Іноді констатація очевидного змушує людей засмучуватися. Це був тиждень, коли для багатьох стало очевидним, що український контрнаступ насправді не призведе до швидкого прориву (хоча це було очевидно вже після першого тижня). Певне занепокоєння з цього приводу замаскувало той факт, що українці досягли стійкого прогресу і, що дуже важливо, змінили свій спосіб ведення бойових дій, щоб пристосуватися до реальності. Наразі ця реальність полягає в тому, що це битва за допомогою артилерії/РСЗВ і БПЛА, в якій кожна сторона шукає іншу для атаки, при цьому українська сторона поки що не надсилає техніку вперед.
Контрнаступ: він не повільний, не швидкий, він такий як є. Яке озброєння надали, так ЗСУ і просуваються
Битви виявляють, а не спричиняють. Цю максиму я намагався донести кілька разів під час цієї війни і в своїх попередніх дослідженнях. Нам подобається думати про битви як такі, що спричиняють результати воєн – звідси постійні спроби окреслити війни в термінах їхніх нібито вирішальних битв. Насправді це зазвичай додає війні фальшований (хоча і привабливий з точки зору продажу книг) елемент драматизму. Щоб спробувати боротися з цим уявленням, я почав свою книгу "Як була виграна війна: повітряно-морська міць і перемога союзників у Другій світовій війні" (Кембридж, 2015) з рядка: "У Другій світовій війні не було вирішальних битв". Щоб підсумувати цей аргумент, я додаю перші кілька абзаців з книги.
Загальний погляд на це полягає в тому, що війни визначаються з військової точки зору постійним і еволюційним процесом нарощування сили та руйнування, і те, що відбувається в тій чи іншій битві, не є дуже важливим у цьому процесі. Насправді Сталінград, Курськ і Ель-Аламейн знищили лише невеликий відсоток німецького військового виробництва.
Отже, контрнаступ, який розпочали українці (або, більш доречно, розпочали нову фазу), виявляє стан війни і баланс між двома арміями. Він не визначає результат війни, він демонструє, де ми зараз перебуваємо. І я б сказав, що ми можемо використовувати те, що бачили до цього часу, для того, щоб робити висновки про війну.
1. Українці мають значну перевагу в адаптації та навчанні. На початку наступу ЗСУ намагалися просуватися вперед невеликою кількістю своїх спеціально підготовлених бригад (найвідоміша з них – 47-ма). Ці підрозділи зіткнулися з реальністю сучасної війни без участі домінуючої сили, такої як США, – техніка виявилася дуже вразливою. За кілька днів Україна втратила значну кількість танків і БТРів. Існує занадто багато систем, які можуть пошкодити транспортні засоби (міни, артилерія/РСЗВ, ручні гранатомети, БПЛА тощо). І що зробили українці? Вони пристосувалися. Те, що сталося за останні два дні (якщо вірити фотографіям), свідчить, що українці перестали йти у велику броньовану атаку, а розпорошують зусилля на різних ділянках, намагаючись розсіяти російські війська і виснажити їх. Вони наступають на широкій дузі від Бахмута до Дніпра і на багатьох ділянках досягають повільного і впевненого прогресу. Я поставив стрілки (перепрошую за мої слабкі графічні здібності) на карті Deep State, щоб показати, де ми побачили, що українці наступають.
2. Ця фаза триватиме доти, доки українці не вважатимуть, що десь вони достатньо послабили російські сили, щоб спробувати ще один бронетанковий прорив. Україна все ще має переважну більшість сил, яку підготувала для цього наступу, готовими і неушкодженими. За деякими оцінками, це може бути до 80%. З того, що ми можемо сказати, ці сили все ще перебувають у резерві і тренуються (не забувайте, що ці війська зараз вчаться на досвіді останніх кількох тижнів і, сподіваємось, будуть діяти більш ефективно, коли підуть у бій). Українці насправді дбають про рівень своїх втрат і не жертвують своїми солдатами заради досягнення безглуздих політичних перемог (див. спроби росії взяти Бахмут). Тож, коли преса знову заговорить про це, це буде тоді, коли вони вважатимуть, що відбудеться справжнє відкриття. До того часу очікуйте продовження війни артилерії/безпілотників/легких сил (див. пункт нижче).
3. Ми не знаємо, де буде наступ українців, оскільки він, ймовірно, визначатиметься тим, де, на їхню думку, росіяни найслабші. Очевидно, що українці сподівалися, що вони зможуть наступати в центральній частині карти вище, щоб розділити росіян в Україні на дві сили. Але саме тут росіяни найсильніші. Тож українці мають можливість адаптувати наступну фазу свого наступу, якщо виявиться, що знайшли дійсно слабку ділянку російської лінії (скажімо, в районі Бахмута або навіть над Дніпром). Я впевнений, що вони все одно хотіли б прорватися в центрі, але мають можливість спробувати провести операцію деінде.
