США можуть самі себе позбавити впливу у світі. Майбутньому Америки більше загрожує внутрішня політика, ніж Китай – Макс Бут
Пророкувати занепад могутності США завжди було модно, пише колумніст Макс Бут у Washington Post. За його словами, змінювалися лише країни, які нібито мали наздогнати чи замінити Сполучені Штати: колись це був Радянський Союз, потім – Японія, тепер – Китай. Проте, на його думку, попри роки дорогих фіаско – від воєн в Іраку та Афганістані до краху фінансового ринку 2008 року, неправильного реагування на пандемію COVID-19 та повстання 6 січня 2021-го, – США все ще залишаються єдиною світовою наддержавою.
Макс Бут вважає, що хоча Сполучені Штати продовжують перейматися зовнішніми загрозами, особливо з боку росії та Китаю, на його думку, найбільша загроза, з якою стикаються американці – це їхня власна політична дисфункція. Після безуспішних спроб подолати деструктивне блокування призначення майже 400 військових командирів з боку сенатора-республіканця з Алабами Томмі Тубервіля, що ставить під загрозу боєготовність Збройних сил США, сенатор-республіканець з Аляски Ден Салліван заявив 1 листопада: "Ми озирнемося на цей епізод і будемо просто приголомшені тим, якою самогубною місією з точки зору національної безпеки це стало".
"Це застереження стосується і американської політики в цілому: якщо вплив США у світі дійсно занепадатиме, не буде кого звинувачувати, окрім самих себе", – наголошує Макс Бут.
Насправді, на його думку, США вже не домінують на міжнародному рівні, як це було 30 років тому, однак, всупереч загальноприйнятій думці, Сполучені Штати навряд чи перебувають у занепаді. Автор пропонує розглянути дві найбільші кризи в світі сьогодні: Газу та Україну. США, за його словами, перебувають на передньому краї боротьби з обома кризами. Президент Байден зібрав коаліцію з понад 50 країн для підтримки України, одночасно вживаючи термінових дипломатичних заходів і розгортаючи значну військову міць (включно з двома авіаносними бойовими групами і атомним підводним човном) на Близькому Сході, щоб спробувати утримати конфлікт між Ізраїлем і Газою від виходу з-під контролю. Сполучені Штати залишаються "незамінною нацією", як казала держсекретарка Мадлен Олбрайт 1998 року.
А де ж знаходиться їхній найближчий конкурент – Китай? На думку Бута, його майже не видно, оскільки той зайняв нібито позицію нейтралітету в обох конфліктах, але водночас риторично критикує США і продовжує торгувати як з росією, так і з Іраном. "У той час як президент Байден зайняв тверду позицію щодо терористичних атак в Ізраїлі, президент КНР Сі Цзіньпін не висловив своєї думки з цього питання", – цитує він експертку з Китаю в Раді з міжнародних відносин Цзунюань Зої Лю.
Так, за словами колумніста, Китай прагне до глобального лідерства, але попри вартісну ініціативу "Один пояс, один шлях" все ж за межами власного двору залишається здебільшого незначним гравцем. Китайська економіка майже така ж велика, як і американська, але Китай значно відстає за рівнем доходу на душу населення. Існує велика ймовірність того, що Китай ніколи не наздожене США за обсягом валового внутрішнього продукту, адже "він може постаріти, не встигнувши розбагатіти". І хоча Китай є зростаючою військовою загрозою у Східній Азії, він не може поширювати свою владу по всьому світу, як це можуть дозволити собі Сполучені Штати.
Хоча Китай зараз має найбільший у світі військово-морський флот, він зосереджений на власних прибережних водах, а не на домінуванні у світовому океані, що демонструє флот США протягом останніх 80 років. Редактор WP зауважує, що Сполучені Штати мають 68 атомних підводних човнів проти лише 12 у Китаю, а також 11 авіаносців проти лише 2 у КНР. росія ще більше відстає від США як в економічному, так і у військовому плані. Її збройні сили виявилися в Україні набагато слабшими, ніж вони виглядали в пропагандистських відеороликах кремля, і їм знадобляться роки, щоб оговтатися від побойовиська, якого вони зазнали від українських військ, оснащених західною зброєю. Північна Корея та Іран є регіональними загрозами, але не становлять серйозної загрози владі Сполучених Штатів у світі.
У статті для Foreign Affairs цього року політологи Стівен Г. Брукс і Вільям К. Волфорт стверджують, що "розподіл влади сьогодні залишається ближчим до однополярності, ніж до біполярності чи багатополярності". Вони описують нинішню ситуацію – коли США все ще лідирують, але з меншим відривом, ніж у 1990-х роках – як "часткову однополярність", протиставляючи її "повній однополярності", що мала місце після розпаду Радянського Союзу і до підйому Китаю, – нагадує Макс Бут.
