Сьогодні я хотів би почати публікувати те, що почав готувати ще в... листопаді? Можливо, навіть раніше.
Це дискусія про явище, яке я називаю "професійною військовою некомпетентністю", і яке, на мою думку, так само поширене, як і COVID... принаймні, як брудна білизна.
Я впевнений, що будуть ті, хто дивуватимуться, чому я публікую "це" та "в ці дні". Зрештою, ситуація навколо війни в Україні розпалюється (особливо на дипломатичній арені) і, судячи з того, що повідомляють ЗМІ, є інші, набагато більш нагальні питання, про які варто поговорити. Крім того, оскільки ця криза досягає такого рівня, інші вимагатимуть від мене зменшити свою критику на адресу уряду в Києві та вищого командування ЗСУ.
Однак моя позиція полягає не лише в тому, що інші можуть описати і вже описали "мирну ініціативу" Дампфа набагато краще, ніж я (наприклад, див. статтю Ендрю Таннера "Команда Трампа умиротворює, поки Україна руйнує імперію" – переклад читайте тут – iPress). Найголовніше: зараз не лише час, коли можна чітко бачити, наскільки терміново необхідна реформа як державного управління в Україні, так і ЗСУ, але й найкращий час для того, щоб її провести. Ситуація наближається до того моменту, коли і де настає найкращий час для подібних реформ по всій Європі.
Геополітичний огляд. Трамп розбурхав усіх драконів – Ендрю Таннер
Відмова від відповідальності
Цей матеріал з'явився досить поступово, протягом останніх двох-трьох місяців і є результатом спілкування з різними друзями та колегами, а також десятками контактів між Гонолулу, Буенос-Айресом, Кейптауном та Сінгапуром (не кажучи вже про безліч місць між Лісабоном та Києвом). Тож я не збираюся "претендувати на ексклюзивні авторські права" на весь його вміст. Навпаки, я хочу підкреслити, що значна частина матеріалів, які він містить, належить іншим людям.
Він містить кілька одкровень (для багатьох) і кілька тверджень, які, можливо, не будуть цікавими для легковажних: навіть для людей з міцним шлунком. Тому дозвольте мені почати з мого "звичайного застереження": читайте на власний розсуд. Не звинувачуйте мене ні за зміст, ні за наслідки для вашого самопочуття.
Ще одна річ, про яку я хочу попередити, – це існування десятків "неформальних мереж". Наприклад, "електронні кола" або такі, як Facebook-групи нинішніх і колишніх військових, цивільних чиновників, осіб, які приймають рішення, і подібних функціонерів в оборонному секторі, промисловості тощо. Думаю, більшості з вас легко уявити, як працюють такі кола: цей хлопець (або дівчина) знає того хлопця (або дівчину...), інший хлопець знає ще когось, а потім вони обмінюються електронними листами або URL-адресами своїх сторінок у соціальних мережах.., а потім обговорюють різні теми... приватно... і так, так, я визнаю: я є (терпляче переховуючись більшу частину часу) членом кількох таких кіл.
Вам, мабуть, важко уявити, яка саме (не)інформація часто поширюється в таких колах; який зомбований ідіотизм проникає навіть у такі уми: багато з них є "ідеальним дзеркалом" не лише сучасного військового мислення, але й політики, яка ним керує – і це настільки, що пов'язаний із цим досвід привів до назви цієї статті.
