Про події тих днів, дії командування та теперішню ситуацію в Україні iPress.ua поговорив з бійцем 24-ї механізованої бригади Вадимом Кондратюком, який пройшов пекло Зеленопілля.
Розкажіть про себе. Чим ви займалися до російського вторгнення в Україну?
Маю дві вищі освіти. Перша – менеджмент організації, друга – закінчив Інститут державного управління при Президентові України за спеціальністю: "державне управління та місцеве самоврядування".
З 2001 року працював у районній раді міста Сокаль на Львівщині, де до 2005 року очолював відділ сім’ї та молоді. З 2010 року і до сьогодні працюю заступником міського голови Сокаля. Раніше брав участь і у Помаранчевій революції і у Революції гідності. Під час останньої був заступником сотника 10 сотні самооборони Майдану.
Як ви потрапили у зону АТО. Чи була можливість не йти до армії?
20 травня зателефонували з військкомату та повідомили, що мене призивають до війська. Річ у тім, що оскільки я державний службовець і враховуючи, що військового комісара знаю понад 15 років, я міг спокійно уникнути цієї участі, але вирішив для себе інакше. Вже зранку 21 травня з речами прибув до військкомату.
Дорогою до Зеленопілля
Проходив службу в 24-й окремій механізованій бригаді, снайпером у другій батальйонно-татичній групі. З 15 червня по 12 серпня перебував у зоні АТО.
Де було основне місце дислокації вашої бригади?
Дислокувалися біля села Зеленопілля на Луганщині. До нього їхали майже два тижні. Пригадую, що солдати постійно запитували у старшин "Це вже все?", на що ті ствердно відповідали. Але наступного ранку нас знову підіймали по тривозі і група їхала далі.
Чи мали солдати все необхідне для успішного ведення бойових дій?
До того як потрапити в армію, я займався страйколом і до того ж мисливством, тому з обмундирування у мене все було своє. Щодо зброї, то кожному із снайперів видали СВД. Ще по штату мав іти пістолет безшумної стрільби, але нам їх не надали. Вже під час атак, коли по нас проводили обстріли, ми фактично вибили у командування автомати АКСУ.
Що входило до ваших обов’язків?
Мене з напарником відправляли в розвідку і, можливо, саме це врятувало мені життя, оскільки 11 липня, коли відбувся обстріл нашого табору, ми з ним перебували в розвідці.
Розкажіть про день обстрілу.
11 числа, коли виїжджали на БМП з табору, побачили колону 79-ї бригади, яка заїжджала з боєприпасами. Пригадую, ми ще привіталися. Коли від’їхали буквально на 20 км від табору побачили у тій стороні, де він був, стовпи диму. Спробували зв’язатися з нашими хлопцями у таборі – ніхто не брав слухавки. На рації теж не відповідали. Коли нам нарешті вдалось зв’язатись із блокпостом біля Новоборовиці, то нам повідомили, що це відбувається обстріл нашого табору.
Тоді ми розвернулися до блокпоста. По дорозі вилучили автомобіль "ГАЗ" для евакуації поранених. Впродовж кількох годин вивозили поранених з самого табору. До того як розпочався обстріл, наша група налічувала близько 600 осіб. Після обстрілу нас залишилось 330, серед яких були і поранені, і загиблі. Впродовж декількох днів ми знаходили тіла загиблих товаришів. Після цього вже впродовж місяця перебували в оточенні.
ЧИТАЙТЕ: У мережі з'явилося фото з місця обстрілу українських військових під Зеленопіллям
Чи були спроби Міноборони якось вас підтримати і допомогти?
Тричі до нас прилітала авіація, яка з парашутів скидала припаси. Однак третього разу літак було підбито, він ледь приземлився вцілілий. Після цього польоти авіації у нашу сторону було заборонено.
Після трагедії під Зеленопіллям було багато розмов про помилки вищого командування. А які тактичні помилки помітили ви, як безпосередній учасник тих подій?
Першочергово це стосується розташування табору. Він був розміщений на висотці (пагорб – Ред.) з якої можна було оглядати довколишню місцевість. Нас було видно, але і ми бачили усе навколо, кілометрів так на 20. Із розташуванням табору – взагалі було незрозуміло, чому нас так розташували. По прибутті ми відправились у дальній кінець висотки, щоб розмістити свої палатки. Однак командування заборонило і наказало розміщуватись у центрі, біля Штабу.
