Про те, що означає бути "переселенцем" в Україні, на третьому році війни, ми говорили з радником Міністерства соціальної політики з питань внутрішньо переміщених осіб Володимиром Антонюком.
- Через що найчастіше виникають конфлікти між місцевими і переселенцями?
- Рівень конфліктності зріс не стільки через загострення сталих конфліктів всередині громад, скільки через виникнення нових полюсів та нових аспектів. Зокрема, часто конфлікти виникають через специфіку подання інформації про пільгові ресурси.
- Наприклад?
- На початку військового конфлікту, після звільнення міста Сєвєродонецька, місцевим мешканцям, які мають право на безоплатне забезпечення препаратами, у лікарнях часто відповідали, що інсуліну немає, бо він увесь був витрачений на переселенців. Аналогічними аргументами користувалися, коли пояснювали відсутність вакцин. Як результат – особи, життя яких залежить від отримання цих препаратів, були досить агресивно налаштовані до ВПО. Питання забезпечення медичними препаратами завжди стояло у більшості областей досить гостро, тож таке тлумачення причин нестачі ліків радше було спробою перекладання відповідальності, ніж дійсно відображало ситуацію в області.
- Чи збільшилася суттєво додаткова завантаженість на інфраструктурні та соціальні об’єкти?
- Тенденцією останніх років стало збільшення орендної плати за житло та вартості продуктів першої необхідності. Навіть у депресивних регіонах, де до початку конфлікту був відсутній попит на оренду та послуги у сфері обслуговування, завдяки притоку платоспроможного населення, ціни поповзли вгору. Соціально незахищені сім’ї в місцевих громадах вважають, що соціальний захист ВПО завдає шкоди їх становищу, оскільки соціальні служби почали приділяти їм менше уваги. Статті бюджетів областей для надання матеріальної підтримки не були збільшені. В низці міст, де традиційно відсутня будь-яка конкуренція, збільшився попит на робочі місця. Місцеві мешканці пов’язують труднощі з пошуком роботи та більш високі вимоги до кандидатів із приїздом ВПО.
- Це головна причина конфліктів?
- Головні причини – це гуманітарна криза, розпалювання розбрату та ворожнечі в ЗМІ, відверта демонстрація негативних стереотипів про ВПО представниками органів місцевого самоврядування, та як результат – зростання напруження між приймаючими громадами, ВПО та учасниками АТО.
- Від початку АТО минуло три роки. Як розвиваються взаємостосунки між ВПО та приймаючими громадянами?
- Згідно з опитуваннями програми "Радники" Міністерства соціальної політики, 62% респондентів ставились до ВПО було дуже добре, а близько 8% опитаних - погано. На даний час ситуація змінилася. Тепер лише 39% респондентів визначають ставлення як дуже добре, а от рівень поганого ставлення, майже не змінився – 9%.
- Чому знизився рівень доброзичливого ставлення до ВПО?
- Опитувані вбачають причини зміни ставлення у тому, що на початку конфлікту на Донбасі першими переміщувалися люди з великими фінансовими статками. На відміну від ВПО з Криму, які, відповідно до загальної громадської думки, переміщувались із міркувань патріотизму, переселенцям зі Сходу громадська думка приписувала бажання зберегти статки, а також підтримку окупантів. Негативне враження про окремі маргінальні групи трансформувалось у погане ставлення до всіх ВПО, кількість яких, між тим, збільшувалась у геометричній прогресії. Хоча зараз ВПО становлять одну з найбільш активних в громадянському та суспільному плані ланок суспільства, у відкритих публічних суперечках та дискусіях цей здобуток ігнорується.
- Чи можна спрогнозувати подальший розвиток взаємин ВПО з місцевим населенням?
- Ситуація буде погіршуватися через можливість ВПО отримувати додатковий захист від держави, в той час коли місцеве населення в усіх регіонах відчуває погіршення фінансового становища та загострення проблем із працевлаштуванням. Особливо болісним це питання є в населених пунктах уздовж лінії розмежування. Населення, яке щоденно страждає від обстрілів та терористичних атак, не має жодного додаткового захисту та відчуває себе непотрібним державі. Крім того, ВПО виявилися значно активнішими, ніж місцеве населення, у питаннях захисту власних прав. Один із респондентів так описав причини зміни ставлення до ВПО: "Спочатку ВПО сприймали як людей, що опинилися в біді, і допомагали їм всім, чим могли. Але ставлення змінюється, тому що ВПО більш нахабні, ніж місцеве населення, вважають, що їм всі зобов’язані, отримують всіляку соціальну та гуманітарну допомогу і вимагають ще більше. Місцеве населення при цьому не отримує ніякої допомоги, хоч рівень життя значно погіршується". Це один із типових коментарів.
- І досі в оголошеннях про оренду квартир можна знайти слова "зі Сходу не турбувати".
