Стрічку польського режисера Мацєя Пєпжици цьогоріч презентують у Львові на Фестивалі польського кіно. Фільм радше не для поп-корну, а для співпереживання. Режисер пропонує побачити глядачам те, на що ми просто закриваємо очі. Це соціальна кінокартина про місце людини з ДЦП у світі, у соціумі, у власному тілі.
Головний герой фільму – Матеуш (Давід Оґроднік) хворий на дитячий церебральний параліч: він не може говорити, він не може ходити, лише пересувається за допомогою спини і ноги по підлозі. Стрічка розпочинається із того, як лікар радить його матері (Дорота Колак) віддати сина у спеціальну лікарню, адже він – рослина. Мати не погоджується, бо бачить у очах власної дитини розуміння того, що відбувається навколо. Матеуш (якого у дитинстві зіграв Каміль Ткач) живе із сім'єю: мати його плекає та вчить ходити, тато – справжній чарівник, і може заставити вибухати зорі на небі, сестра – його ненавидить, брат - любить, але майже не дбає.
Проте, казка чарівника завершується: одного зимового дня, коли Матеуш мимоволі штовхає матір і через це сестра його відвозить до лікарні для розумово відсталих. Тут живуть люди з психічними захворюваннями (деякі з акторів – люди зі справжніми розумовими вадами), та й лікарі сприймають Матеуша як рослину: його принижують, його використовують у власних корисливих цілях. Аж допоки, після 25 років неприйняття, він кліпнув один раз очима – дав знак, що розуміє.
ЧИТАЙТЕ: Тіні несказаних слів
Ця стрічка базована на реальній історії. Головний актор близько восьми місяців перебував із справжнім героєм цієї історії, щоб перейняти його манеру, зрозуміти його світосприйняття. Гра Давіда Оґродніка майстерна, проте не досконала. У фільмі були миті, коли в мене було враження, що я дивлюсь на замисленого чоловіка, який зараз встане і скаже щось своїй матері. Він не зумів повністю перевтілитись у людину, яка хвора на ДЦП, що вдалось зробити актору Деніелу Дей-Льюісу в стрічці "Моя ліва нога", де він на найвищому рівні зіграв хворого на дитячий церебральний параліч Крісті Брауна.
25 років життя Матеуша – життя рослини, яка не має контакту із зовнішнім світом, яку не можуть зрозуміти. Це кімнатна рослинка, про яку дбала матір і якої з легкістю позбавляються, коли вона зробила щось не так. У стрічці йдеться про неможливість самореалізації для людини, які має такі фізіологічні обмеження. Альтернативний погляд на таку ж хворобу пропонує нам кіно "Всередині я танцюю", де описана історія про хворого на ДЦП чоловіка, який живе інакшим життям: він відвідує дискотеки, знімає власне житло і подорожує. Зрештою, надмір оптимізму для людини, яка навіть випити склянку води сама не здатна – це мабуть радше вигадка, а не правда. А історія Матеуша – це опис справжнього життя чоловіка, який пройшов усі кола пекла для того, щоб отримати можливість комунікувати із навколишнім світом. Отримати те, що дане більшості людей від природи і чого вони не цінують. Коли у лікарні для психічнохворих священик перехрестив Матеуша і сказав йому: "Бог тебе любить", головний герой стрічки подумав: "А що було б, якби Бог мене ненавидів?". Хай це питання так і залишиться риторичним.
Режисер польського фільму руйнує мур між світами: зображає мислячу та дієву людину – таку ж як усі: з простими думками, з підлітковим першим коханням, з любров'ю до зірок, яка замкнена у своєму тілі. Стрічка гармонійно поєднує моменти радості і плачу, розпачу і віри, і, завдяки цьому колихається у емоційному човні. Щоправда, човен таки перехилився до сліз, коли Матеуш сказав свої перші слова матері: "Я не рослина". Це більше диво і щастя, ніж перше слово будь-якої дитини, адже цей чоловік до 25 років лише "мугикав", а здебільшого просто мовчав.
Попри те, що назва фільму – "Хочеться жити", головний герой намагався покінчити із собою: він кинувся з інвалідного візка із сходів. Перебування у лікарні і ставлення лікарів та медсестер остогидли Матеушу: він не міг змиритись з тим, що інші мають право нівечити його тіло, а у нього, як у рослини, немає можливості цьому завадити.
ЧИТАЙТЕ: Два дні та одна ніч у пошуках людяності
Це кінострічка-натяк. Режисер приховує найбільш вражаючі події, і саме цим зберігає легкі емоційні коливання. Ми не бачимо смерті батька, ми не бачимо падіння матері, нам не показують того, як сестра збирає речі Матеуша, щоб завезти його до лікарні. Ми не бачимо, як лікарі виривають зуби – натомість режисер показує крісло стоматолога, зв'язані ноги Матеуша, які скручуються від болю. І насамкінець - чорну посмішку. Режисер змушує глядача думати і аналізувати: він випускає подію із логічного ряду "причина-подія-наслідок". І якщо пропустити ще й другу складову ланцюга – то подію не відтвориш.
"Хочеться жити" – це універсальне кіно, через відсутність жорстоких чи відвертих сцен, його можна дивитись навіть разом із дітьми, щоб показати яке різноманітне людське життя. Це не сльозлива стрічка, адже події викликають безліч інших емоцій, окрім суму. Кінокартина стрімка, сюжет розгортається швидко, тому близько двох годин подій минають непомітно. Кадри фільму деталізовані, а ракурс зйомок незвичний. До того ж, головний герой порушує канон класичного кінематографу – він пильно вдивляється у камеру та розглядає душі глядачів після пережитого.
Кіно не залишає осаду в душі, а навпаки породжує надію і віру, воно дає крила, адже демонструє історію того, як навіть із найглибшої безвиході можна знайти свій шлях. Глядач переживає катарсис, бо потрапляє у світ інший, той, що за муром, заходить у нього і проживає разом із Матеушом його життя. Це якісне польське кіно, варте перегляду, яке руйнує перепони між світами і яке сповнене віри в Людину.
