На початку Другої світової війни ім'я Годфрі Бландена, амбітного австралійського кореспондента Sydney Daily Telegraph, навряд чи було відомим, пише американська New York Times. Але взимку 1943 року Бланден, який тоді працював репортером у москві, несподівано почав виходити з одним блокбастером воєнних подій за іншим. Відвезений радянськими пресофіцерами на лінію фронту спочатку в росії, а потім в Україні, він викрив звірства нацистів у Харкові. Бланден повідомив, що німці вбили 15 000 мирних євреїв, причому деяких із них змусили спочатку копати собі могили. Ці статті створили йому репутацію військового кореспондента. Але репортажі Бландена про звірства були вибірковими.
Про це йдеться у книзі "Червоний готель: Москва 1941, готель "Метрополь" і нерозказана історія сталінської пропагандистської війни", що вийшла 4 липня у видавництві Pegasus Books. Її автор – Алан Філпс, західний кореспондент, котрий працював у москві з кінця 1970-х років.
Під час харківського престуру радянські пресофіцери, прагнучи продемонструвати додаткові німецькі злочини проти людяності, відвезли Бландена та інших західних журналістів до колишньої в'язниці гестапо, де нацисти катували і вбивали тисячі українців. Але цей візит був помилкою: підвали в'язниці вже були переобладнані радянською таємною поліцією для катувань і страт підозрюваних українських націоналістів. Журналістів швидко вивели звідти.
Проте помилка не мала значення. Бланден і його колеги не могли повідомити про цю історію або щось інше невтішне для своїх радянських господарів. Журналісти союзників, що базувалися у воєнній москві, мали грати за російськими правилами: ніяких поїздок без нагляду за межі міста або навіть за межі їхнього аванпосту – готелю "Метрополь". Ніяких інтерв'ю чи дружніх стосунків з радянськими громадянами. Ніякого спротиву суворій цензурі. Для кількох десятків західних кореспондентів, які перебували в "Метрополі", росія була водночас і потенційним джерелом деяких найбільших історій війни, і журналістською пустелею.
Хоча "Червоний готель" насамперед документує життя західних кореспондентів у москві між 1941 і 1945 роками, які працювали під контролем Сталіна, він також висвітлює дилеми, стимули і небезпеки, з якими зіткнулися покоління їхніх наступників. "До 1940 року Сталін мав повний контроль над засобами масової інформації, – сказав Філпс в інтерв'ю New York Times, – і повний контроль над новинами з фронту".
Такою була ситуація, коли західні репортери були гостями радянського уряду, який тоді прагнув створити позитивний імідж воєнного часу у Сполучених Штатах і Великій Британії. Сім із половиною десятиліть потому, у воєнній росії владіміра путіна, наголошує New York Times, репортери є небажаними гостями, про що свідчить арешт і затримання у березні цього року кореспондента Wall Street Journal Евана Гершковича російською владою. "Я не сумніваюся, що путін намагається зробити те, що робив Сталін", – каже Філпс.
"Незважаючи на труднощі, москва історично була дуже бажаним місцем роботи і важливим форпостом для західних медіаорганізацій. Якщо Холодна війна визначала більшу частину світової історії у другій половині ХХ століття, то для американського репортера доступ до росії був подібний до "потрапляння в серце звіра", – зазначив Джон Донван, московський кореспондент ABC News у 1991-1993 роках. – Це була друга найважливіша країна на землі".
Цензура і пропаганда, з якими мирилися деякі західні журналісти за часів Сталіна, допомогли радянській владі замовчати величезну кількість приховуваних фактів. NYT нагадує, що у 1930-х роках Волтер Дюранті, лауреат Пулітцерівської премії, кореспондент New York Times, спростував повідомлення іншого західного журналіста про те, що сталінська колективізація українських сільгоспугідь призвела до голоду, від якого, як вважають, загинуло від 3 до 4 мільйонів людей. "Умови погані, але голоду немає", – писав Дюранті в одній із депеш 1933 року. (І тут американське видання дипломатично замовчує, що Дюранті наполегливо брехав і обмовив британського журналіста Ґарета Джонса, який писав правду про страшний злочин сталінського режиму проти українців – iPress).
Західних журналістів, пише New York Times, також використовували для приховування масового вбивства тисяч польських офіцерів радянською таємною поліцією в Катинському лісі на заході росії. Філпс відобразив сцену в січні 1944 року, коли радянські куратори супроводжували західних журналістів до інсценованої судово-медичної лабораторії під відкритим небом біля масового поховання, де хірурги та пресофіцери демонстрували журналістам сфабриковані докази того, що нацисти, а не радянська влада, вбили офіцерів. Деякі з репортерів пізніше стверджували, що підозрювали, що це була пропагандистська операція, але жоден із них не спростував радянську версію подій. "Правду, – писав Філпс, – тримали в таємниці аж до розпаду Радянського Союзу в 1990 році".
