Цей тиждень вкотре продемонстрував, як нескінченно, здається, по колу, за одним і тим самим шаблоном, йдуть репортажі про цю війну. Коли мова заходить про Україну: її відчай, оптимізм, відчай, оптимізм, відчай... ad infinitum. Навіть коли війна перебуває у чіткій і триваючій фазі (як зараз). Ми фактично перебуваємо в тій самій фазі українського контрнаступу вже більше місяця... і все ж люди, здається, тільки відкривають для себе це. Це може довести до божевілля.
Будь ласка, дайте всьому час
В останні дні з'явилися повідомлення про те, що українські військові зазнали невдачі на окремих ділянках контрнаступу. Я намагався вчора написати у Twitter вгадайте що? Україна не зазнала цієї невдачі. Зрозумівши за дуже короткий проміжок часу (можливо, 10 днів), що втрати під час штурму російських позицій будуть занадто високими, українці зупинилися. Місяць тому вони увійшли в нову фазу і все ще перебувають у ній. На початку липня я написав про фази, які ми спостерігаємо (і, ймовірно, спостерігатимемо) протягом літа.
Отже, український контрнаступ, схоже, відбувався (і відбуватиметься) наступним чином:
Фаза 1: спроба оперативного маневру (починається на початку червня, триває 10 днів). Зрозумівши, що це навряд чи буде успішним, українці перейшли до:
Фаза 2: спроби серйозно послабити російську артилерію/РСЗВ, атакуючи системи, боєприпаси, радари, засоби радіоелектронної боротьби тощо. Зараз ми перебуваємо у цій фазі. Як тільки українці відчують, що досягли успіху, вони перейдуть до наступної:
Фаза 3: спроба послабити сили на російських лініях, що стоять перед ними. Це передбачатиме залучення більшої кількості українських систем для атак на російські лінії, солдатів, техніки тощо (а також постійні атаки на логістику і системи командування і контролю). Ця фаза триватиме доти, доки вони не відчують, що сили рф ослаблені настільки, що перейдуть до наступної фази:
Фаза 4: ще одна спроба оперативного маневру. Будемо сподіватися, що вони достатньо послабили російські лінії і тепер зможуть знайти слабкі місця, які можна використати.
Єдина річ – ЗСУ не будуть поспішати з цим процесом.
Останній пункт є ключовим: етап знищення російської артилерії (включно з логістикою і командуванням/контролем) займе певний час. Безумовно, Україна продовжує надавати цьому високий (можливо, дедалі більший) пріоритет. Буквально позавчора вона використала деякі зі своїх нових, більш далекобійних систем, щоб завдати удару по величезних російських складах боєприпасів у Криму. Вибух на одному з них, що знаходився в самому центрі півострова, схоже, був довготривалим і катастрофічним. Ось карта і звіт Інституту вивчення війни про цю атаку.
Україна лише нещодавно отримала доступ до таких систем більшої дальності, як-от Storm Shadow, а отже, ця кампанія ще попереду. Як довго – це залежить від ЗСУ, і вони матимуть стільки часу, скільки їм потрібно. Очевидно, що їм необхідно думати про погоду, якщо збираються знову спробувати здійснити великий наступ – але з огляду на минулий рік, це означає, що ця фаза може тривати навіть ще півтора місяці. Українці можуть розпочати нову маневрену кампанію наприкінці літа – на початку осені (згадаймо Харківський наступ).
Необхдність мати терпець не дуже добре позначається як на висвітленні війни, так і дає можливість тим, хто хоче отримати зиск, представивши тактику ЗСУ як патову ситуацію (яка насправді такою не є), спробувати сказати, що Україна погано справляється, що з путіним треба домовлятися тощо. Будь ласка, не дайте себе обдурити.
Реальність така, що це найкращий спосіб, у який українці здатні боротися, маючи ту підтримку, яку Захід надає їхній країні. Вона не може вчинити інакше, якщо не хоче зазнати надто великих втрат. Це також ознака великого стратегічного успіху. Українці швидко адаптувалися до реалій сучасного поля бою і обирають собі найкращі шанси на успіх. Нехай вони продовжують виконувати своє завдання.
Україна мала рацію, коли боролася за Бахмут. І поточні події доводять це
Треба зрозуміти єдине: усі подібні заламування рук і прогнози березня-квітня з боку журналістів та аналітиків щодо битви за Бахмут показують, наскільки поганим може бути висвітлення та аналіз цієї війни. Якщо ви пам'ятаєте, тоді лунав гучний хор про те, що битва за Бахмут обертається проти України, що українські втрати надто великі, і що ЗСУ повинні вийти з цього міста, припинити бойові дії і залишити місто росіянам.
Вже тоді цей аргумент здавався мені відірваним від реальності, хоча він звучав майже повсюдно. Ми з Миколою Бєлєсковим були настільки спантеличені цими аргументами, що написали статтю для The Atlantic, щоб показати, наскільки вони помилкові.
