Не для сімейного перегляду: Кілер Джо. Рецензія
Коли йдеться про цей фільм, найчастіше кажуть про велике повернення Вільяма Фрідкіна. Легендарний у 70-х режисер дійсно не радував в усі наступні десятиліття, хоч час від часу і пропонував якісні трилери, на тлі яких “Кілер Джо” здається справжньою подією.
Можна порівнювати цю картину з кінотворами Коенів, у першу чергу з “Фарго”, який дуже близький до неї сюжетно. Фрідкін теж дає зріз Америки не те щоб середньої, а ближче до дна, однак дозволяє собі менше абсурдистських фарб і колоритних деталей. У його світі також немає позитивної жінки-шерифа, взагалі немає жодного персонажа, якого можна було б назвати не те щоб позитивним, а нейтральним. Є аморальні бовдури, які вирішили вбити члена сім’ї (нехай колишнього), щоб віддати борги злочинцям і щоб було на пиво. Є жінки (хоча доречніше інше слово), які завжди грають за обидва протилежні табори. Є розумні дурники, які прораховують усе, крім того, що трапиться насправді. І є ще Джо.
Невідомо, чи залишиться ця роль найкращою у Макконахі, але поки що це показник його акторських можливостей – справжніх, не тих, які експлуатували численні романтичні чи пригодницькі комедії. Це при тому, що його чудові фізичні дані тут використовуються теж – на тлі “прибитих” членів однієї дуже убогої розумом і душею сімейки він виглядає майже велетнем в усіх значеннях. Високий, здоровий, сильний, впевнений у собі і, на відміну від усіх інших на екрані, розумний – він перший претендент у цій стрічці на глядацьку симпатію, але тих, хто на це купиться, очікує сюрприз. Актор втілив дуже цікавий і моторошно реалістичний тип зла – психопата, який може поводитися як звичайна людина і як джентльмен стільки, скільки забажає (досить сказати, що працює він у поліції, а підробляє замовними вбивствами). Проте варто йому побачити слабку ланку на кшталт вищезгаданого сімейства, як він швидко бере її під свій контроль, змушуючи грати за своїми правилами, насолоджуючись владою і безкарністю. І немає меж у плані принижень, які очікують тих, хто посміє йому не підкоритись.
Гра Макконахі – серце фільму, однак не можна назвати з-поміж головних виконавців тих, хто не впорались зі своїми завданнями. Гірш дуже автентичний у ролі дрібного наркодилера, який спробував стрибнути вище своєї нерозумної голови, а Черч просто чудовий у ролі його вже просто тупого татуся, з яким пов’язано найбільше кумедних моментів у фільмі. Джина Гершон теж щедро демонструє на екрані свої акторські здібності і дещо ще, але особливих аплодисментів заслуговує молода Джуно Темпл, яка створила дуже нестандартний образ незайманого білявого янголятка, у якої відсутні мінімальний нормальний життєвий досвід, здорові емоції і, судячи з усього, будь-які уявлення про добро та зло.
Підсумок: чудовий зразок поєднання захоплюючого жорстокого трилера та дуже “чорної” комедії. Для перегляду з дітьми його не порекомендуєш точно, і тим не менш це один з найкращих американських фільмів останніх років.
Оригінал: kinoblog.com