Наметів звичайно під шнурок не рівняли, але вони були досить компактно розташовані і фактично одне потрапляння з БМ-21 "Град" 2-3 палатки знищувало повністю. На мій погляд, робити таке розташування та ще й в умовах бойових дій було не дуже розумно, оскільки при такій ситуації варто розташовувати намети дальше один від одного. Ми ж стояли фактично вкупі. За день до того як табір було знищено, до нас приїхала колона 72 бригади, яка мала рухатись на північ для допомоги у штурмі Луганська. Також в’їхала 79 бригада з боєприпасами, як я вже говорив. І коли ці бригади в’їхали, наче за командою розпочався обстріл. Спрацювали вони ювелірно. Під час обстрілу здетонували привезені боєприпаси. Фактично через неправильне розташування табору та колон у таборі виникла така велика кількість жертв. Розташували б боєприпаси за пагорбом від наметів, стільки б жертв не було.
Після обстрілу...
З чого стріляли?
Пізніше ми дивилися на ті боєприпаси, які не здетонували. Зі сторони України нас обстрілювали "Градами". Зі сторони Росії, за словами офіцерів, були системи чи то "Смерч", чи то "Ураган". Не пригадую. Мінометний обстріл терористи почали пізніше, з північної сторони.
ЧИТАЙТЕ: Українських військових під Зеленопіллям обстріляли з новітньої російської зброї "Торнадо"
Як вдалося вирватися з оточення?
Кожний день розвідка повідомляла, що цієї ночі нас мають зачищати, що зібралося велике угруповання терористів, які готові іти у наступ. Наш взвод відправили жити у те місце, де був старий табір. До речі висотку, де раніше стояв табір, називали "цвинтарем", оскільки там було чимало згорілої техніки. На другу ніч наші позиції знову обстріляли з "Градів", на що ні наша артилерія, ні авіація не відреагувала. Коли ми пропонували піти розвідувальною групою, щоб визначити скільки людей обстрілюють нас, скільки терористів обслуговують "Гради" і зрештою завдати удару у відповідь, то дозволу від командування ми не отримали.
Нас періодично обстрілювали. Росіяни прослуховували наші мобільні телефони і наші рації. Хоча, варто зауважити, що офіцери спілкувалися між собою на захищеній лінії, та росіяни знали і коли у них нарада, і коли у нас сніданок та проводили обстріли. Ми навіть жартували, що замість будильників нас будять "Гради" та міномети.
Фото: facebook.com/anton.petrukov
Щодо виходу з оточення, то у нас фактично не було "броні", щоб вирватися. Лише після того як до нас привели броньовану техніку прикордонники з Довжанського, ми зрозуміли, що будемо прориватися, але нікому не повідомляли, бо, як вже говорив, – нас постійно прослуховували. "На валізах" фактично ми просиділи близько 2-тижнів. Одного ранку нас підняли і заявили, що виїзд за тридцять хвилин. Негативним було те, що фактично увесь офіцерський склад до майорів посідали на броньовану техніку, а ми їхали за ними з відривом 3,5 години.
Керівники бригади на бронетранспортерах і танках прорвалися першими та встигли "проскочити" через переправу, яка у цьому районі була єдина. Її відразу терористи підірвали. Ми залишились самі. Їхали без "броні", на "Уралах" з брезентовим покриттям. Коли почалися обстріли, то у колоні взагалі виникла паніка: офіцерів немає, команд жодних немає. Обстріл вівся з інтервалом 10 – 15 сек.
Фото: facebook.com/anton.petrukov
Стоїмо, командування нема, де переправлятись через річку – невідомо. Два офіцери-прикордонники на легковій автомашині почали шукати переправу. А ми стояли в полі як на долоні, по нас били з мінометів і "Градів". Багато людей повтікало в поля, згубилося і не повернулися. Там, у полі, стояла зруйнована ферма, у яку ми сховалися. Бетонні жолоби на фермі дозволяли успішно ховатися від обстрілів. Але потрібно було рухатися далі. Деякі солдати не захотіли покидати ферму, мовляв там безпечніше. Не знаю нічого про їхню долю, але коли від’їжджали, то бачили як у будівлю було пряме попадання з гаубиці. Ми добралися до безпечного місця, і по штучній переправі потрапили у зону, яка не контролюється сепаратистами.
Місцеве населення, як воно ставилося до вас?
У них, як і зрештою у нас, буває багато неадекватних людей. Але у переважній більшості місцеві мешканці нам допомагали овочами, фруктами, коли ми були в оточені. Врахуйте, що нас в оточенні було 330 чоловік, більшість з яких палила. І траплялося таке, що коли закінчились цигарки, ми зверталися за допомогою до місцевих. Вони їхали у Росію купляли цигарки і потім нам по собівартості перепродавали. Тобто сказати, що вони нас не підтримували – це збрехати. Звичайно не всі, але десь 60% просили, щоб ми не їхали, бо терористи, за їхніми словами, їх просто вбили б.
