На грушівській зупинці нас зустрічає Григорій Клак. Йому під сімдесят, хоча на вигляд не більше п’ятдесяти. Пан Григорій працює вчителем фізкультури в місцевій школі, а також займається громадською діяльністю: допомагає прикордонникам зупиняти порушників. Каже, що пункт пропуску в Грушеві постав із його ініціативи. У 2007-му разом із депутатами районної ради він написав листа з пропозицією до уряду, й за три місяці отримав ствердну відповідь: будуватимуть.
У школі, де працює Григорій Клак, навчається шістдесят сім дітей.
– У мене в класі троє, – нарікає вчителька початкових класів Люба Дмитрівна. Вона вчителює вже тридцять років. – Сучасних дітей важко зацікавити чимось, крім комп’ютера. Я колись своїм дітям купувала енциклопедії, а зараз принесла їх до школи – нецікаво.
Перший клас у Грушівській школі
Пані Люба просить написати, що в селі не можна прожити тільки «з города».
– Як приїздили до нас поляки, то казали – ганьба, що вчитель отримує дві з половиною тисячі гривень.
Земля Яворівщини багата на сірку. За радянських часів половина мешканців села працювала на сірчаному заводі, друга – у сірководневому санаторії «Немирів», розташованому в лісі за два кілометри на північ. Завод був одним із найбільших у Радянському Союзі, санаторій – одним із найстаріших: заснований у 1814 році. Завод закрили у дев’яності, а санаторій - торік.
Будівля Немирівського сірчаного заводу сьогодні
Немирівське водосховище, що знаходить біля заводу
Краєвид через дорогу від напису «НЕ СМІТИ»
– Тут за місяць видобували тридцять тисяч тонн сірки, – розповідає Григорій Федорович, показуючи закинуті споруди заводу. – В радянський час усю сірку везли на Урал і ховали у шахти. Тепер Росія назад нам її продає.
Михайло працював на заводі тридцять років – «механіком від першого котла, як запустили, і до останнього, коли закрили».
– Ми займались підземною виплавкою. Сірка текла така, як сметана після сепаратора.
Михайло зі своїм російським спаніелем
Каже, що сірка стала нерентабельною через зростання ціни на газ. Тепер Михайло отримує півтори тисячі гривень пенсії й часто їздить до Польщі – там і харчі дешевші, й дорога краща.
– Кінчається Польща, кінчається й дорога, – жартує селянин.
Сільський голова Грушева Володимир Семерак обіцяє, що дороги будуть. А також заправки, крамниці та інша інфраструктура. Просто зараз час такий – нестабільний, тому інвестори бояться вкладати гроші в будівництво.
Сільський голова зі своєю першою вчителькою
Голова вбраний ошатно – у костюм із білою сорочкою. Він молодий: Люба Дмитрівна згадує, що він був її учнем. Пробігаючи повз, школярі радісно вітаються із головою.
– Діти не мають змоги поїхати подивитись на Польщу, – розповідає Семерак. – Потрібні карточки для перетину кордону, паспорти, а це все гроші. П’ятсот гривень паспорт, двадцять п’ять євро карточка, поставитись у чергу – ще сто п’ятдесят гривень. От і порахуйте.
До Польщі тече річка Завадівка. Вздовж неї тягнеться головна і єдина вулиця Грушева. На березі стоять відра з білизною: пані Ольга пере у річці.
Ольга Захарко
– До хати вода не підведена, – пояснює селянка. – А де я сили візьму стільки наносити? А тут виполощу білизну до ідеальної чистоти.
1939 року, коли Гітлер і Сталін поділили Польщу, новий державний кордон відсік західну частину Грушева – хутір Будомєж. Зараз в українському селі мешкає півтисячі людей, а в польському -близько сотні. Але це вже зовсім різні люди.
Наступного ранку, збираючись до Європи, Григорій Клак бере на кожного з нас по дві пачки сигарет.
Григорій Клак на спортивному майданчику своєї мрії. Польща, с.Лисі ями
– У них сигарети дуже дорогі, а так і їм є що курити, й мені на хліб буде. Але все законно. В нас тут багато так підзаробляють, – розповідає вчитель, сидячи за кермом свого Фольксвагена. Авто, як і більшість у Грушеві, має польські номери. – Я купив цю машину в Польщі, але розмитнити її коштувало б дуже дорого. Тому кожні п’ять днів мушу перетинати кордон.
Їздити до Польщі панові Григорію в радість. «Уявіть, – жартує він, – що ми ніби в голлівудському фільмі й під’їжджаємо до нашого заміського будинку». Вздовж дороги в Будомєжі стоять, мов іграшкові, ошатні двоповерхові будиночки. Біля кожного сад із квітами, альтанки, дитячы гойдалки.
