам'яті. Приблизно для трьох чвертей російського населення розпад СРСР і десятиліття бідності та злочинності, що настали після нього, є живою пам'яттю. Навіть для тих, хто незадоволений правлінням москви, а більшість росіян будь-якої етнічної приналежності за межами столиці розуміють, наскільки кремль здатний до експлуатації – перспектива другого періоду соціально-економічних потрясінь не є радісною.
Наскільки сильними можуть бути відцентрові сили, коли путін піде з посади, настільки ж сильними, якщо не сильнішими, будуть і доцентрові сили. У міру того, як лінія фронту буде прокреслена і пануватиме невизначеність, у західних урядів може виникнути спокуса, і їх, безумовно, будуть закликати стати на чийсь бік.
Одні, побоюючись втрати контролю над російським ядерним арсеналом, а також потенціалу міжетнічної війни в 11 часових поясах, закликатимуть Захід схилити шальки терезів на користь москви. Інші, можливо, згадуючи сумнозвісну промову Джорджа Буша Chicken Kyiv, захочуть скористатися можливістю покласти край російському імперіалізму раз і назавжди.
Вашингтону і його союзникам слід утриматися від цієї спокуси щонайменше з трьох причин.
По-перше, без прямого військового втручання здатність Заходу вплинути на результат такого великого і складного політичного процесу буде мінімальною, в той час як потенціал поглиблення ворожнечі й позбавлення себе важелів впливу буде величезним.
По-друге, сам Захід, ймовірно, буде розділений щодо того, як і чи варто втручатися, саме тоді, коли збереження трансатлантичної солідарності перед обличчям невизначеності матиме першочергове значення.
І, по-третє, спроби вплинути на майбутнє росії – найімовірніше, марні і, вірогідно, великою ціною відволікатимуть Захід від зосередження на критично важливих питаннях, на які він має реальні важелі впливу, таких як забезпечення безпеки України і просування наступного раунду розширення Європейського Союзу.
Насправді, поки триває війна в Україні, розмови про те, чи може і чи повинна росія вижити в її нинішньому вигляді, є шкідливим відволікаючим маневром. Для тих, хто побоюється розпаду росії, що є малоймовірною подією за будь-яких обставин, це створює необґрунтовану стриманість у підтримці України.
Для тих, хто вітав би розпад росії, це породжує своєрідне магічне мислення, ніби війну легше виграти в росії, ніж в Україні. Будь-який із цих підходів коштує життя.
Джерело: CEPA