ЧИТАЙТЕ: Я знаю, як виглядає пекло, - прикордонник про загиблих військових під Зеленопіллям
Ще один факт, який запам’ятався, це коли довкола не було банкоматів і ми не могли зняти з карток гроші, я попросив, щоб батьки перекинули мені 300 грн на місцеве відділення пошти. Та коли місто було захоплене терористами, вони відключили Інтернет-зв’язок. Місцева поштарка підказала як вийти з ситуації: оскільки до неї часто приходили люди поповнювати телефони, вона давала їхні номера мені, а я за допомогою СМС- повідомлень поповнював їхні рахунки, після чого отримував відповідну суму готівки на руки. Таким чином я забезпечив і себе, і свій взвод грошима. Людина настільки мені довіряла, що просто по телефону надиктовувала номери телефонів, які я поповнював, а через декілька днів приходив та брав гроші.
Фото: facebook.com/anton.petrukov
На момент, коли ми виходили, вона повинна була мені повернути 650 грн. Та коли б я звернувся до неї з проханням повернути мені усю суму – було б дуже підозріло. А ще ми евакуйовувались, тому я вже у думках попрощався з тими грошима. Жінка була настільки совісною, що через соціальні мережі розшукала мою маму, запитала чи справді вона має якесь відношення до Вадима Кондратюка. Коли я їй написав СМС (на телефонні дзвінки вона не відповідала, очевидно боялася, що прослуховують) з підтвердженням, що це дійсно я, і що вона писала моїй матері, то ця поштарка впродовж 2-х днів переказала мені 950 грн – 300 грн, які мені надсилали, але вони не дійшли, та 650, які була мені винна. Коли говорять, що не потрібно воювати, бо люди на сході України не підтримують українців, то це неправда. Звичайно, що є й такі, що підтримують ЛНР та ДНР, але є і такі які підтримують нас.
Як поставилися до вашої військової служби ваші батьки? Як ви підтримували з ними зв’язок перебуваючи у зоні АТО?
Коли мені зателефонували з військкомату і повідомили, що я маю йти в армію, то вони спокійно і з розумінням поставились до цього. Я й так фактично усю зиму перебув на Євромайдані, тому вони навіть не здивувалися з мого рішення. Щоправда деколи, під час розмов, натякали, що мовляв, може не підеш. Та я відповів "Якщо не піду, тоді хто?".
ЧИТАЙТЕ: Війна війною, а для когось це мати рідна, - Іван Лозовий
Щодо зв’язку з рідними, то телефонували батькам двічі на день – повідомити, що живі-здорові, зранку і ввечері. Лише під час прориву вимкнули телефони на три доби. До речі, говорять правду, що ракети влучають у місця скупчення телефонів, навіть якщо вони вимкнені. Тому ми вимикали телефони та витягали з них батареї.
Наскільки якісним був медичний супровід та медичне обслуговування після повернення з-під Зеленопілля?
Наші медики робили все, що могли. Під час обстрілу їхній намет згорів. Вже пізніше вони зашивали, лікували та доглядали за пораненими усіма підручними засобами.
Що стосується військового супроводу після повернення, то нас особливо ніхто не запитував. В основному зверталися за медичною допомогою або ті, хто справді був поранений, або ті, хто хотів лягти в госпіталь, щоб їх другий раз знову не відправили у зону АТО. Ми перебували поблизу Бердянська.
Скільки часу вам дали на відпочинок?
Нам пообіцяли 9! днів відпустки. У Запоріжжі, щоправда, деякі хлопці влаштували ще акцію протесту, втратили кілька годин, але безрезультатно.
Чи отримали учасники подій під Зеленопіллям нагороди, про які говорило вище керівництво Міноборони?
Були подання. Командири підрозділів робили подання на нагороди, але ми не підписалися під поданням старшини, тобто фактично відмовилися. У інших підрозділах були подання, та чи нагородили когось, мені невідомо.
Міноборони та громадські активісти називають різні числа, щодо втрат під Зеленопіллям. Наскільки ви оцінюєте втрати сил АТО?
До обстрілу нас було 600 після 330. Під час нашого виходу, багато людей загинуло, загубилося. Офіційна статистика говорить, що в день обстрілу загинуло 24 бійці. Та за словами медиків, з якими я спілкувався, – лише у перший день втрати були 58 осіб. Зараз вже не викликає жодних сумнівів, щодо того, що кількість жертв під Зеленопілям приховують.