Останнє одкровення, з якого я почну, – це те, про що вже згадував, так чи інакше, близько року тому: я виріс і був залучений до цієї професії "аналізу сучасної війни" і, особливо, так званих OPFOR (сил противника) за часів (першої) Холодної війни. Тоді, у 1980-х роках, особливо цінувалися люди, які вивчали те, що називалося Радянський Союз та його сателіти (якщо не гірше: часто вживалося слово "маріонетки"). У деяких випадках це доходило до того, що такі люди вивчали російську мову, носили радянську форму і віталися "здравствуй, товаріщ". Можливо, сьогодні таких людей можна було б назвати "одержимими" вивченням радянського військового мистецтва, мислення, доктрини, тактики тощо, але тоді вони були професіоналами до мозку кісток, дуже шанованими, навіть знаменитими. Настільки, що, наприклад, в той час як більшість із них і їхня робота були оповиті таємницею, ті, кому пощастило мати можливість говорити на публіку, продавали свої книги десятками тисяч і були відомі навіть у мейнстрімі (можливо, це важко уявити молодим читачам, але тоді не було ані інтернету, ані соціальних мереж, ані навіть текстових повідомлень з телефону на телефон; тому книги та статті у журналах мали найбільше значення).
Один з (ймовірно) найвідоміших феноменів вивчення OPFOR: 6513-та льотно-випробувальна ескадрилья (також відома як "Червоні капелюхи") ВПС США. Створена на авіабазі "Едвардс" наприкінці 1977 року, ця ескадрилья мала завдання випробовувати й навіть експлуатувати радянські МіГи.
Народження професійної військової некомпетентності
Перший момент полягає в наступному: (перша) Холодна війна ледь закінчилася, як увесь досвід, що базувався на десятиліттях вивчення радянського і союзного військового мистецтва, був відверто викинутий на смітник – переважно тому, що "Радянського Союзу більше немає, а росія тепер наш друг" (не пригадую, щоб хтось згадував про Україну).
Приблизно до 2020 року це мистецтво було повністю забуте. Найкращими, кого я пам'ятаю, були кілька людей з дуже хорошими зв'язками "там" (скажімо, в москві і подібних місцях), які зазвичай не наважувалися відкрито висловлюватися, щоб не розгнівати свої контакти та джерела.
Отже, на сьогодні кількість людей, які дійсно авторитетно розповідають про російський спосіб ведення війн, про російський спосіб мислення про війну можна перерахувати на пальцях однієї руки. І якщо хтось із них і відомий, то лише в наших колах – колах таких диваків, як я. Мейнстрім рідко, якщо взагалі коли-небудь, звертає на них увагу (можливо, в деяких випадках з цими людьми було б нелегко зв'язатися просто тому, що більшість із них в цей час працюють на "розвідку").
Що ще гірше, тим часом експертиза, чи то приватна (наприклад, у вищезгаданих "колах електронної пошти"), чи то публічна, а потім і в збройних силах країн-учасниць OPFOR, а також інших (незахідних) країн не лише деградувала, але й часто викликає відверте презирство. Зазвичай через дуже специфічний набір загальноприйнятих істин – див.: забобони, упередження, релігія і расизм – про різні країни, нації та їхні збройні сили.
І тому вже в 1990-х роках, принаймні після 11 вересня, будь-хто, хто займався, наприклад (і в приблизному хронологічному порядку), іракськими збройними силами, сербськими збройними силами, талібами, "Аль-Каїдою", іранськими збройними силами, не кажучи вже про всі можливі джихадистські організації та їхні військові операції, був широко проклятий як свого роду ворог. Наприклад, "прихильник джихаду"...
...принаймні я чітко пам'ятаю, як люди справді виходили із себе і всіляко обзивали мене, коли я намагався пояснити їм: серби десь у 1995-2000 роках; іракці, скажімо, у 2000-2003 роках або близько того; не кажучи вже про сирійців у 2011 році або близько того... Зрештою, я втратив рахунок усім "дружнім стосункам" – чи принаймні членству в ексклюзивних колах електронної пошти, які завершилися у той і/чи інший спосіб. Зазвичай з причин на кшталт: "О, ти помиляєшся, а Клінтон, чи Буш-молодший, чи хтось інший з подібних персонажів, такий гарний хлопець, і було б так добре сісти і випити з ним пива".
З'явилися й інші види незручної поведінки. Прикладом, який сильно вплинув на те, чим я займаюся останні десять років, був один офіцер ВМС США, який брав участь у дослідженні... певного питання, яке було дуже актуальним на початку 2000-х років (я не буду називати конкретніше, гадаю, зі зрозумілих причин). Його відправили до Ізраїлю для вивчення того, що в Пентагоні вважали "відповідним досвідом". Пану, про якого йдеться, показали "всю відповідну документацію", і він повернувся надзвичайно щасливим.
