Ретельна оцінка оборони Вугледара та Бахмута підкреслює критичні переваги та вразливі складові російських сухопутних військ. Щодо повітряної війни, Україні потрібні сучасні західні літаки, щоби протистояти російським повітряно-космічним силам. Важливо, що москва і Тегеран створюють спільний військовий завод в росії, який буде здатний виробляти тисячі Shahed-131 і Shahed-136 на рік. І на цьому вони не зупиняться – свідчить візит генерала Абдолли Мехрабі до рф на чолі іранської делегації для інспектування можливого місця будівництва заводу.
Вугледар і Бахмут уособлюють динаміку конфлікту. Навіть у разі втрати Бахмута ця перемога може стати пірровою для росії
У Бахмуті окупація просувається повільно, але впевнено. У Вугледарі українським силам вдалося зупинити наступ противника. Оскільки росія готується до наступу ранньою весною, ретельна військово-стратегічна оцінка зіткнень під Бахмутом і Вугледаром дає цінні уроки для Києва та західних союзників.
Розчаровані російські військові блогери поквапилися вказати на швидке розгортання українських резервів як на основний фактор поразки росії у Вугледарі. Вливання резервних сил, як пояснювали ці військові блогери, швидко стабілізувало український фронт, зірвавши російський бронетанковий бліцкриг. Проте у Вугледарі важливішу роль відіграли інші фактори. Моніторинг відкритих джерел показує, що російські бойові формування зазнали значних втрат у бронетехніці, що свідчить про їхню нездатність проводити масштабні механізовані наступальні операції. Висока бойова майстерність української артилерії, а також потужне застосування протитанкових мін (у тому числі дистанційних, що запускаються артилерією калібру 155 мм) призвели до значних втрат серед російських підрозділів.
Рішення російського вищого командування щодо розстановки сил для Вугледарської кампанії також призвели до провалу. російський генштаб доручив наступ переважно морській піхоті, зокрема 155-й та 40-й бригадам. Ці з'єднання призначені для берегової оборони та висадки морських десантів, а не для ведення загальновійськової маневреної війни. Зрештою, російська морська піхота зазнала великих втрат і стала повністю небоєздатною.
На відміну від прогресу у Вугледарі, Бахмут демонструє іншу картину. Там Україна зіштовхнулася із серйозними проблемами, оскільки російські бойові формування повільно, але поступово просуваються вперед. Що ще важливіше – російські підрозділи почали утримувати позиції та стабілізували фронт. Мобілізація, незважаючи на її недоліки, відіграла ключову роль у цих подіях.
російські військові та бойовики "вагнера" ведуть наступ на кількох напрямках у Бахмуті, загрожуючи українським лініям постачання. Тим часом "Грузинський легіон" і антикадирівські чеченські батальйони надають допомогу українській обороні. Якщо міські бої дійдуть до центру Бахмута, ситуація може стати незворотною.
Тим не менш, втрата Бахмута не стане кінцем світу. По-перше, українські військові тримають глибоку оборону; їхні лінії оборони залишаються міцними вздовж осі Краматорськ – Слов'янськ. По-друге, хоча російські військові можуть досягти локальної перемоги в Бахмуті, їхня здатність здійснити вирішальний крок, який вимагатиме зони наступу шириною близько 30 кілометрів між Бахмутом і Сіверськом, під сумнівом. Зі зростанням втрат Бахмут може виявитися пірровою перемогою для кремля.
F-16 – правильний вибір для Києва. Українські Повітряні сили потребують перевіреного в боях, сталого рішення
Україні потрібні сучасні західні літаки, щоб протистояти російським повітряно-космічним силам (ВКС). Ця критична потреба не обмежується цим конфліктом – вона підкреслює геополітичну трансформацію України з пострадянської держави у військову міць в Європі, що відповідає стандартам НАТО.
10 лютого Військово-повітряні сили України оголосили, що країна офіційно подала запит на отримання від Нідерландів винищувачів F-16, що виводяться з експлуатації. Тим часом президент Володимир Зеленський відвідав Велику Британію, щоб домовитися про поставку першої партії винищувачів "Єврофайтер Тайфун".