Він зауважує, що дійсно на США все ще припадає 24% світової економіки – більше, ніж на будь-яку іншу країну, і лише трохи менше, ніж у 1990 році, коли цей показник становив 26%. З 10 найбільших компаній світу за ринковою капіталізацією дев'ять – американські, жодної – китайської. Сполучені Штати також витрачають на оборону більше, ніж наступні 10 країн разом узяті. Більше того, Сполучені Штати мають понад 50 союзників у порівнянні з кількома союзниками Китаю чи росії.
"Враховуючи економічну, дипломатичну і військову міць Сполучених Штатів, що є відображенням їхнього динамічного суспільства, немає жодних причин, чому вони не можуть продовжувати лідирувати у світі в ХХІ столітті. Якщо, звичайно, США самостійно не відмовляться від власної позиції непереможної сили", – вважає Макс Бут.
Журналіст WP побоюється, що можливо саме це зі США сьогодні і відбувається – не через свідоме рішення, а просто як наслідок внутрішньої політичної дисфункції. Адже Сенат, здається, не в змозі зламати владу Тюбервіля і затвердити сотні військових офіцерів, які потрібні на своїх посадах. Контрольована республіканцями Палата представників, схоже, не здатна ухвалити бюджет і може призвести до припинення роботи уряду цього тижня. У четвер американський уряд вдруге за цей рік почав офіційну підготовку до можливого припинення роботи федерального бюджету, оскільки консерватори Палати представників знову погрожували залишити Конгрес нездатним вкластися у фінансовий термін, який швидко наближається. Палата представників схвалила виділення додаткової допомоги Ізраїлю в розмірі 14 мільярдів доларів, але включила в нього "отруйну пігулку", яка скоротить фінансування Служби внутрішніх доходів, а отже збільшить бюджетний дефіцит. Палата представників взагалі не ухвалила законопроєкт про допомогу Україні, навіть попри те, що наявне фінансування закінчується. Сенат більш готовий схвалити допомогу Ізраїлю та Україні, але республіканці наполягають на додаванні драконівських положень про прикордонний контроль, які непопулярні серед демократів і можуть зірвати ухвалення закону.
"Отже, зовнішня політика стала ще одним полем битви між партіями, і одним із побічних наслідків може стати послаблення позиції Сполучених Штатів у світі", – резюмує Макс Бут.
Він додає, що вперше з часів нападу на Перл-Гарбор, у Сполучених Штатах існує значний ізоляціоністський рух, який хоче відмовитися від двопартійної, надзвичайно успішної зовнішньої політики після Другої світової війни, заснованої на вільній торгівлі та безпекових альянсах з іншими демократичними країнами. Якщо Дональд Трамп повернеться у Білий дім – що, згідно з останніми опитуваннями, цілком можливо – він, швидше за все, відмовиться і від НАТО, і від України. Американські союзники у Східній Азії, які залежать від розгортання американських військ, зокрема, Південна Корея і Японія, також опиняться під загрозою.
"Нове покоління прихильників ідеї "Америка понад усе", схоже, прагне підірвати глобальну могутність Сполучених Штатів. Вони можуть досягти успіху там, де зазнали поразки такі претенденти, як Китай, росія, Радянський Союз, Північна Корея, Іран, Аль-Каїда, Ісламська держава, нацистська Німеччина, імператорська Японія та інші", – завершує статтю Макс Бут.
Джерело: Wall Street Journal
Західна цивілізація потребує американського лідерства. Деякі праві хочуть відмовитися від цієї ролі – Пол Джиго
Аналогічна позиція й у редактора Wall Street Journal Пола Джиго, який опублікував колонку "Повернення республіканців-ізоляціоністів". Він пише, що нещодавно згадував слова свого попередника і наставника Роберта Бартлі, сказані ним 2002 року, коли той пішов на пенсію. За 30 років, які Бартлі посідав посаду редактора WSJ, Америка виграла Холодну війну, подолала стагфляцію 1970-х років і вгамувала соціальні конвульсії 1960-70-х.
"Думаю, за 30 років я зрозумів, що в цьому суспільстві перемагає раціональність, відбувається прогрес, а проблеми мають рішення. Мені подобається думати, що саме це відбувається, коли суспільство приймає редакційне кредо моєї газети – вільні ринки і вільні люди. У такому суспільстві оптимізм приносить свої плоди", – писав Боб.
