Чому Франція почала підтримувати членство України в НАТО. 4 чинники зміни позиції та її наслідки – Давід Кадьє та Мартін Квенсес
Зіткнувшись у Вільнюсі з питанням про членство України, союзники по НАТО вирішили, що вони приймуть рішення тоді, коли дійдуть згоди. У ретельно сформульованому комюніке саміту, що було предметом запеклих переговорів, вони пообіцяли надіслати запрошення Україні, коли буде досягнуто консенсусу всередині Альянсу і коли будуть виконані умови для членства. Такий результат не є дивним – вступ до Альянсу неможливий, поки триває війна, і позиція союзників щодо цього була відома заздалегідь. Однак більш несподіваною, принаймні для тих із нас, хто стежить за європейською політикою, була позиція Франції з цього питання. У 2008 році вона разом з Німеччиною чинила опір американському тиску щодо розширення НАТО на Україну. Цього разу сценарій був перевернутий, оскільки позиція Франції протистояла більшому скептицизму з боку США.
Зміна політики Франції є нещодавньою, але конкретною: за повідомленням Le Monde, вона була освячена офіційним рішенням, ухваленим президентом Еммануелем Макроном 12 червня на засіданні Ради оборони на Єлисейських полях. Нова позиція Макрона застала зненацька партнерів по НАТО, а також французьких аналітиків і, можливо, навіть деяких французьких дипломатів і військових чиновників. Їхнє здивування зрозуміле, оскільки ця зміна йде врозріз із багаторічною позицією країни, а також з деякими дипломатичними ініціативами самого глави держави останніх років.
Схоже, що він керується низкою стратегічних і тактичних розрахунків. Посилюється думка, що стаття 5 НАТО забезпечить безпеку України, стримуватиме майбутні російські напади і вбудує нову військову міць України в західні багатосторонні структури більш ефективно, ніж покладання лише на набір гарантій безпеки, які наразі розглядаються країнами G7. Це нове ставлення до України також відображає більш глибоке переосмислення традиційного французького прагнення до європейської стратегічної автономії, яке тепер відбувається через зближення і підтримку східного флангу НАТО, а також нову геополітичну пропозицію для країн, розташованих між ЄС і росією.
Бухарест навпаки. У 2008 році Франція блокувала вступ до НАТО України та Грузії
У 2008 році адміністрація Джорджа Буша вирішила розширити НАТО за рахунок України та Грузії. У той час як Польща і країни Балтії підтримали цю ідею, Франція і Німеччина (а також Іспанія, Італія та Нідерланди) рішуче виступили проти. На думку Парижа, вступ цих двох країн до НАТО мало що додасть до колективної оборони Альянсу, але водночас перетинає одну з найяскравіших червоних ліній москви. Такої ж думки дотримувалися і деякі експерти з питань росії у Вашингтоні, такі як посол у рф Вільям Бернс і директорка Національної розвідувальної ради США з питань росії Фіона Гілл.
Загалом, Франція все ще сподівалася, що архітектура європейської безпеки буде побудована разом з росією, а не проти неї. Розбіжності з більш конфронтаційним підходом адміністрації Буша проявилися ще до Бухарестського саміту. Дипломатичний радник французького президента Жака Ширака згадує у своїх мемуарах, що 2006 року, коли Франція висунула ідею гарантувати безпеку і нейтралітет України через Раду НАТО-росія, держсекретарка Кондоліза Райс відповіла йому різко: "Знову ви за своє! Ви [французи] вже намагалися заблокувати першу хвилю розширення, ви не заблокуєте другу!" На цьому французька пропозиція померла, оскільки, як знову зауважив радник Ширака, жоден союзник по НАТО не підтримав би проєкт, який міг бути сприйнятий як ворожий до Вашингтона.
Зрештою, Бухарестський саміт породив доленосний компроміс: членство було обіцяно, але не надано – достатньо, щоб викликати реакцію з боку росії, але недостатньо, щоб захистити Україну та Грузію від цієї реакції. Згодом політика Франції щодо регіону характеризувалася одночасною відмовою втягуватися в геополітичну конкуренцію з росією за пострадянський простір і відмовою визнавати її дії в цьому регіоні, які порушують міжнародне право.
