У чому суть російського звірства? Можливо, це теорія російського потягу до смерті, яку підтримав Фройд – Пітер Померанцев
"Підрив української дамби – це пазл традиційного циклу знищення і саморуйнування, що характерно для російської історії", – пише Пітер Померанцев у The Guardian. Під покровом російської військової "тактики", ви бачите придуркуватий вишкір руйнування заради знищення. кремль не може створювати, переконує автор, бо все що він може – це руйнувати і знищувати. Не заради якогось славного самознищення, бо люди, що стоять за звірствами – це нікчемні боягузи, невдахи, що розбризкують своє гімно по життю. У російських війнах саме безглуздість і придуркуватість і є сенсом.
Після безглуздих масових розстрілів у Бучі, після бомбардувань пологових будинків у Маріуполі, після знищення цілих міст на Донбасі, після дитячих катівень, ракет, спрямованих на те, щоб заморозити мирне населення посеред зими, ми бачимо апокаліптичне видовище: води величезного Дніпра, широкої як море річки, прориваються крізь зруйновану дамбу в Каховці.
Пітер Померанцев намагається дати читачу певні порівняння для розуміння і сенси. Водосховище утримувало стільки ж води, скільки Велике Солоне озеро в штаті Юта. Його руйнування затопило населені пункти, де проживає понад 40 000 людей. Воно знищило притулки для тварин і природні заповідники. Вона знищить сільське господарство житниці України, яка годує більшу частину світу, особливо на Близькому Сході та в Африці. До російського геноциду додався ще й екоцид.
Він нагадує, що греблю контролюють росіяни понад рік. Український уряд попереджав, що росія планувала підірвати її ще з жовтня. Норвезькі сейсмологи підтвердили, що в ніч руйнування греблі з водосховища пролунали потужні вибухи, які скоріше пов'язані з вибухівкою, ніж з природнім проривом. Дехто, зокрема американський пропутінський медійник Такер Карлсон, стверджує, що росія не може стояти за руйнуваннями, оскільки пошкодження поширилися на підконтрольні росії території, що потенційно може обмежити водопостачання до Криму.
Але якщо "росія не завдала б шкоди власному народу" – це ваш аргумент, зазначає Пітер Померанцев, то він не витримує жодної критики. Слова Вінстона Черчилля про те, що росія є "загадкою, таємницею всередині таємниці, але, можливо, є ключ і цей ключ – російський національний інтерес" – не зовсім точна цитата для цієї країни. Бо це звучить так, ніби росія керується якоюсь теорією раціонального вибору, натомість століття за століттям відбувається зовсім протилежне.
За його словами, мало хто вловив російський цикл самознищення та знищення інших так, як українська літературна критикиня Тетяна Огаркова. У своєму переосмисленні російського класичного роману Фьодора Достоєвского "Злочин і кара" – роману про вбивцю, який вбиває просто тому, що може, Огаркова називає росію культурою, де є "злочин без покарання, а покарання без злочину". Сильні світу цього вбивають безкарно, а жертв карають без жодної причини. Коли Огаркова не везе гуманітарну допомогу на фронт, вона веде підкаст разом зі своїм чоловіком, філософом Володимиром Єрмоленком. Цей підкаст показує двох людей, які спокійно мислять, перебуваючи під щоденними обстрілами. Це нагадує автору німецько-єврейських філософів, таких як Вальтер Беньямін, які продовжували писати ясно, навіть коли тікали від нацистів. Намагаючись осмислити зло, що обрушилося на їхню країну, Огаркова і Єрмоленко відзначають різницю між Гітлером і Сталіним: якщо у нацистів були певні правила щодо того, кого карати (не арійців; комуністів), то в сталінському терорі жертвою міг стати будь-хто у будь-який момент.