Натяк, натяк...
Іноді пізніше, у невимушеній розмові про те, чого там навчився, він згадував, що, згідно з ізраїльськими документами (які йому показали), під час ірано-іракської війни 1980-1988 років іракці розгорнули рівно 50 протикорабельних ракет АМ.39 "Екзосет" французького виробництва...
Яким би наївним я не був, бувши трохи старшим, ніж зараз (для орієнтації: я молодшаю з кожним днем), я не міг не вибухнути у відповідь чимось на кшталт "здуріти". Просто тому, що вже тоді було відомо, що іракці витратили до 800 "Екзосетів" під час того конфлікту...
Мене швидко виправили і сказали, щоб я заткнувся: ні, мої дані неправильні, а ізраїльські – не тільки правильні, але і єдино достовірні. Тому що ізраїльтяни – його друзі. Настільки, що вони возили його на екскурсію по нічних клубах Тель-Авіва...
Іншим прикладом може бути те, що американці та британці у цій справі (я вказую лише на них, але вони не є винятком, а радше правилом, яке сильно впливає на багато інших) схильні принижувати французів (зокрема, але не виключно) як "невдах": як людей, що програють одну війну за іншою, а отже, не мають досвіду, вартого того, щоб його серйозно вивчати. Здебільшого через те, що сталося з Францією, тобто французькими збройними силами, у травні 1940 року. Трохи через те, що сталося з французами в Індокитаї 1954-го... Щось подібне можна сказати і про них, і про італійців...
Цікаво, що люди, які так думають, зазвичай не мають жодного уявлення про те, що якийсь генерал Жоффр прийняв командування французькою армією влітку 1914 року, і швидко звільнив близько 40+ генералів, чия некомпетентність ледь не зламала хребет військам.
Якщо ви подивитеся навколо: здається, в історії англомовних збройних сил немає жодного порівняння. Мабуть, це як із "сексом і британцями". Див: "ніякого сексу, будь ласка, ми ж британці", а отже, "жодних розмов про військову некомпетентність, будь ласка, ми ж британці"... Якщо вже на те пішло, і як знає кожен, хто коли-небудь служив у британських збройних силах, британські ветерани обізнані (набагато) краще про всі інші війни...
Ось чому жоден із тих, кого я зустрічав, досі не знає про французьку доктрину COIN, засновану на досвіді Індокитаю 1950-х років, яка так сильно вплинула на поведінку французів та їхні операції в Алжирі лише через кілька років, і швидко принесла їм беззаперечну військову перемогу (хоча й політичну катастрофу вдома).
...не кажучи вже про тактику (навіть стратегію) Razzou – рейдів вглиб ворожої військової чи навіть політичної системи, яка зародилася у вищих військових навчальних закладах Франції в середині 1980-х років, а потім домінувала у війні в Африці наприкінці 1980-х і впродовж 1990-х років.
Заснована на досвіді західносахарських повстанців у боротьбі з марокканцями в 1970-х і на початку 1980-х років, тактика Razzou (рейду) спочатку наголошувала на ідеї руйнування окремих ворожих позицій шляхом знищення їхніх штабів – переважно шляхом проникнення або дуже швидкого маневру. Поступово вона перетворилася на стратегію – як, наприклад, 1991 року, коли Ідріс Дебі повалив уряд Чаду, перемістившись за 800 км із Судану, щоб завдати удару прямо в центр влади у Нджамені ("замість" того, щоб атакувати урядові війська в класичних, фрагментарних боях).
На англомовному Заході Razzou стали називати (зневажливо) "війною Тойот", оскільки у 1980-х і на початку 1990-х років її застосовували переважно війська на пікапах Toyota, озброєні важкими кулеметами або легкою зенітною артилерією.