Господар одного з будиночків, Юзек Ковалишин, зустрічає нас на подвір’ї. На спині в нього оприскувач для рослин. Юзеку під шістдесят. Він кільканадцять років працював будівельником у Франції, але через слабке здоров’я мусив змінити роботу, зараз він займається вирощуванням туй на продаж.
– Спочатку це було моє хобі, але я дуже люблю цю справу. А якщо люблю, то треба розвивати. Жінка спочатку сварилася: мовляв, хто то купить? Але я поїхав на базар – одному продав, другому продав…
Туї купують українці й поляки. Для того, щоб продавати рослини на ринку – легально, Юзекові довелося оформити купу паперів, що все екологічно чисте.
- В нас просто приїжджають і беруть проби «з землі», якщо земля чиста, без хімікатів всяких, то проблем з документами не буде, - каже чоловік.
Пан Юзек на своєму робочому місці
– Життя змінилось, – розповідає поляк про наслідки вступу Польщі до Європейського Союзу. – Я маю чотири з половиною гектари поля. За кожен гектар дають тисячу злотих (понад шість тисяч гривень, - Авт.) на рік. Але раніше я міг мати корів і свиней, продавати молоко і м’ясо. Тепер це неможливо: молоко в мене ніхто не купить. Щоб займатися тваринництвом, потрібно мати великий обіг, багато голів худоби, обладнання. В Євросоюзі потрібно бути економістом.
Діти з маленького Будомєжа їздять до школи-шестирічки у селі Кровіца. Колись воно називалось Коровиця й було українським, але мешканців виселили під час операції «Вісла». У Кровіці мешкають знайомі пана Григорія, яким він продає сигарети.
П’ятдесятирічний пан Хьонь порається з трактором на подвір’ї двоповерхового будинку. Побачивши нас, починає витирати руки від бруду й швидко говорить польською. Його дружина вибігає з корівника й знічено дивиться на фотоапарат. Доводиться пообіцяти, що ми не будемо фотографувати її без дозволу. Тоді жінка запрошує гостей до хати.
– Маємо п’ять гектарів землі, п’ять свиней і одну корову, – розповідає господиня, що назвалася Баською, поки її чоловік несе до столу домашнє вино. – Роботу маю на цілий день, а ввечері падаю на ліжко й засинаю відразу.
– Так, одразу засинаю, а потім купу дітей маю, – жартує пан Григорій. Баська сміється.
– Дякувати Богу, що маємо наших діток. Сини наші в німців працюють на будівництві, один у Норвегії. Всі закінчили механічний технікум. Але тут для них роботи нема.
З українських товарів подружжя купує лише сигарети. А от Генріх Мазур із Кровіци щонеділі їздить в Україну заправлятись: пальне в Польщі дорожче. Він п’ятнадцять років працював на сірчаному заводі в Башні – такому самому, як у Немирові. Цей завод також було закрито у 90-х.
Генріх Мазур у себе на подвір’ї
– Пенсію зараз отримую мінімальну – тисячу двісті злотих, – розповідає пан Генріх. – Мені не вистачає, тому працюю сторожем.
Пані Барбару з Кровіци за польськими стандартами прирівнюють до бізнесмена: вона має шість корів і живе з того, що здає молоко державі.
– За літр молока дають злотий, – розповідаючи, проводить нас до корівника. – На кожну корову треба дві тонни сіна. За санітарними вимогами в корівнику не може бути ні свиней, ні курей, ні кроликів. Поле, на якому ми вирощуємо пшеницю, жито, овес і кукурудзу для корів, раз на рік має бути оране. Такі правила ЄС.
Автоматизований відсмоктувач молока має чотири присоски. Господиня під’єднує прилад до вим’я, занурює шланг у бідон і вмикає мотор. Пані Барбара купила прилад шість років тому за дві тисячі доларів.
Польська бізнесвумен
– Коли ми вступили в ЄС, з’явилися стандарти, – розповідає вона. – Але держава допомагає нам їх виконувати – раз на рік за кожну корову доплачують сімдесят євро.
Українське село Грушів. Робочі будні.
Білий лабрадор, прив’язаний до корівника, гавкає на прощання. Ми повертаємось до Грушева, де немає дороги, орють кіньми та їздять возами.
– А як нам не хотіти до Євросоюзу? – говорить Оксана, дочка пана Григорія. – Ви подивіться, як вони живуть.
Юлія Балка, Наталія Дихно
Фото авторів