Як стверджував Микола, для України було життєво важливо продовжувати стримувати і знищувати російські ресурси, щоб мати найкращі перспективи на це літо. Уявіть собі, якби у березні-квітні українці прислухалися до прогнозів, і припинили би бойові дії в Бахмуті. росіяни оголосили б про перемогу, зберегли би багато десятків тисяч солдатів, які зараз могли б укомплектувати російську лінію фронту. Більше того, у них було б ще більше часу, щоб побудувати і зміцнити свої оборонні рубежі. Це ті лінії оборони, про які зараз всі репортери та аналітики говорять, що вони настільки сильні, що перешкоджають українцям у їхньому контрнаступі..
Дійсно, ми бачимо, що Україна досягла найбільших успіхів у районі Бахмута. Саме там росіяни мали найменше часу на укріплення. Насправді, саме російські війська в районі цього населеного пункту зараз перебувають під загрозою перерізання ліній постачання через український вогневий контроль.
Отже, все, що ми побачили в районі Бахмута, підтверджує правильність рішення України боротися за місто і руйнує репортерський/аналітичний наратив про те, що українці зазнали там невдачі. Це також має застерегти тих, хто вірить репортерам/аналітикам, що Україна зараз зазнає невдачі у своєму контрнаступі (це не так).
До речі, ми з Миколою Бєлєсковим настільки вражені тим, що зараз повторюються ті самі заяви про невдачі щодо контрнаступу, що готуємо нову статтю у форматі нашого матеріалу про Бахмут. Сподіваємось, що скоро вона вийде.
Жодних перспектив. Колишній і теперішній очільник ЦРУ про війну і правління путіна
Цього тижня двоє високопоставлених співробітників ЦРУ висловили своє бачення того, що може відбуватися в росії – і до них варто ставитися серйозно. По-перше, колишній виконувач обов'язків глави ЦРУ Джон Маклафлін опублікував свій погляд у виданні The Cipher (переклад незабаром).
Джон Маклафлін: Навіть якщо ніхто не виступить проти і він збереже владу, путін, швидше за все, стане тим, ким він ніколи не міг собі уявити: знесиленим лідером з ярликом військового злочинця, який чіпляється за владу в країні, що все ще перебуває під санкціями, і оточений когортою підлабузників і чиновників, більше стурбованих власним майбутнім, ніж його. Я сумніваюся, що хтось із його прихильників вдома і поплічників за кордоном, якщо бути відвертим, серйозно заперечував би, що війна була трагічним прорахунком. Її нібито ідеологічне обґрунтування випарувалося; тепер це просто змагання насильства.
Це чудовий і виважений матеріал про те, що заколот Прігожина може означати для ситуації в росії. Джон Маклафлін – один із тих розсудливих і дуже обережних аналітиків, які роблять висновки, що ґрунтуються лише на фактах. Я б дуже серйозно поставився до того, що він говорить.
Інший приклад – нинішній директор Вільям Бернс, який цього тижня дав інтерв'ю Аспенському безпековому форуму і сказав багато цікавих речей.
Процитую дві з них. По-перше, попри все брязкання ядерними "кийками", немає жодних ознак того, що путін готується застосувати ядерну зброю.
Вільям Бернс: По-перше, ви знаєте, що брязкання ядерними "кийками", до якого вдаються путін і деякі з його оточення, є безрозсудним і глибоко безвідповідальним. Однак це не те, що ми можемо сприймати легковажно. Ми не бачимо сьогодні жодних конкретних приготувань до потенційного застосування ядерної зброї. У розмові з Сєргєєм Наришкіним, одним з моїх російських колег, і по інших каналах ми абсолютно чітко дали зрозуміти глибину нашого занепокоєння. Тож це те, за чим ми, очевидно, дуже і дуже уважно стежимо. Але, як я вже сказав, ми не бачимо жодних безпосередніх ознак підготовки до застосування ядерної зброї.
Друга – про Прігожина. Бернс досить песимістично налаштований щодо його довгострокового виживання, але вважає, що заколот виявив реальні проблеми зі стабільністю путінського режиму.
Вільям Бернс: За останні три десятиліття після закінчення Холодної війни я бачив багато захопливих епізодів у росії, але жоден із них не був більш захопливим, ніж заколот Прігожина, який є найбільшим прямим нападом на російську державу за 23 роки перебування владіміра путіна при владі. Я думаю, що багато в чому він викрив деякі суттєві слабкі місця в системі, яку побудував президент рф. Слабкості, які вже були оголені катастрофічною і глибоко руйнівною війною, яку путін розпочав 18 місяців тому проти України. Однак, що мене вразило зараз, майже рівно місяць тому, після того, як Прігожин запустив цей заколот, так це те, як путін відчув себе вимушеним укласти угоду зі своїм колишнім постачальником послуг. Що не менш примітно, якщо озирнутися назад на 36 годин, які передували цій угоді, то вона почалася місяць тому, з 30-хвилинного відео, яке Євгєній Прігожин розмістив у Telegram-каналі, яким користується, ймовірно, більше третини російського населення. І це відео було найбільш хльостким звинуваченням путінського обґрунтування війни, ведення війни, корупції в основі путінського режиму, яке я коли-небудь чув від росіянина чи неросіянина.
І Маклафлін, і Бернс – чудові спікери, до яких варто прислухатися.