Хоча вкс не вдалося досягти повітряної переваги в українському небі, російські військово-повітряні сили все ще мають перевагу над українськими ВПС. Звіти свідчать, що російські літаки Су-30СМ і Су-35С перевершують у повітряних боях скромні українські літаки Су-27 і МіГ-29. Цей технічний розрив зумовлений кращими сенсорними можливостями російських платформ (радари Н011М "Барс" і Н035 "Ірбіс-Е" з потужними можливостями пошуку і знищення), їхніми ракетами великої дальності Р-77-1 (на противагу ракетам середньої дальності Р-27, що є в арсеналі України) і наземними зенітно-ракетними комплексами (ЗРК). Разом ці фактори ускладнюють українську систему повітряного стримування, змушуючи українських пілотів здійснювати короткі бойові вильоти на малих висотах.
Деякі експерти вважають, що шведський Gripen є найкращим рішенням для України завдяки здатності літака злітати з коротких злітно-посадкових смуг, сертифікації ракети "Метеор", скромним вимогам до наземного екіпажу і придатності до стратегій розосередженого базування. Хоча ці технічні моменти є вагомими, геополітичні та військово-політичні міркування диктують інший вибір для українських військово-повітряних сил.
По-перше, існують реальні політичні обмеження. Будь-який західний винищувач 4-го або 4,5-го покоління буде найсучаснішою і найпотужнішою системою озброєнь, яку Україна отримала на сьогоднішній день. Нещодавні дебати щодо основних бойових танків показали, що за відсутності активної участі США країни континентальної Європи не мають достатнього військово-політичного потенціалу, щоб забезпечити Україну зброєю, яка змінює правила гри. Хоча Швеція була активним постачальником українських Збройних сил зі самого початку війни, шведський уряд не може очолити таку амбітну справу.
По-друге, Україна – це країна з дуже великим повітряним простором, яка наразі перебуває у високотемповому, тривалому конфлікті. Навіть після війни її сусідами залишатимуться ворожі росія та білорусь. Таким чином, українські Повітряні сили потребують перевіреного в боях, сталого рішення. Gripen не має значного бойового досвіду, в той час як F-16 є перевіреним у повітряних боях і оборонних заходах. Хоча бойовий досвід і перелік ринків озброєнь, можливо, не є найважливішими критеріями відбору для країни з меншим бюджетом, Україна не має достатньо можливостей для експериментів.
Нарешті, перехід українських ВПС від радянсько-російських систем до платформ, що відповідають стандартам НАТО, став би однією з найбільш значущих змін на ринку озброєнь після закінчення Холодної війни. Поточні тенденції свідчать про те, що F-35 і F-16 Block 70/72 Viper компанії Lockheed Martin значно домінують на євроатлантичних ринках озброєнь, випереджаючи основні європейські варіанти, як-от Eurofighter Typhoon, Dassault Rafale і SAAB Gripen. Коли напруга знизиться, Україна матиме одні з найбільших і найбоєздатніших збройних сил на континенті. Враховуючи вузьку частку ринку SAAB Gripen, шведське рішення не є найкращим варіантом для неї. Однак, F-16 може закласти основу для модернізованого парку винищувачів F-16 Viper і навіть для ударних винищувачів F-35 у найближчі роки.
Після модернізації за програмою Mid-Life Upgrade (MLU) нідерландські F-16, хоча і застарілі порівняно з останніми варіантами базової моделі, все ще мають сертифікати на високоефективні системи озброєння, в тому числі ракети великої дальності AMRAAM, бомби з лазерним наведенням GBU-10, -12 і -24, а також кориговані бомби для прямого нанесення ударів (JDAM). Вони також сумісні з бомбами малого діаметру і можуть нести снайперські та освітлювальні капсули. Хоча Нідерланди можуть запропонувати Україні лише близько 28 літаків, США цілком могли би зібрати коаліцію охочих передати додаткові платформи, запасні частини, тренажери і боєприпаси, а також забезпечити підготовку пілотів і екіпажів.
Іран будує в росії завод з виробництва безпілотників. І це небезпечніше, ніж ви думаєте
10 лютого росія здійснила один із найпотужніших ракетних ударів за весь час конфлікту. За даними українського Генштабу, росіянами було випущено понад 70 крилатих ракет (у тому числі ракети "Калібр", запущені з морських платформ), ракети С-300, модифіковані для наземних атак, та іранські "керовані" БПЛА Shahed-131 і Shahed-136.
Хоча українська протиповітряна оборона перехопила більшу частину ракет, деякі все ж проникли крізь ППО і завдали значної шкоди критично важливій інфраструктурі країни. Лише по південно-східному місту Запоріжжю вночі було випущено 17 ракет.
