Економічні, військові та філософські підвалини повоєнного світового порядку лежать у руїнах. Але крізь дим, що здіймається над руїнами, залишається геополітичний імператив: конкурувати або поступитися.
Це справедливо по обидва боки Атлантики, хоча інтерпретації різко різняться. З точки зору Сполучених Штатів, ера субсидованої гегемонії закінчилася. Американські платники податків більше не будуть нести витрати й ризики, пов'язані із захистом невдячних, дармоїдних союзників. Вони також не змиряться зі світовою економічною системою, яка спустошує їхні робочі місця і суспільство. Вони більше не віддаватимуть шану застарілому елітарному набору цінностей, який прикриває ці тягарі ханжеською мовою обов'язку. З цієї точки зору перші тижні адміністрації президента Дональда Трампа були необхідною декорацією. Справжнє питання – це змагання з Комуністичною партією Китаю.
З точки зору Європи недбале руйнування десятиліттями сформованої впевненості означає катастрофу, яка посилюється недолугістю і грубою театральністю. США написали правила післявоєнної світової системи, розбагатіли й здобули повагу в ній. Навіщо відмовлятися від цього? Навіщо руйнувати її? Навіщо дебільні істерики, тарифи й погрози? Якщо США відмовилися від глобального морального, економічного і стратегічного лідерства, то колишні союзники повинні диверсифікуватися. Незважаючи на таку абсолютно різну інтерпретацію подій, центральне питання залишається незмінним: як поводитися з Китаєм.
Цей збіг не є чимось новим. В останні роки ставлення до Китаю США і союзників, здавалося, зближувалося. США тиснули на європейських союзників, щоб ті уникали технологій Huawei. Військові зв'язки, обмін розвідданими та зусилля м'якої сили допомогли створити формальні й неформальні коаліції проти діяльності КПК, спрямованої проти впливу від вже неіснуючої структури співпраці "17+1" у східній половині Європи й закінчуючи британськими угодами з Австралією щодо атомних підводних човнів.
Тепер все це під сумнівом, а старі табу порушуються. Литва вважає, що її гамбіт щодо Тайваню, відкриття майже офіційного посольства у Вільнюсі, був помилкою. Британський військовий керівник, адмірал сер Тоні Радакін відвідав Пекін з неоголошеним візитом. Прем'єр-міністр Іспанії Педро Санчес зустрівся там із Сі Цзіньпіном і назвав Китай "важливим партнером". Керівництво ЄС і КПК спільно виступають за вільну торгівлю та засуджують збої, спричинені тарифними обмеженнями, які запровадив Трамп.
На перший погляд європейський варіант з Китаєм виглядає привабливо: провчити американців і заробити при цьому трохи грошей. Але на практиці труднощів не бракує. Провідна дипломатка ЄС Кая Каллас різко зазначає, що Китай є "ключовим чинником" війни росії в Україні. Помилкові кроки адміністрації Трампа бліднуть на тлі безжальної меркантильної торговельної політики Китаю, яка включає субсидії та інші ринкові викривлення, систематичну крадіжку інтелектуальної власності, не кажучи вже про орвелівську політику стеження, безжальне придушення прав меншин і блокаду Тайваню, що починається. Політика самого Китаю щодо Європи останніми місяцями стає все більш різкою. Лу Шей, спеціальний посланник КПК, не лише визнає захоплення Криму росією, але й ставить під сумнів суверенітет колишніх радянських республік, таких як члени ЄС Латвія, Естонія та Литва.
Союзники США, можливо, прагнуть ідеального світу, в якому їхні почуття та інтереси більше враховувалися б у Вашингтоні, і може настати час, коли адміністрація чіткіше усвідомить їхню цінність. Європейці, можливо, також хотіли б подумати про те, як більш згуртоване й рішуче лідерство перетворило б їхнє колосальне багатство і владу, що встановлює правила, на реальний геополітичний вплив. Але це не змінює реального вибору, який стоїть перед нами зараз. Поступитися в принципі глобальним лідерством Китаю, з незворотними поступками в торгівлі, політичному впливі й технологіях протягом наступних десятиліть? Чи працювати пліч-о-пліч зі Сполученими Штатами, як би важко це не було?
Коротко кажучи, тим, хто нарікає на "Америка понад усе", "Китай понад усе" сподобається ще менше.
Джерело: CEPA