Інша причина зневаги до Razzou полягала в тому, що спочатку вона вдарила по лівійцях, а лівійці – це араби і мусульмани, і, як "знає" кожен пристойний західний військовий експерт, лівійці були "радянськими маріонетками", були і залишаються військовими нездарами... і так сталося, що легкоозброєні чадці регулярно громили їхні добре укріплені бази і цілі механізовані бригади, причому на відкритих просторах пустелі Сахари, і це незважаючи на те, що лівійці повністю контролювали повітряний простір...
Ні: для більшості англомовних військових експертів французьке військове мистецтво просто не варте уваги (так, і не хвилюйтеся: це дуже взаємно; читайте, французи мають... власну думку про англомовних експертів). А що роблять (цитую) "якісь дівки в африканських джунглях", чому це має когось хвилювати? Щонайбільше, що можна було знайти за ці роки – це ті чи інші заяви (всього менше жменьки) цілком конкретних американських генералів, які служать в EUCOM (військове командування США, відповідальне за Європу і Африку; є ще окремий AFRICOM), які оголошували, наприклад, якогось Джеймса Кабаребе з Руанди "військовим генієм" і "провидцем". Але ніколи не пояснюючи, чому. Мабуть, люди, які оголошували Кабаребе візіонером, не мали жодного уявлення про те, чому. Можливо тому, що, на відміну від маси своїх (військових) попередників, Кабаребе вільно розмовляв (і досі розмовляє) англійською мовою і не знав жодного слова французькою..?
Джеймс Кабаребе (праворуч), натхненник руандійського вторгнення в Заїр (ДР Конго) у 1996-1997 роках, пізніше міністр оборони, а нині державний міністр з питань регіональної інтеграції в Міністерстві закордонних справ Руанди (читай: цей пан керує останнім – четвертим чи п'ятим – вторгненням Руанди в ДР Конго з-за лаштунків). Тут у компанії генерала армії США Ворда, в Кігалі, у 2000-х роках...
Мистецтво Razzou досягло свого апогею на початку Другої війни в Конго, в серпні 1998 року, коли Кабаребе очолив спробу Руанди повалити уряд ДР Конго в Кіншасі, посадивши свій (і угандійський) спецназ на цивільні літаки в аеропорту Гома (ДР Конго), а потім перелетів на них за 1 500 км до Кітони, на інший бік Африки, щоб розпочати наступ на Кіншасу (помаранчеві стрілки). Цей план був зіпсований (буквально в останню хвилину) військовим втручанням Зімбабве (зелена стрілка).
Той факт, що сьогодні Кабаребе керує (з 1996 року) вже четвертим чи п'ятим вторгненням руандійців до сусідньої Демократичної Республіки Конго, в результаті якого Руанда захопила територію розміром приблизно з Францію – це не має значення, знаєте ... тому що бідна маленька Руанда є жертвою геноциду, але особливо демократичною, і такою, що потребує допомоги, і нашим союзником... і тому не може зробити нічого поганого... (звучить знайомо, чи не так?) і, звісно ж, Україна не може зробити нічого поганого – і потім, звичайно, Україна набагато важливіша, і тому ми не будемо зараз обговорювати те, що відбувається в ДР Конго.
...принаймні офіційно, нікому з його/її найближчих родичів немає діла до конголезьких корисних копалин, вартість яких (за оцінкою аналітичного центру "Кіссінджер і партнери" з кінця 1990-х років) становить 35 трильйонів доларів США...
Подібна ситуація спостерігається і з кількома іншими війнами того ж і більш пізнього часу. Дуже хорошим прикладом не лише недослідженої, але й відверто ігнорованої війни 1990-х і 2000-х років є війна на Шрі-Ланці. Дійсно, ситуація з цією війною не може бути більш зрозумілою: в той час Захід був зайнятий боротьбою з "козопасами Гіндукушу" або "звірами "Аль-Каїди" в Іраку", а "геніальний генерал Петреус" проводив свою операцію і все таке інше: чому когось має хвилювати, що останнє десятиліття війни на Шрі-Ланці характеризувалося добре укріпленими і замінованими фронтами і операціями дедалі більших звичайних військових формувань (див.: бригад і дивізій, причому з обох боків)?