4. Це не швидко і не повільно – це темп операцій, продиктований тим озброєнням, яке було надано Україні. Київ не отримав зброї більшої дальності, яка б дозволила провести тривалу і руйнівну кампанію проти російської логістики і тилових позицій, перш ніж розпочався контрнаступ. Вони були забезпечені (дещо брутально, як я стверджував у The Atlantic в березні) зброєю для лобового штурму. І знаєте що? Їм доводиться мати справу з цією реальністю зараз. Вони місяцями волали про надання їм систем більшого радіусу дії (ракет ATACMS і F-16 найбільш очевидні, але є й інші), проте, за винятком нещодавно отриманих Storm Shadow, цієї допомоги не було надано. Такою є реальність – і дуже дивно, що люди критикують українців за те, що вони діють "повільно". Це не так. Вони роблять те, що можуть.
Просуватися вперед. Ця фаза демонструє домінування артилерії/РСЗВ і БПЛА з легкими силами
Як зараз виглядають бої? Насправді досить жахливо. Виходячи з розмов з деякими людьми в Україні це можна описати як війну артилерії і РСЗВ, в якій БПЛА відіграють надзвичайно важливу роль у виявленні цілей з обох боків, а іноді і в атаці на них. Оскільки українці не хочуть без потреби ризикувати власною технікою і солдатами, вони намагаються якомога швидше виявити російські сили і завдати по них вогневого удару. росіяни роблять те ж саме. У цьому випадку, принаймні, Україна повинна мати перевагу. Вона має краще обладнання за стандартами НАТО і демонструє загалом краще командування і управління. Проте це все одно буде нелегко. Успіх дістанеться тій стороні, яка зможе найшвидше ідентифікувати цілі й передавати накази на дальнобійні системи, а також матиме в своєму розпорядженні ці дальнобійні системи для швидкого і точного ведення вогню по цілях (а потім так само швидко відходити, щоб врятувати себе від контрбатарейного вогню).
Щоб просуватися вперед і виявляти російські диверсійні групи, українці використовують легкі сили, часто піхоту, для інфільтраційних атак на російські позиції. Український солдат опублікував досить шокуюче, але переконливе відео, в якому у візуальних деталях описав ці операції легких сил. Я мушу дати посилання на статтю у Newsweek, оскільки Twitter – це такий кластер геморою в наші дні.
Такою є реальність війни на цей момент, коли українці намагаються просуватися вперед. Вони докладають зусиль, аби якомога ретельніше знайти російські сили, використовуючи БПЛА і навіть піхоту, а потім стараються знищити ці сили (з артилерією/РСЗВ, що відіграють важливу роль). Насправді це досить математично. Якщо прорвати сильну позицію практично неможливо, то потрібно її послабити, а єдиний спосіб зробити це – вбити російські сили і знищити російську техніку. Короткого шляху до цього немає.
Завжди пам'ятати про внутрішню політику. Три чверті американців підтримують військову допомогу Україні
Цього тижня агентство Reuters оприлюднило дуже цікаве опитування, яке свідчить про посилення підтримки України серед населення США.
Загалом три чверті американців підтримують продовження військової допомоги Україні. Це в деяких аспектах вище, ніж підтримка у цей час торік (у травні минулого року спостерігалося падіння підтримки України). Така сильна підтримка свідчить про те, як населення Сполучених Штатів ставиться до цього питання. Американці загалом вважають, що Україна може "виграти" війну. Я не хочу сказати, що вони мають дуже розвинене уявлення про те, якою буде перемога України, але вірять, що війна протікає на користь України, і що б не сталося, Україна може завершити конфлікт у хорошій формі. Найбільше занепокоєння для України було не в тому, що американцям набридне війна – це завжди був безглуздий аргумент, США не втомлюються від війни. Найбільше Україна боялася, що мешканці Сполучених Штатів вирішать, що Україна не може перемогти – а це означатиме, що вони не підтримуватимуть допомогу.
Однією з причин, чому весь довоєнний аналіз, який зосереджувався на російській силі, був таким згубним, бо він підживлював наратив, що Україна не має жодних шансів. У цьому випадку політичне керівництво США не мало жодного стимулу підтримувати Україну, оскільки виглядало так, що ця підтримка буде змарнована. Всі ті статті Сема Шарапа і Майкла Кофмана, наприклад, які висловлювалися проти надання Україні зброї, оскільки росія була дуже сильною, створювали пророцтво, що "самоздійснювалося", коли допомога була суворо обмежена.
Тепер, коли населення США побачило, що Україна може добре воювати, і навіть продемонструвала більшу кмітливість та ефективність, ніж російські військові протягом останнього року, воно пристосувалося до нової реальності. Однак, на превеликий жаль, для цього знадобився рік жахливої війни.
Принаймні Україна зможе зберегти більшу частину громадської підтримки з боку США (якщо тільки війна з якихось причин не обернеться проти них). Ця внутрішньополітична підтримка матиме велике значення, оскільки вона не лише уможливить, але й, імовірно, прискорить постачання нових передових систем в Україну. Тому звертайте увагу на внутрішню політику, вона завжди має значення.