За даними Wall Street Journal, москва і Тегеран створюють спільний військовий завод в росії. Підприємство буде здатне виробляти тисячі керованих боєприпасів Shahed-131 і Shahed-136 (Geran-1 і Geran-2) на рік. У період з вересня 2022 року по січень 2023-го протиповітряна оборона України перехопила близько 500 дронів-камікадзе іранського виробництва. Створення спільного виробництва на російській землі ознаменувало б безпрецедентний поштовх до спільної російсько-іранської діяльності в галузі безпілотної боротьби на порозі НАТО.
І завод, про який йдеться, може бути лише верхівкою айсберга. Візит генерала Абдолли Мехрабі до рф на чолі іранської делегації для інспектування можливого місця будівництва заводу з виробництва БПЛА свідчить про те, що співпраця стане плідною.
Мехрабі, експерт з двигунів ракет і безпілотних систем, замінив на цій посаді Хасана Могадама, "батька" іранської програми балістичних ракет, убитого 2011 року. До того, як обійняти нинішню посаду, Мехрабі очолював аерокосмічний факультет Університету імама Хосейна, де займався ракетними двигунами та аеродинамікою. Наразі Мехрабі має багато звань. Він є бригадним генералом Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) і очолює Організацію самодостатнього джихаду, яка де-факто є центром досліджень і розробок критично важливого військового потенціалу Ірану. Він також є співвласником компанії Oje Parvaz Mado Nafar Company (Mado Company), яка спеціалізується на виробництві компонентів для безпілотників, переробці західних двигунів для іранських безпілотних систем і здійсненні операцій на ринку технологій подвійного призначення для посилення військового потенціалу країни.
Участь Мехрабі свідчить про те, що інвестиції Ірану в російську технологічну і промислову базу, ймовірно, є складнішими, ніж просто передача москві дешевих баражуючих боєприпасів. Насправді, останні новини свідчать, що Тегеран вже поповнив арсенал безпілотних літальних апаратів російських військових своїми новітніми системами, у тому числі безпілотники Shahed-131 і Shahed-136. Останній, створений шляхом переробки американського безпілотника RQ-170 Sentinel, порушив повітряний простір Ізраїлю в 2018 році і став головною темою виступу прем'єр-міністра Беньяміна Нетаньягу на Мюнхенській конференції з безпеки того року.
10 лютого 2023 року російський флот націлився на стратегічний міст у Затоці в Одеській області за допомогою безпілотних надводних кораблів. Цей міст є єдиним сухопутним сполученням Одеси з віссю Румунія – Молдова, що є головними воротами для логістичної підтримки, яка надходить зі Східної Європи. Хоча Україна і раніше застосовувала широкомасштабні операції з використанням морських безпілотників, цей інцидент став першою демонстрацією такої здатності російського флоту.
Варто зазначити, що Іран раніше оснащував безпілотними катерами своїх єменських маріонеток – ополченців-хуситів. У 2017 році хусити використовували ці військово-морські засоби, щоб завдати удару по саудівському фрегату в Червоному морі. Хоча для остаточного підтвердження причетності Ірану до російських безпілотних морських систем знадобиться подальша розвідувальна робота з відкритими джерелами, причетність Тегерана до атаки на Затоку не можна виключати.
Джан Касапоглу – позаштатний старший науковий співробітник американського Hudson Institute. Його робота зосереджена на військово-політичних справах на Близькому Сході, у Північній Африці та на пострадянському просторі. Він спеціалізується на оборонній розвідці з відкритих джерел, геополітичних оцінках, тенденціях міжнародного ринку озброєнь, а також на нових оборонних технологіях і пов'язаних з ними концепціях операцій. Доктор Касапоглу раніше був стипендіатом Ейзенхауера в Оборонному коледжі НАТО в Італії та запрошеним науковцем у Центрі передового досвіду НАТО зі співробітництва в галузі кіберзахисту в Естонії. Він обіймав наукові посади у Центрі стратегічних досліджень ім. Бегіна-Садата, Джеймстаунському фонді, Фонді стратегічних досліджень та Німецькому інституті міжнародних відносин і безпеки. Отримав ступінь доктора наук у Турецькому військовому коледжі та ступінь магістра наук у Військовій академії Туреччини.