...або про те, що навіть офіційна історія армії Шрі-Ланки пронизана приниженням власного військового командування за корупцію і некомпетентність?
Чому я витрачаю ваш час на пояснення всього цього?
З одного боку, це лише кілька типових особистих прикладів, які спадають мені на думку при обговоренні військової некомпетентності: відсутність навіть найпростіших знань про недавній досвід у сфері доктрини, стратегії і тактики – настільки поширена в наш час, що диваки на кшталт мене не можуть не дивуватися, як хтось там заробив свої погони (або дипломи високоповажних університетів), не маючи ані найменшого уявлення про вищезгадані справи? На основі вивчення фон Манштейна і Жукова 80-річної давнини?
Насамперед справа в тому, що чим більше вивчати сучасну військову історію, тим більше можна знайти рішень для проблем України та Європи наших днів.
Натомість збройні сили Заходу, постійно зростаюча армія аналітичних центрів і широко розрекламованих експертів, які консультували їх протягом останніх двох десятиліть, перестали звертати увагу не тільки на досвід Хорватії у війні за незалежність у 1991-1995 роках, або взагалі не звертали уваги на досвід Шрі-Ланки, але навіть на такий досвід, як, наприклад, коли збройні сили США виявилися нездатними провести власну версію кампанії завоювання сердець і умів в Афганістані, що, зрештою, призвело до того, що Сполучені Штати (і весь Захід) програли цю війну найперше через те, що військовослужбовці почали систематично не підкорятися їхнім наказам. "Буркотуни" просто знали краще за генералів. Натомість американці схильні вихваляти своїх сучасних геніальних стратегів, таких як генерал Петреус, хвалений "переможець Іраку", який, насправді, лише витратив сотні доларів на підкуп різних сунітських племен, щоб налаштувати їх проти "Аль-Каїди"...
Забудьте про все це. Це настільки ж просто, наскільки і логічно: навіщо комусь на Заході та українцям вивчати реформу хорватської армії Бобетко (і його команди) у 1992-1995 роках? Якщо вже на те пішло, то всі знають, що хорвати перемогли сербів не самі, а за допомогою якоїсь приватної військової компанії зі США. ... або реформування Фонсекою армії Шрі-Ланки на початку 2000-х років? LTTE були (цитата) "просто якимось партизаном, що харчувався рисом у джунглях". Навіщо вивчати – зараз я наважуся на відверте блюзнірство – досвід Зімбабве у протидії (другому) руандійському вторгненню в ДР Конго (1998 року) і перетворенні Зімбабвійських сил оборони зі служби, спеціально створеної для проведення контрповстанських операцій у стилі Fire Force, на службу, здатну утримувати 600-кілометрову лінію фронту в джунглях (і на незліченних річках) в центрі Африки силами всього лише 6 000 військових? Зрештою, навіть руандійці знають, що їх перемогли не зіми, а (відсутні) ангольці...
Перш за все, все це відбувалося надто далеко, важко піддається дослідженню і, що ж... з очей геть, то й із серця геть...
Як наслідок, ані позитивний, ані негативний досвід недавніх часів не є широко відомим. Щонайбільше, всі благородні, високоосвічені та культурні сучасні воїни Заходу (див.: підполковники, полковники та генерали, які очолюють підрозділи, що складають наші збройні сили) та армії високоосвічених людей, які працюють у десятках аналітичних центрів, що їх консультують, – всі на 1000% впевнені: весь цей досвід не вартий їхньої уваги. Можливо, тому, що такі обставини відверто немислимі для будь-яких західних збройних сил..?
Чи варто тоді дивуватися, що такий досвід невідомий, а отже, вважається нерелевантним (тобто не вартим вивчення) і в Збройних силах України?
Звісно, що ні.