Як зазначає видання, деякі з героїв-журналістів "Червоного готелю" згодом написали викривальні книги про радянську систему. Той самий австралійський репортер Годфрі Бланден написав роман "Кімната на трасі" після свого від'їзду з росії, який був опублікований у 1947 році і змальовував деградацію життя при комунізмі. За словами Філпса, для західних читачів це була "свого роду бомба". Бланден "був сприйнятий як щось на кшталт провісника нових антисталінських настроїв".
На момент виходу книги, зауважує NYT, Бланден перебував далеко від Радянського Союзу, але його російська перекладачка Надія Улановська, яка слугувала йому фіксатором та інформатором під час збору матеріалу, була заарештована і провела вісім років у радянських таборах. "Червоний готель" показує, що це була звичайна доля для російських громадян, які допомагали іноземним кореспондентам, навіть коли ці цивільні особи були призначені шпигувати за репортерами.
Коли розпався Радянський Союз, іноземні кореспонденти, які працювали в москві, отримали передишку, і Філпс був серед них. Як репортер-стажер агентства Reuters в СРСР у 1979 році, Філпс виявив, що вся "радянська система в принципі існувала, але виглядала хиткою".
Філпс повернувся до москви як повноправний кореспондент Reuters у 1985 році, а потім знову у 1994-му, щоб робити репортажі для Daily Telegraph. На той час російський парламент прийняв прогресивний закон про ЗМІ, що встановлював нові права для іноземних журналістів і забороняв цензуру. За словами Філпса, його офіс прослуховували, але він зміг поїхати на лінію фронту під час першої чеченської війни і робити репортажі з майже повною свободою.
Інші західні репортери також згадують цей період як епоху, коли вони мали доступ, про який Бланден та інші журналісти "Метрополя" не могли й мріяти. "Ми робили свою роботу з безпрецедентною свободою, – згадує Девід Ремнік, редактор NewYorker і колишній московський кореспондент Washington Post з 1988 по 1991 рік. – В імперії, яка розпадалася на частини, в системі цензури, яка теж розпадалася на частини, після 70 років більшовизму і 1000 років автократії, люди вмирали, щоб розповісти свої історії. Якщо б ви хотіли потрапити в газету п'ять разів на день, ви могли це зробити".
"Все було зовсім не так, як раніше, – згадує Донван. – Я приїжджав на військову базу без попередження і обідав з командиром. Це було дико. Таке навіть у США не можна зробити".
Незабаром, наголошує видання, стало очевидно, що цей період був аномалією. Після призначення путіна прем'єр-міністром росії у 1999-му до прогресивного закону про ЗМІ від 1991 року почали вносити незначні, але регресивні поправки, які руйнували щойно встановлені свободи преси. У жовтні 2012-го російський парламент ухвалив федеральний закон, що розширив юридичне визначення державної зради і шпигунства. Згідно з новим визначенням, збір журналістської інформації для іноземної організації, наприклад, закордонної газети або мережі, може бути витлумачений як шпигунство.
Проте більшість іноземних журналістів продовжували працювати з відносною свободою і мали "щось на кшталт дипломатичного імунітету", – цитує NYT Лучіана Кіма, московського кореспондента з 2016 по 2021 рік. Однак, за його словами, коли росія вторглася в Україну в лютому 2022-го, відбулося "різке і раптове погіршення". Торік росія прийняла закон, що передбачає кримінальну відповідальність за висловлювання, які можуть бути розцінені як наклеп на російських військових.
"Це не схоже ні на що з того, що було прийнято за весь час Холодної війни", – вважає Діна Файнберг, професорка сучасної російської історії в Лондонському міському університеті і авторка книги "Кореспонденти Холодної війни: Радянські та американські репортери на ідеологічному фронті".
Арешт Гершковича, якого звинувачують у шпигунстві, на думку NYT, продемонстрував наскільки стрімко погіршилися умови для тих небагатьох західних кореспондентів, які залишилися в москві після вторгнення в Україну. За оцінками Комітету захисту журналістів, станом на кінець 2022 року в росії за ґратами перебували щонайменше 19 журналістів різних національностей. Кім сказав, що його колеги, які залишилися, працюють під "надзвичайно високим тиском".
"Хоча росія – не Північна Корея, вона рухається в цьому напрямку", – сказав він. Джерела знову тероризують, щоб змусити їх мовчати: "Багато росіян з обережністю ставляться до спілкування навіть через захищені програми обміну повідомленнями або соціальні мережі".
Це росія, яку репортери "Метрополя" воєнного часу, ймовірно, впізнали б набагато скоріше, на відміну від п'янкого початку 1990-х років. Поки путін утримує владу в росії, перспективи свободи преси в найближчому майбутньому виглядають похмурими.
Джерело: New York Times
