Велика ілюзія Європи

За останні кілька місяців я читав низку статей, що дають оптимістичні оцінки перспективам Європи. Як не дивно, але жодна з цих оцінок не стверджує, що продиктована Німеччиною формула спокути для Європи через страждання має будь-які шанси запрацювати. Замість цього, оптимізм полягає в тому, що невдача - зокрема, розпад єврозони – стане катастрофою для всіх, в тому числі і німців, і врешті-решт, така перспектива буде спонукати європейських лідерів зробити все можливе, щоб врятувати ситуацію.

Я сподіваюся, що цей аргумент є переконливим. Але кожен раз, коли читаю статтю з подібними аргументами, я згадую Нормана Енджелла (Norman Angell).

Хто це? Ще у 1910 році Енджелл опублікував знамениту книгу під назвою "Велика ілюзія", в ній він стверджував, що війна застаріла. Торгівля і промисловість, відзначав він, а не експлуатація підкорених народів стали ключами для здобуття національного багатства, отже, нічого не можна більше здобути шляхом величезних витрат на військові завоювання.

Крім того, він стверджував, що людство починало вже усвідомлювати дану реальність, а отже почуття "пристрасного патріотизму" ставало менш поширеним. Насправді, він не сказав зовсім категорично, що більше не буде великих воєн, але дав це зрозуміти.

Ми всі знаємо, що сталося далі.

Справа в тому, що перспектива катастрофи, незалежно від того, якою б очевидною вона не здавалася, не є гарантією того, що країни будуть робити все можливе, щоб уникнути цієї катастрофи. І є особливо правильним твердження про те, що гордість і упередження змушують лідерів не помічати те, що є таким очевидним.

Пол Кругман. Фото: gawker.com

Це повертає мене назад до вкрай важкої економічної ситуації в Європі.

Це відчувається як шок, – навіть для тих з нас, хто стежив за цією історією з самого початку, – коли починаєш розуміти, що більше двох років минуло з того часу, як європейські лідери взяли на себе зобов'язання неухильно вживати заходів, що відповідають поточній економічній стратегії. Ця стратегія заснована на тому, що заходи жорсткої економії і "внутрішня девальвація" (в основному, скорочення заробітної плати) допоможуть вирішити проблеми країн-боржників. За весь цей час дана стратегія не створила жодних успішних прикладів; кращими результатами для захисників цих ортодоксальних економічних заходів є приклади кількох невеликих країн Балтії, де можна помітити ознаки часткового виходу із депресії, проте, ці країни все ж є набагато біднішими, ніж вони були до кризи.

Тим часом криза євро поширилась від Греції до набагато більших економік Іспанії та Італії, і Європа в цілому сповзає назад в період рецесії. Тим не менш, політичні рецепти виходу з кризи, які виходять із Берліна і Франкфурта майже не змінилися.

Але стривайте, ви можете запитати – хіба саміт минулого тижня не спричинився до деяких рухів? Так, це правда. Німеччина трохи поступилася своїми принципами, погоджуючись на простіші умови кредитування для Італії та Іспанії (але не на прямі покупки облігацій Європейським центральним банком), а також стосовно запровадження плану порятунку для приватних банків, що дійсно має певний сенс (хоча, поки важко сказати, у зв'язку з відсутністю детальної інформації). Але ці поступки залишаються крихітними порівняно з масштабністю проблем.

Які ж насправді рішення треба прийняти для збереження єдиної європейської валюти? Відповідь на це питання, майже напевно, включатиме дозвіл на великі покупки урядових облігацій центральним банком. Також заявлена готовність цього центрального банку прийняти трохи вищий рівень інфляції. Навіть із запровадженням цих заходів у політиці, в більшій частині Європи зіткнуться із перспективою упродовж довгих років дуже високого рівня безробіття. Але, принаймні, це покаже нам видимий шлях до одужання.

Тим не менш, наразі дуже-дуже важко зрозуміти, як така зміна політики може відбутися.

Прем'єр-міністр Іспанії Маріано Рахой, прем'єр-міністр Бельгії Еліо ді Рупо та президент Франції Франсуа Олланд. Фото: AFP

Частиною проблеми є те, що німецькі політики останні два роки говорили виборцям неправду – а саме, що у кризі винні безвідповідальні уряди Південної Європи. Тут, в Іспанії – яка в даний час є в епіцентрі кризи – уряд насправді демонстрував низький рівень державного боргу і профіцит бюджету напередодні кризи; якщо країна зараз перебуває в кризі, що це є результатом появи величезної бульбашки на ринку житла, яку банки по всій Європі, в тому числі німецькі банки, допомагали роздмухувати. І от тепер тривалі неправдиві розповіді стоять на шляху прийняття будь-якого дієвого рішення.

Тим не менш, обмануті виборці - не єдина проблема, навіть погляди європейської еліти повинні нарешті звернутися до реальності. Читаючи останні повідомлення європейських "експертних" інститутів, наприклад, дослідження, опубліковане минулого тижня Банком міжнародних розрахунків, починаєш відчувати, ніби ти потрапив в альтернативний всесвіт, в якому не діють ні уроки історії, ні закони арифметики – всесвіт, в якому заходи жорсткої економії ось-ось повинні запрацювати, ми мусимо лише продовжувати всі у це вірити, і в якому кожен може скоротити власні витрати, в той же час не викликаючи депресію.

Отже, чи здатна Європа порятувати себе? Ставки дуже високі, а європейські лідери не є, за великим рахунком, ні злодіями, ні дурнями. Але те ж саме можна було сказати, вірите чи ні, про європейських лідерів в 1914 році. Ми можемо тільки сподіватися, що цього разу все буде по-іншому.

Оригінал: The New York Times

Переклад: iPress.ua