- Очевидно і природно, що не всі переселенці, які приїхали в міста і села виявилися добропорядними і чемними громадянами, на відміну від місцевих жителів, які у неділю ходили до церкви, а в будні розбудовували Україну(сміється). Так ,були випадки, коли переселенці не платили квартплату чи комунальні вчасно, псували майно чи не виносили сміття до контейнерів. Просто такі прикрі випадки ставали підставами для формування стійкого дискримінуючого стереотипу про українців зі Сходу. Якби в медіа більше розповідали про талановитих лікарів, артистів режисерів, вчителів, що збагатили своєю присутністю міста – такі оголошення б не з’являлись.
- Які основні стереотипи щодо ВПО побутують серед українців?
- Двоє із п’яти вважають, що мешканці східних регіонів не готові інтегруватися в українське суспільство і розвивати український бізнес. Найбільш поширеним стереотипом є те, що для співробітників-переселенців більше значення має розмір зарплати, ніж цікава робота. Майже кожен другий ставиться до переселенців нейтрально, ніяк не виділяючи їх із-поміж інших колег.
- Як розвивається державна політика відносно ВПО?
- Люди залишали квартири, будинки, майно, а часом і документи та розселялися в різних куточках України. Розселялися, розпочинали нове життя "з нуля" практично без допомоги держави. Однак, з часом держава зробила певні кроки по законодавчому забезпеченню робити з переселенцями. Прийняті і приймаються закони, постанови та розпорядження. Затверджена навіть Комплексна програма підтримки внутрішньо переміщених осіб(http://ief.org.ua/wp-content/uploads/2015/06/Programa_26_05_20151.pdf), Міністерство соціальної політики прозвітувало про надання допомоги майже двом мільйонам переселенців.
- Тобто йдеться про позитивну тенденцію?
- Можна було б порадіти, але ситуація з внутрішньо переміщеними особами залишається дуже складною. Діяльність державних структур, як відзначають переселенці та правозахисники, залишається нерідко забюрократизованою, координація між різними відомствами погана, допомога, хай і символічна, нараховується з перебоями, а підтримка у вирішенні ключових проблем – щодо житла і роботи – практично відсутня. Комплексна програма не спрацювала через відсутність на неї в бюджетах 2014- 2016 років коштів.
- Чи держава в особі офіційних інституцій врахувала попередні помилки щодо політики стосовно ВПО?
- Мова не може йти про просте врахування помилок. Змінюється ситуація і держава намагається впорядкувати систему підтримки. Попри благородні наміри усе це робиться з граціозністю слона в посудній лавці. Основна проблема в тому, що будь-яке рішення від моменту прийняття до моменту реалізації обростає такою кількістю інструкцій і розпоряджень, що їх впровадження найчастіше дає зворотній ефект і проблеми від того мають і самі переселенці, і держслужбовці, що повинні виконувати чіткі і зрозумілі постанови.
- Яких рішень бракує українському законодавству для покращення ситуації з ВПО?
- Немає комплексного вирішення проблем ВПО. Вирішується одні проблеми, а інші – залишаються. Державна програма адаптації є, а регіональних немає. Є необхідність впорядкувати законодавства. Державна міграційна служба повинна зайнятися вирішенням проблеми отримання та відновлення паспортів.
- Чи можуть переселенці покладатися на державу в питаннях працевлаштування?
- Нічого завдяки державним програмам практично не відбувається. Люди, які мають професію, що може бути застосована в будь-якому місці – працюють. Це стосується, в першу чергу, низькокваліфікованих працівників, або унікальних для України спеціалістів, чиї послуги мають попит в будь-якому місті. Якщо в регіоні відсутні вакансії, пов’язані з роботою на великих індустріальних підприємствах чи у шахтах, діють курси з перекваліфікації. Одного з переселенців на цих курсах намагалися навчити писати резюме, використовуючи, як підручник, книжку, написану ним самим. Лікарю нейрохірургу пропонували навчитися шити на швейній машинці і навіть пропонували придбати таку машинку.
Очевидно, що така невідповідність набутої професії, життєвого досвіду та нових реальностей вибиває людину з нормального психологічного стану.
- Чиїм досвідом може скористатися Україна в цьому питанні?
- Досвід Грузії міг би нам бути корисним, але там інші масштаби конфлікту і його тривалість, та й країна значно менша. В Україні унікальна ситуація два мільйони громадян виїхали з одного регіону. Державою розпорошились 4% виборців.
- Що конкретно ви можете порадити переселенцям, яким потрібна допомога?
- В Україні ось вже більше року діє так звана програма "Радників" започаткована Міністерством соціальної політики. 27 радників з питань ВПО працюють в усіх областях країни. На практичному рівні вони надають допомогу у вирішенні індивідуальних справ та запобіганні дискримінації, а на стратегічному – пропонують зміни та доповнення до законодавства, опираючись на власний досвід роботи. Здебільшого радники допомагають переселенцям відновлювати документи та отримувати доступ до соціальних послуг.
Дізнатися більше про програму або знайти координати радника у своєму регіоні можна на профільному сайті http://www.radnyk.org/.
Згідно з дослідженням МОМ, незважаючи на труднощі, 26% ВПО сказали, що вони не збираються повертатися до своїх домівок. 39% хотіли б повернутися після закінчення конфлікту. Ще 17% зазначили, що вони можуть розглянути можливість повернення у майбутньому.