Нове мислення. Чотири чинника зміни позиції Макрона
Повномасштабне вторгнення в Україну, розпочате росією в лютому 2022 року, змінило багато речей, включно з політикою Франції щодо регіону. Макрон відмовився від дипломатичної роботи з рф, яку він розпочав 2019-го. Франція також постачає Україні важке озброєння і запропонувала вирішальну підтримку її заявці на членство в Європейському Союзі в червні торік. Але вступ до НАТО донедавна був занадто далеким мостом. У грудні 2022 року Макрон все ще зображав його як більше проблему, ніж рішення.
Що змінилося? Чотири фактори, що накладаються один на одного, видаються найбільш значущими.
По-перше, ведення росією війни цілком могло привести французьких політиків у сфері оборони і зовнішньої політики до висновку, що членство в НАТО є найкращим способом забезпечити безпеку України в довгостроковій перспективі і запобігти майбутній агресії, яка може дестабілізувати Європу. В той час як москва розпочала зухвале вторгнення, яке посилюється, вона проявляє обережність, щоб уникнути потенційних військових зіткнень з НАТО. Як підкреслив президент Франції на саміті у Вільнюсі, лише стаття 5 Альянсу, схоже, стримує росію. На думку французьких урядовців, ефективність стримування НАТО фактично підтвердилася за останні 18 місяців – і в певний момент воно має бути поширено на Україну. Французькі політики також сподіваються, що надання Україні чіткого шляху до членства продемонструє рішучість Заходу і не дозволить москві думати, що час на її боці.
Інша мета, як нещодавно натякнув Макрон, полягає в тому, щоб вбудувати нову військову міць України в західні багатосторонні структури. Україна – зовсім інша країна, ніж у 2008 році. Тоді українські військові були погано підготовлені, погано оснащені та інфільтровані багатьма російськими агентами. 2008-го лише 20 відсотків українців підтримували вступ до НАТО, тоді як зараз цей показник перевищує 80 відсотків. Завдяки наданому Заходом озброєнню і забезпеченому навчанню, а також бойовому досвіду, набутому в обороні, Україна, ймовірно, перетвориться на велику військову силу в Європі. За словами міністра закордонних справ Франції, вона може стати активом і чистим постачальником безпеки для НАТО.
Але післявоєнній Україні також доведеться пройти через болісний процес відновлення, в той час, коли зброя і бойовий досвід будуть широко розповсюджені, а внутрішні політичні конфлікти, ймовірно, відновляться. Військові, вірогідно, збережуть значний вплив, особливо якщо ризик нових бойових дій залишатиметься високим. У цьому контексті інтеграція України в структури НАТО може розглядатися як запобіжник від нестабільності або радикалізації, а також як спосіб формування її стратегічного і військового курсу (виділено iPress).
Третій фактор у французькому мисленні полягає в тому, що членство в НАТО може зрештою виявитися менш витратним – економічно, політично і стратегічно – для Франції та Європи, ніж інші варіанти. За відсутності членства Захід був би змушений роками фінансувати українську армію, щоб гарантувати, що вона зможе захистити себе від потенційних майбутніх російських агресій. Ця так звана ізраїльська модель лягла б важким тягарем на французьку та європейську економіку і промисловість, особливо з урахуванням вступу України до Європейського Союзу на горизонті. Обіцянка Берліна виділити понад 12 мільярдів євро (13,1 мільярдів доларів) до 2032 року дає уявлення про завдання, що стоїть перед ним. Ці зусилля, додані до витрат на відновлення України і стрес-тесту, який цей вступ представлятиме для організації, можуть виявитися просто занадто високими для європейських держав.
На противагу цьому об'єднане членство в НАТО видається більш економічно ефективним рішенням для європейських союзників. З іншого боку, для Сполучених Штатів членство України в Альянсі означатиме більшу політичну і військову залученість, оскільки довіра до статті 5 зрештою залежатиме від зобов'язань США захищати Україну. Адміністрація Байдена чітко дала зрозуміти, що не хоче бути втягнутою у пряму військову конфронтацію з росією, і будь-яка майбутня республіканська адміністрація, ймовірно, дотримуватиметься тієї ж лінії. Отже, у той час як Париж волів би бачити Україну членом НАТО ще до вступу в ЄС, Вашингтон дотримується протилежної позиції.