Наскільки змінилася ситуація після того, як ви повернулися?
Після відпустки ми повернулися у військову частину. Бійцям тих бригад, які проривалися з нами, а це 72-га та 79-та, дали по 24 дні, а нам лише 9. На запитання, чому саме нас відправляють знову у зону АТО, адже є ще й інші батальйони, нам відповіли: Нам їх шкода, бо вони ще не "стріляні", а ви вже там були, тому якось дасте собі раду.
Після цього ми були переправлені в Чугуїв і до моменту, коли мене повідомили, що висунули кандидатом у народні депутати, я перебував у Чугуєві на полігоні.
З хлопцями контактую постійно. Їм потрібні теплі речі. Хочу порадити, щоб хлопців забезпечували рятувальними покривалами. Їх можна використовувати і як ноші, витримують до 200 кг, дуже добре зберігають тепло. При цьому досить компактні та не займають багато місця.
Що вас спонукало погодитись на те, щоб іти в депутати?
Звичайно, є більше достойних людей, які з гідністю можуть представляти наш регіон у Верховній Раді, але вони чомусь не балотуються. Друзі, з якими служив, порадили іти та доносити до влади те, що вони говорять, а ніхто не чує.
Спочатку поставився до цього всього скептично. Я навіть не знав, скільки потрібно внести грошей для реєстрації. Думав що близько 2-х млн. гривень. Звичайно, що таких грошей не маю, а потрапляти у фінансову залежність від когось не хочу. Однак, пізніше виявилось, що необхідна сума – 12180 грн. Щодо коштів на реєстрацію, то це гроші, які фактично я заробив у зоні АТО. Коли ми там перебували, то нам нараховували зарплату на банківську картку – близько 2,7 тис., до цього ще додавалася премія у розмірі середньомісячної зарплати. На передовій не було ні банкоматів, ні магазинів, щоб розрахуватися. Тому ця сума фактично акумулювалася на картці. І вже по приїзді в Київ я зняв гроші та заплатив за реєстрацію.
Чому йду? Бо не можна жити у такому суспільстві, де сотні людей гинуть на фронті, а одні й ті самі люди йдуть до Ради. Вони обіцяють, а коли потрапляють, то їхні обіцянки стають просто красивими гаслами.
Чого плануєте першочергово добиватися?
Хотів би добитися завершення військових дій та встановити контроль над державним кордоном. Потрібно побудувати якісні фортифікаційні споруди, для того, щоб відгородити нас від тієї нечисті, яка на нашу землю лізе.
Звичайно потрібно намагатися вступити і у НАТО, і у ЄС та створювати сучасну, професійну армію. Залучати до контролю над кордоном міжнародних спостерігачів. З власного досвіду скажу, що коли приїздили спостерігачі з ОБСЄ і три дні стояли на митному переході, то тоді зі сторони Росії ніхто не обстрілював. Як тільки вони поїхали, відразу ж відновилися обстріли.
Що стосується загальнополітичної ситуації, то потрібно боротися із політичною корупцією. Ті люди вже були в Раді та нічого не зробили. Саме вони повинні нести відповідальність за те, що коїться зараз.
Щодо регіону, від якого балотуюся, то я планую порушити питання про ремонт доріг. Ще у травні ми з активістами блокували дорогу, щоб її відремонтували. Приїхали чиновники з області, пообіцяли зробити усе. Вже жовтень – роботи ледь-ледь розпочалися і то, на ділянці 2 км. Це смішно.
Як ставитесь до багатообіцяючого закону про люстрацію?
Як не смішно звучить, але згідно із даним законом, люстрацію у нас на окрузі можуть пройти я і, можливо, ще один кандидат. Решта її не пройде. В першу чергу потрібно заборонити займатися політичною діяльністю тим, хто був регіоналом чи в КПУ. Потрібно також розмежувати нарешті бізнес та політику.
ЧИТАЙТЕ: Військовослужбовцям в зоні АТО потрібна допомога українців
Чим займаєтесь на даний момент?
Зараз ми разом із волонтерською командою ГО "Десята сотня самооборони Майдану" їздимо по області та збираємо хлопцям у зоні АТО допомогу. З хлопцями контактую постійно, оскільки багато з ними пережили. Фактично місяць прожили в одному окопі, де їли однією ложкою з однієї миски. Запитую, що їм потрібно і з допомогою інших небайдужих людей, намагаюся доставити усе необхідне.
Вірю, що лише власними силами ми зможемо допомогти Україні та відновити мир та спокій.
