Історики, які вивчатимуть в майбутньому події нашого часу, будуть дивуватися поширенню вуличних протестів по всьому світу. У них буде змога поглянути на все заднім числом, тому їм, ймовірно, не буде так складно, як нам, зрозуміти широке значення цих протестів – це значення виходить за рамки конкретного випадку, що призводить до кожного нового протесту (збільшення вартості проїзду в автобусі у Бразилії або знищення важливого для громадськості парку в Туреччині).
На перший погляд, акції протесту проти авторитаризму прем'єр-міністра Туреччини Реджепа Тайіпа Ердогана майже не мають нічого спільного з демонстраціями в Індії, де активіст, за прикладом Ганді, оголосив "другу визвольну революцію", чи подіями на площі Тахрір у Єгипті, яка стала місцем для "другої революції" проти демократично обраного уряду Мохамеда Мурсі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому Україна не Туреччина, а Майдан - не Таксім
Здається, що турки мають ще менше спільного з десятками тисяч ізраїльтян, які закликають до "соціальної справедливості" на площі Габима у Тель-Авіві, або сотнями тисяч японців, які, після ядерної катастрофи на Фукусімі, вийшли на найбільші демонстрації в Японії, починаючи з кінця 1960-х років, на знак протесту проти некомпетентної і брехливої влади.
Місцеві проблеми і соціально-економічні відмінності не повинні завадити нам у нашому прагненні знайти загальні закономірності. Протестувальники Греції та Іспанії живуть в країнах, які в даний час неухильно бідніють. Мітингувальники в Індії, Ізраїлі та Туреччині живуть в країнах, які відчули високий рівень економічного зростання останніми роками.
Класова війна
Фото: AFP
Із появи цілої міні-індустрії пояснень довкола цих протестів, стає зрозумілим, що сама кон'юнктура протестів, тим не менш, не може бути проігнорована.
Найбільш поширені пояснення, які проголошують Economist або Френсіс Фукуяма із Wall Street Journal, полягають в тому, що демонстрації живляться за рахунок зростаючих очікувань представників середнього класу, які вимагають прозорості і чесності влади. За цим новітнім варіантом теорії модернізації 1960-х років, протести спонукають подальший розвиток ліберальної демократії, яка зростає в тандемі з всесвітнім поширенням капіталізму.
Дійсно, видання Economist стверджує, що "протести могли би поліпшити демократію в країнах, що розвиваються - і навіть у кінцевому підсумку у ЄС", і додає, що "у диктатури відсутні інститути, через які протестувальники можуть висловити своє невдоволення".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Капіталізм не працює для середнього класу
Такий собі оптимізм на зразок того, що відчував Кандид, ставить питання: яку саме демократію ми вдосконалюємо? Напевне ж, протестувальники не мають часу на покращення політичної системи, яка направлятиме – тільки заради розрядки - їх невдоволення, залишаючи при цьому в значній мірі незадоволеними їхні вимоги.
Багатопартійна політична система і регулярні вибори, які нам видавали за демократію, не змогли заспокоїти розбурхані мільйони – найяскравіше це проявилося в Єгипті. Дійсно, якщо є щось, що пов'язує демонстрантів, які перебувають в різних соціально-економічних умовах, - то це їхнє спільне розчарування від того, як задовольняє їхні потреби обрана ними влада.
Протести в Бразилії. Фото: AFP
Занадто довго формальні і процедурні аспекти демократії - вибори, законодавчі органи – видавалися за саму демократію. Не дивно, що ці аспекти демократії не можуть задовольнити народи, які стають дедалі більш політизованими, і які почали в останні роки асоціювати свої уряди з бізнес-елітами і з політикою забезпечення "умов для бізнесу", а не політикою надання державних послуг.
У попередній статті я стверджував, що масова демократія і капіталізм у вік глобалізації є далеко не природними партнерами, а антагоністами. З тих пір стало ще більш зрозумілим, що вимоги і потреби більшості не можна забезпечити запевненнями про нарощування особистих матеріальних цінностей. Темпи приросту валового внутрішнього продукту, якими б вражаючими вони не були, не здатні полагодити погану інфраструктуру, дати освіту та охорону здоров'я. А нерівність, як і корупція та кумівство серед еліт, стали просто нестерпними.
Диво поступового накопичення особистого достатку не відбулося. Верховний суд Індії не помилився, коли поклав провину за зростання рівня соціального насильства в країні на "помилкові обіцянки про те, що постійне зростання споживання приведе до економічного зростання, яке підніматиме всіх".