Як зазначає Пітер Померанцев, реагуючи на те, як путінська росія постійно змінює причини вторгнення в Україну – від "денацифікації" до "повернення історичних земель" і "розширення НАТО" – Огаркова і Єрмоленко роблять висновок, що саме жорстокий характер вторгнення і є його суттю: йдеться про воєнні злочини. росія претендує на роль потужного "полюса" у світі, що врівноважує Захід, але не змогла створити успішну політичну модель, до якої захотіли б приєднатися інші. Тому їй не залишається нічого іншого, окрім як затягнути всіх у воронку зла.
"Як ви смієте так жити", – обурливий напис на графіті російських солдатів у Бучі. "Який сенс у світі, якщо в ньому немає місця для росії", – скаржиться путін. Після того, як була зруйнована гребля в Каховці, нагадує журналіст, генерал Добружинскій виступив на популярному російському ток-шоу: "Ми повинні підірвати і Київське водосховище". "Навіщо?" – запитав ведучий. "Щоб показати їм", – відповів генерал. Але, як зазначають Огаркова та Єрмоленко, росіяни тим часом посилають своїх солдатів на безглузду смерть у м'ясорубці Донбасу. Їхні тіла залишають на полі бою, а родичам не повідомляють про їхню смерть, щоб не платити їм. По телевізору російські ведучі вихваляються, що "ніхто не вміє вмирати так, як ми". Тим часом жителі сіл на окупованому росією березі річки покинуті владою. Бути "звільненим" росією, наголошує Пітер Померанцев, означає приєднатися до її імперії пригноблення.
"Звідки береться ця тяга до знищення?" – запитує автор і намагається дати відповідь. "У 1912 році російсько-єврейська психоаналітикиня Сабіна Шпільрейн, яку потім вбили нацисти, а три її брати загинули під час сталінського терору, вперше висунула ідею про те, що людей тягне до смерті так само, як і до життя. Для своєї теорії потягу до смерті вона використовувала сюжети з російської літератури та фольклору, і засновник психоаналізу Зиґмунд Фройд спочатку вважав її ідеї збоченням. Та після Першої світової війни він погодився з нею. Прагнення смерті – це бажання звільнитися від відповідальності, тягаря індивідуальності, вибору, свободи – тобто вийти з реальності. Просто здатися. У такій культурі, як російська, де уникнення зустрічі з темним минулим з усім його складним павутинням провини та відповідальності, є звичним явищем, таке забуття – дуже спокусливе", – пише Померанцев.
Він вважає, що у такий спосіб росія надсилає послання українцям та їхнім союзникам – цими актами ультранасильницького біблійного руйнування – здавайтеся перед нашою безмежною і неосяжною безрозсудною силою, відмовтеся від своєї боротьби. І попри всі військові поразки росії та фактичну соціально-економічну крихкість, наголошує автор, ця пропаганда таки може працювати.
Пітер Померанцев підкреслює, що реакція на заході на вибух дамби була слабкою, і це дивує його. "Українці самотужки проводять віртуозні рятувальні операції, у той час як росія продовжує обстрілювати напівзатоплені міста. Президент України Володимир Зеленський спантеличений "нульовою підтримкою" з боку міжнародних організацій, таких як ООН та Червоний Хрест", – вказує він.
Можливо, відносна відсутність підтримки частково пояснюється тим, що люди відчувають себе безпорадними перед природною стихією, як перед кадрами вибуху гігантських річок, як у Сесіла Де Мілля. Таку ж безпорадність дехто відчуває, коли стикається з природніми катаклізмами. Прикметно, пише Пітер Померанцев, що найсильніша реакція на російський екоцид надійшла не від урядів, а від кліматичної активістки Грети Тунберг, яка чітко поклала провину за те, що сталося, на росію і зажадала притягнути її до відповідальності. Але від західних урядів чи ООН реакцій не пролунало.
російський гамбіт полягає в тому, щоб підштовхнути нас до привабливої смерті, забуття, і – просто здатися. "То скільки життя залишилося у нас?" – риторично запитує автор.
Джерело: The Guardian