Пол Джиго пише, що за 21 рік потому він хотів би сказати те саме. Але більшість тих перемог, про які казав Боб Бартлі, розчинилися або щезли. Щоправда, Бартлі передбачив і це: у своїй книзі "Сім ситих років" він чітко продемонстрував, що мир і процвітання залежать від обставин, що сім голодних років у Біблії слідували за сімома ситими роками. Що Прекрасна Епоха початку ХХ століття незабаром поступилася місцем Першій світовій війні, Сталіну, Гітлеру і Тодзьо.
На думку редактора WSJ, це урок, який розуміють консерватори на відміну від прогресистів. Адже консерватори вірять у людську природу. Він пригадує, як кілька років тому есеїст Джозеф Епштейн рецензував у WSJ книгу про песимізм, і назва його статті передала певний консервативний настрій: "Оптимістичний песимізм". Світ може стати кращим, але краще на це не розраховувати. Як казав редактор WSJ Вермонт Ройстер в інтерв'ю до 100-річчя видання у 1989 році: "Я короткостроковий песиміст, але довгостроковий оптиміст: якщо визначити довгострокову перспективу як 500 років", – пригадує автор.
З цим оптимістичним песимізмом Пол Джиго звертає увагу на одну з нагальних проблем США, яку ще можна вирішити. Це – занепад американської оборони, як військової, так і політичної. За його словами, ця слабкість різко проявилася в останні два роки, і вона більша, ніж більшість американців може собі уявити. Він вважає, що США зіткнулися з більш грізним ворогом, ніж будь-коли з часів Другої світової війни, і вони не готові до цього.
"Війна в Україні продемонструвала, що американські оборонні виробничі лінії є недостатніми. Запаси протикорабельних ракет великої дальності закінчаться за тиждень у війні за Тайвань. Сполучені Штати наздоганяють росію і Китай щодо гіперзвукової зброї", – перераховує автор.
Він наводить приклад американських ВМС, чиї бойові підводні човни є найкращим стримуючим фактором, який вони мають проти китайського вторгнення на Тайвань. Так, Військово-морські сили заявляють, що їм потрібно 66 суден, але лише 31 було "оперативно готовим" минулого фінансового року. Щоб задовольнити потреби ВМС, слід мати щонайменше 2,3 нових підводних човни на рік, тоді як США будують лише 1,2.
"Нещодавно я розмовляв з послом США в Азії, який, відзначаючи баланс військової сили проти Китаю, сказав: "Те, як ми дозволили нашій обороні занепасти, є злочином", – пише Пол Джиго.
Чому так сталося? На думку редактора WSJ, американці забули урок історії. Легендарний стратег Пентагону Енді Маршалл любив повторювати, що мир слід розуміти як інтермедію між війнами. Роберт Гейтс зробив схоже застереження, коли пішов у відставку з посади міністра оборони 2011 року. Він сказав, що коли закінчуються війни, Сполучені Штати завжди роблять помилку, послаблюючи оборону та залишаючи себе вразливими. І США проігнорували ці застереження.
Як виправити ситуацію? Пол Джиго вважає, що найлегше, що можна почати же зараз, – це витрачати більше на оборону. Слід переконати опонентів, що США достатньо надійний союзник, щоб відновити американську силу стримування. "Адже американське стримування зникло. І світові негідники на марші", – пише журналіст.
Водночас редактора консервативного WSJ менше хвилюють "ліваки", аніж деякі друзі справа. Його турбує відсутність єдності та рішучості у правих. Зокрема, повернення консервативного ізоляціонізму. За словами Джиго, прихильники цієї точки зору не ототожнюють себе з цим терміном, але політика, яку вони відстоюють, виправдовує його.
"Сенатори, лідери аналітичних центрів, мільярдери з Кремнієвої долини, які ведуть подкасти, навіть кандидати в президенти так чи інакше виступають за відхід Сполучених Штатів зі світу. Вони починають з того, що заперечують, що захист України в інтересах Америки. Далі вони кажуть, що США повинні розглянути можливість виходу з НАТО або Південної Кореї. Поки що вони готові підтримувати Ізраїль, але це не триватиме довго", – попереджає Пол Джиго.
Його найбільше вражає, наскільки цей правий ізоляціонізм нагадує традиційний лівий ізоляціонізм. Ізоляціоністи часів В'єтнаму стверджували, що Америка недостатньо хороша для світу – американці були дітовбивцями та імперіалістами. Це погляд сьогоднішніх лівих, які підтримують Хамас.
"Нові праві ізоляціоністи тепер погоджуються з лівими, що США не заслуговують на лідерство у світі. Вони кажуть, що США занадто деградували культурно і занадто слабкі фінансово, щоб відігравати ту саму роль, що і в часи Холодної війни", – йдеться в статті.
