Життя пліч-о-пліч з війною. Історія жінки з Донбасу та її кота
Поруч із солдатами, у розламаних стінах своїх будинків із заклеєними вікнами та дахами, мов решето, люди усміхаються та переконують – так, страшно, але це їхній дім. Одна із жительок Опитного, Світлана, спробувала знайти спокійне життя у Львові. Пробула там переселенкою два місяці, проте попри усі намагання, жінці так і не вдалося знайти роботи. Розповідає, що власні заощадження закінчились дуже швидко, намагалась влаштуватись касиром у супермаркет. Але отримувала відмову за відмовою. Зізнається, що спершу думала, що їй відмовляють через те, що розмовляє російською. Та коли офіційно отримала відмову на фінансову допомогу, "бо у міста немає грошей", то зневірилась та повернулась у рідне Опитне. Сама ж 22 роки працювала провідником на залізниці. Сьогодні вона існує, а не живе.
У її помешканні немає ні світла, ні газу, ні води. Польові кухні на подвір'ях та харчі, які переважно привозять волонтери та українські військові рятують людей у їх суворих буднях. Воду набирають із криниці, знову ж таки, разом із військовими. Для цього доводиться пройти кілька десятків метрів під кулями, ризикуючи життям.
Харчами теж не доводиться перебирати. Часто це польський хліб, який потрібно розігріти чи зварити перед вживанням. А термін його придатності більше місяця. Окрім цього, рятують конcерви. Світлана живе з котом Мурзиком. В квартирі темно, проте затишно. Шибки вікон уже давно вибито. Зараз вони заклеєні поліетиленовою плівкою та щоразу дрижать від вибухів.
"Я не боюсь. Мені 45 років, я все ще сподіваюсь, що найближчим часом все налагодиться. Мало вірю, та попри все сподіваюсь", - зазначила жінка. Тепер разом зі своїм котом, Мурзиком, якого називає "життям війни" намагається налагодити своє життя тут, в рідному Опитному, яке щодня потерпає від обстрілів. Хазяйка із пухнастим улюбленцем ховаються за кріслами або за диваном. Так і пересиджують час найактивніших обстрілів. А коли, як кажуть, лише трішки бомбить, то дозволяють собі посидіти поруч із будинком, на подвір'ї. Одне з найгіршого, розповідає Світлана, що ніяк не може прийти вшанувати пам'ять своїх родичів на цвинтарі, адже сьогодні там одна із найгарячіших зон. Зі сльозами на очах майже кричить про безвихідь, та бере себе в руки й знову додає "це мій дім".
Нарікають люди і на провладні структури, і на російського агресора, та найбільше їхнє бажання зараз не покарати винних, а бажання миру.
Соломія Коштура, Опитне, Донецька область, спеціально для iPress.ua
Фото автора