Невиконані обіцянки
Протести в Індії. Фото: AFP
Не дивно, що протести є особливо інтенсивними в національних державах, які засновувалися на ідеях рівності і спільності долі: в Ізраїлі, де сіонізм колись був синонімом егалітаризму, або Індії чи Бразилії, де демократія є пов'язаною з обіцянками соціальної та економічної справедливості.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як знайти справедливий капіталізм і прибутковий соціалізм
Гарантуючи процвітання в залежності від витрачених індивідуальних зусиль, глобальний капіталізм в цих країнах за короткий час замінив національні проекти колективного добробуту. Відмовившись від перерозподілу багатств, держава зобов’язувалась натомість створити рівність можливостей для своїх знедолених громадян. Проте, все це відбувалося не досить швидко, якщо взагалі відбувалося; обіцянки Ділми Руссефф більше інвестувати в охорону здоров'я і систему транспортування прозвучали надто пізно, щоб змінити враження про те, що держава усувається із сфери державних послуг.
Матерія мирного соціального співіснування була повсюдно порушена, в результаті широко поширилося відчуття демографічної фрагментації і дрейфу. Фізичні особи - від індійських виробників бавовни, що стали смертельно вразливими перед світовими коливанннями цін до випускників іспанських вузів, що похмуро вдивляються у списки вільних вакансій – опинилися під нищівним ударом національних і транснаціональних економічних сил, як ніколи до цього.
Протести в Ізраїлі. Фото: demotix.com
Їх уряди теж певною мірою виявилися безсилими. Зростання мобільності робочої сили і капіталів підірвали здатність національних урядів розробляти заходи політики, спрямовані на створення справедливого суспільства. Їх безпорадне залицяння перед інвесторами і бізнесменами посприяли появі популярного переконання (за словами одного із співавторів відомого соціалістичного видання Forbes), що "вся владна верхівка, великі корпорації та державний апарат об’єдналися та співпрацюють разом, щоб експлуатувати середній клас".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому середній клас прийняв на себе найбільший удар
Ця віра отримала широке поширення в кінці довгого циклу великого зростання, коли кілька людей стали дуже багатими, а сфера громадських послуг - освіта, охорона здоров'я, безпека - були приватизовані у надзвичайних обсягах. За якийсь час закриті співтовариства у багатьох частинах Індії виглядали як нова політична одиниця після міста-держави, нації та імперії. Розкольники або суверени усередині них, здавалося, досягли вищої стадії ліберальної демократії: звільнення від політики.
Але навіть мешканці закритих республік, як виявилося, потребують держави для створення і підтримки у належному стані доріг і аеропортів, для постачання продовольства, а також для забезпечення контролю за зростанням злочинності.
Перспективи, що зникають
Протести в Греції. Фото: AFP
Що стосується інших, які досі намагаються виграти від глобального капіталізму, їх шанси на отримання стабільної зайнятості, або навіть доступної освіти виглядають ще більш віддаленими на тлі важкої економічної кризи. Звідси - безкласова природа протестів, які об’єднали багатих і бідних: їх спільний гнів виходить від загального відчуття того, що їх обдурюють.
Тим не менш, протестувальники висловлюють своє невдоволення досить вузько. Індійські активісти, які засуджують корупцію і жорстокість поліції, не можуть дозволити собі співчуття до мешканців Кашміру, які живуть в умовах військової окупації; ідеали справедливості, що зароджуються в Тель-Авіві, не враховують прагнення палестинців; турки на площі Таксим далекі від нагальної проблеми створення курдської автономії. І загалом багаті протестувальники не пропонують поділитися плодами капіталізму з бідними.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Демократія коштувала країнам сходу $255 млрд
Протестувальники не об'єднані навіть всередині власної країни. Їх об’єднання в новітній транснаціональний рух "Солідарність", на появу якого сподівався філософ-марксист Славой Жижек, здається в кращому випадку нездійсненною мрією для мене. Капітал і робочу силу було успішно глобалізовано; незгодні повинні погодитися на те, що їх глобально транслюватимуть по телебаченню.
Протести, тим часом, підкреслюють привабливість політичних діячів у старих і нових демократіях – їх недооцінене задоволення від здійснення промов і акцій, та від спілкування з іншими людьми.
На початку ХІХ століття, Токвіль прозорливо застеріг від надмірно централізованої демократії, яка призводить до егоїстичного і політично-апатичного індивідуалізму. В наш час це стало швидше правилом, ніж винятком, коли розвивати політику було доручено технократичній еліті, а виборці відступили до сфери особистих справ. Занадто довго вкорінені олігархії та безособова бюрократична машина, якою є ЄС, позбавляли звичайних людей їх ролей і задоволень від здійснення демократичного громадянства.
Сьогодні ми спостерігаємо як громадяни повстають проти своєї власної попередньої апатії. Ще залишається з'ясувати, до чого призведе це свіже вливання мас в політичне життя. Але ми вже домоглися певного прогресу, адже тепер демократія починає означати щось більше, ніж рутина виборів і відхід від активного політичного життя.
Оригінал: Bloomberg
Переклад: iPress.ua