На думку Пола Джиго, хоча США дійсно не є настільки культурно об'єднаними і фінансово здоровими, як у 1980-х роках, це не є виправданням, зокрема, для нездатності захистити національну безпеку, що є найпершим обов'язком уряду.
Він нагадує, що витрати США на оборону знаходяться на історичному мінімумі після Другої світової війни. Не виправити це – політично капітулювати. "Це саме той кут, в який Барак Обама і ліві хотіли загнати правих", – пише редактор WSJ.
Пол Джиго вважає недоречним порівняння підтримки України та Ізраїлю із американськими інтервенціями в Ірак та Афганістан. Адже США не збираються демократизовувати ці країни. Ізраїль намагається зберегти себе як націю. Українці борються за збереження своєї демократії та приєднання до Заходу.
"Ізраїль є форпостом Заходу, нащадком спадщини Афін та Єрусалиму, серед сусідів, які хотіли б знищити його саме через цю спадщину. Україна прагне бути такою ж. Допомагаючи їм захищатися, ми захищаємо наші основоположні принципи. І ми допомагаємо їм зброєю, а не американськими військами", – констатує Пол Джиго.
За його словами, історія показує, що політика ізоляціонізму є політичним програшем для будь-якої партії, яка її приймає. У 1930-х роках республіканці чинили опір тому, що вони називали "іноземною втягнутістю". Навіть коли в Німеччині піднявся Гітлер, а в Японії – мілітаристи, сенатор Джеральд Най та інші республіканці присвятили свою енергію розслідуванню діяльності американських виробників зброї. Вони голосували за Закони про нейтралітет 1935, 1936 і 1937 років. Вони навіть виступали проти ленд-лізу Британії. Тож коли японці атакували Перл-Гарбор, нагадує Пол Джиго, республіканці були політично дискредитовані на ціле десятиліття. Це могло б тривати довше, якби вони не висунули Дуайта Ейзенгауера в президенти у 1952 році.
"Демократів спіткала подібна доля після того, як вони стали партією "повертайся додому, Америко" під час і після В'єтнаму. Вони скоротили допомогу Південному В'єтнаму 1975 року, і Сайгон впав за кілька тижнів. Демократичні яструби стали республіканськими неоконсерваторами, і республіканці домінували в Білому домі протягом цілого покоління аж до кінця Холодної війни", – нагадує автор.
Наразі ж, на думку Пола Джиго, на республіканців чекає подібна доля, якщо вони залишать Україну на поталу росії. Або якщо вийдуть з НАТО. Або якщо дадуть зрозуміти Китаю, що Тайвань занадто далеко, щоб його захищати. За безлад, який виникне в результаті такої відмови, будуть звинувачувати тих, хто відмовився його стримувати – і Америка врешті-решт буде втягнута в конфлікти в результаті цього безладу.
"США не мусять вести війни, в яких не готові зробити все можливе, щоб перемогти. Але коли друзі просять допомоги, щоб захистити себе, Сполучені Штати повинні запевнити, що мають силу і зброю, щоб допомогти їм і захистити себе", – наголошує консерватор-колумніст.
Пол Джиго критикує так званих "нових правих" у США. Він запитує, чи хочуть вони повернення 1930-х, коли Америка здалеку спостерігала, як диктатори починають марширувати? Знадобилося чотири роки і 400 тисяч загиблих американців, щоб перемогти у Другій світовій війні. Зараз ще не 1930-ті роки, але вони настануть досить скоро, якщо праві американці йтимуть нинішнім курсом.
Натомість, на його думку, можна наслідувати інші часи. Наприклад, 1970-80-ті роки, коли американські праві об'єдналися навколо місії переозброєння, економічного відродження й оновлення національної мети. Коли США виграли Холодну війну і розпочали два десятиліття процвітання.
"Не вірте песимістам, які кажуть, що ми не зможемо зробити це знову. Прислухайтеся до оптимістичних песимістів, які знають, що це можливо, якщо згуртується політична волю для цього", – закликає американських консерваторів Пол Джиго.
Джерело: Wall Street Journal
Про авторів:
Макс Бут – американський письменник, редактор, викладач, військовий історик російського походження. У 1990-х він працював журналістом у WSJ. Старший науковий співробітник з питань національної безпеки в Раді з міжнародних відносин, дописувач WP. 2018 року Бут опублікував книгу "Корозія консерватизму: чому я покинув правих".
Пол Ентоні Джиго – американський лауреат Пулітцерівської премії, консервативний політичний оглядач і редактор WSJ. Він також є модератором телевізійних випусків громадських дискусій Journal Editorial Report – програми, що відображає погляди редакції, яка транслюється на Fox News Channel.