Питання членства в НАТО також слід розглядати у зв'язку з більш безпосередніми зобов'язаннями у сфері безпеки, які країни "Великої сімки" наразі формалізують з Україною. Ці гарантії покликані закріпити підтримку Заходу через двосторонні угоди, тим самим запобігти наслідкам втоми від війни або внутрішньополітичних зрушень і протистояти розрахункам кремля на те, що час грає на його боці. Париж вважає, що такі негайні і конкретні зобов'язання у сфері безпеки – це те, що зараз потрібно Києву для підтримки його контрнаступу і військових зусиль, а також те, що дозволить українському керівництву підійти до переговорів з росією позиції сили, коли воно вирішить вступити в них. Відкрита підтримка членства в НАТО може стати для Парижа способом зробити ці гарантії більш переконливими для України, продемонструвавши, що вони не є втішним призом або альтернативою поглибленому партнерству в майбутньому.
Макрон, як і Байден, залишається переконаним, що лише врегулювання шляхом переговорів може остаточно і надовго покласти край війні. Але розбіжності тривають щодо того, наскільки перспективним є членство в НАТО зараз для сприяння такому врегулюванню. Сполучені Штати і Німеччина вважають, що прийняття будь-яких зобов'язань на цьому етапі, до військового врегулювання, буде контрпродуктивним для забезпечення ефективних перемовин. Франція, навпаки, розглядає запрошення до членства як карту, яку Київ може використати для посилення своїх позицій у будь-яких можливих переговорах. Загалом, французькі політики також сподіваються, що чітка перспектива членства може спонукати москву переглянути свої максималістські цілі щодо України. Але може статися й протилежне: це може призвести до того, що росія займе позицію "все або нічого" і ще глибше вкопається в землю.
По-четверте, Макрон, схоже, прагне отримати дипломатичні вигоди від утвердження Франції як лідера євроатлантичної інтеграції України. Париж, зокрема, намагається достукатися до країн Центральної та Східної Європи, які протягом тривалого часу підтримували цю інтеграцію, і відновити свій імідж у цих державах. Зовнішньополітичні еліти регіону традиційно з підозрою ставилися до геополітичного порядку денного Франції в Європі, оскільки вважали, що він суперечить їхнім власним атлантичним уподобанням. Ця підозрілість підживлювалася початковими застереженнями Франції у 1990-х роках щодо вступу їхніх країн до Європейського Союзу і НАТО. Париж сподівається уникнути повторення цієї помилки сьогодні, коли йдеться про Україну, і знайти підстави для зближення з країнами Центральної та Східної Європи. Мабуть, не випадково, що підтримка України з боку Франції була спочатку артикульована в регіоні: Макроном на конференції GLOBSEC у Братиславі та його колишнім спеціальним посланником з питань росії Леннартом Мері на конференції в Таллінні. Якщо Париж вважає, що євроатлантична інтеграція України є реальністю, то випередження цієї події здобуває підтримку і допомагає консолідувати роль Франції в майбутньому європейському порядку.
У той час, коли адміністрація Байдена і німецький уряд вважаються головними перешкодами на шляху до членства України в НАТО, підтримка Парижа може бути інтерпретована як короткостроковий тактичний опортунізм. Звільнене від необхідності виконувати зобов'язання за статтею 5 найближчим часом, французьке керівництво, ймовірно, відчуває полегшення, уникаючи суперечностей, породжених його часто карикатурними дипломатичними контактами з москвою. Проте залишається і більш серйозна довгострокова мета.
Ширший геополітичний порядок денний Франції залишається зосередженим на затвердженні Європи як незалежного геополітичного гравця і зміцненні свого лідерства. Але ці цілі, схоже, вимагають інших методів у світі після вторгнення в Україну. Донедавна Франція неохоче брала участь у геополітичній боротьбі за пострадянський простір. Але зараз, коли ця боротьба вже дуже близько, французькі чиновники вважають, що Європа більше не може миритися з будь-якими сірими зонами між Європейським Союзом і росією. Це знайшло своє відображення у пропозиції Макрона створити Європейське політичне співтовариство минулого року. Війна також спричинила як зростання європейських вимог щодо стратегічного захисту з боку США, так і стратегічне пробудження на всьому континенті. У зв'язку з цим розбудова європейського стовпа в НАТО видається необхідною в короткостроковій перспективі для посилення європейських спроможностей і лідерства.
Еволюція французької позиції щодо України також узгоджується з більш тривалим процесом залучення Франції до НАТО. З моменту повернення до складу Об'єднаного військового командування у 2009 році, і особливо після першого російського вторгнення в Україну, Париж прагнув змінити свій імідж в Альянсі. Починаючи з участі в Європейській передовій присутності в країнах Балтії та патрулюванні повітряного простору над Польщею і закінчуючи швидким розгортанням 500 боєздатних військовослужбовців у Румунії в рамках Сил реагування НАТО, Франція прагне підкреслити свою роль активного і надійного союзника на східному фланзі. За словами Макрона, владімір путін розбудив Північноатлантичний альянс "найгіршим з електрошоків", що робить НАТО як ніколи необхідним для усіх союзників у регіоні. У цьому контексті Франція повинна взяти на себе провідну роль в одній із найбільш визначальних для майбутнього НАТО і європейської безпеки дискусій.
Чи дійсно Захід готовий так підтримувати Україну, як декларує? Наслідки позиції Франції для європейської геополітики і трансатлантичної політики
Зміна політики Франції щодо України в НАТО є частиною ширшого структурного зсуву в її зовнішній політиці, який вплине на рівновагу в європейських дебатах про безпеку і розширення. Раніше один із найзапекліших противників "геополітизації" підходу Європейського Союзу і НАТО до своїх східних і південно-східних периферій, Франція тепер відкрито приймає і просуває цю ідею. Окрім підтримки заявки Києва на вступ до Альянсу, Париж зняв вето на початок переговорів про членство в ЄС з Албанією та Північною Македонією, а також надає підтримку Україні та Молдові. Це знаменує радикальний відхід від позиції Франції щодо розширення Європейського Союзу, яку вона займала протягом десятиліть. Бажання зробити геополітичну пропозицію цим країнам і побачити консолідацію всього європейського континенту як єдиного блоку, можливо, ще більш помітне в прагненні Макрона створити Європейське політичне співтовариство – нову міждержавну дипломатичну структуру, яка явно виключає росію і білорусь.
Мотиви зміни позиції Франції можуть також передвіщати майбутню трансатлантичну та європейську напруженість. Вартість інтеграції України до Європейського Союзу та її відбудови змусить європейських лідерів йти на складні політичні компроміси, що посилить розчарування щодо розподілу тягаря зі Сполученими Штатами. Франко-німецькі відносини, які нещодавно пережили кризу, тепер знайшли ще одну точку розбіжностей. Зміна позиції Франції щодо України вже викликала певне роздратування в Берліні, де вона фактично сприймається як тактична і опортуністична.
Нарешті, Франція приєдналася до держав, які виголошують високі гасла на підтримку України, але ризикують дедалі більше відриватися від реальної політики Заходу. Заяви про те, що Україна зараз захищає всю Європу, можуть бути корисними або необхідними для виправдання фінансових і військових витрат перед внутрішньою аудиторією. Але це не обов'язково відповідає дійсності і дає Україні хибне уявлення про те, як далеко Захід готовий зайти заради неї. Управління очікуваннями і розчаруваннями Києва, ймовірно, стане одним із найскладніших політичних питань для західних країн, зокрема Франції.
Про авторів:
доктор Давід Кадьє є доцентом кафедри міжнародних відносин Гронінгенського університету (Нідерланди) та запрошеним професором Коледжу Європи в Брюгге. Його дослідження переважно стосуються відносин між Заходом і росією, зовнішньої політики країн-членів Європейського Союзу, Центральної Європи та популізму в міжнародних відносинах;
Мартін Квенсес є директором паризького офісу Німецького фонду Маршалла США та керівником програми геополітичних ризиків і стратегій. Його робота зосереджена на трансатлантичній безпеці та оборонному співробітництві, а також зовнішній політиці Франції.
Джерело: War On The Rocks
