З дитинства боюся висоти. Але років у 12 старші хлопці потягнули нас, менших, на стару пожежну каланчу, що стирчала над лісом, де під самим шпилем, на вузькому слизькому карнизі, відпустивши руки, витанцьовували твіст, і ми, білі від жаху, повторювали за ними. І вважали за краще впасти і розбитися, але не здрейфити і не жити в ганьбі. Дикі хлопчачі ігри. А може, не ігри? А може, нас так готували до життя?
З роками ми ставимося до себе більш бережно. Але десь там, глибоко всередині, вона завжди є: межа, за якою смерть краща за ганьбу.
Безглузда аналогія. Та й війна не гра. Багато моїх молодих друзів і колег отримали повістки. І всередині стали іншими. В очах - ані хвацькості|, ані фанатизму, лиш раптова серйозність, уперто стиснуті губи і гарячковий рум'янець на щоках. Ніхто не відмовився. Деяких відмовляли, мовляв, журналістика - теж фронт. Не відмовили.
Сьогодні вони герої. І деколи відчуваєш себе поряд з ними пігмеєм.
Зрозуміло, чому жертвують життям моджахеди - їм Аллах підготував рай на тому світі. Знаю, навіщо вистилає своїми трупами нашу землю кремлівське воїнство - вони виконують примху свого безумця. А що керує українцями, жителями Європи і країни, яка мріє про демократію?
Фото: provce.ck.ua
Ненависть до ворогів? Помста? Патріотизм?
Демократія народилася як договір усіх із кожним. У тому числі і для взаємного захисту. Армія для демократії - це система колективної безпеки. Боягузтво одного не карається смертю, але якийсь ментальний, внутрішній договір з ним розривається. І людина залишається живою, але самотньою. Це в давній Греції називалося остракізмом. І було гірше, ніж смерть.
Гітлер довго не міг зрозуміти витоки мужності англійців. Своїх солдатів - міг: вони єдине, безособове ціле, підпорядковане волі вождя. А британські сноби й індивідуалісти - чому вони так б'ються за державу, що «вироджується»?
А Черчилль знав. Просто англійці сприймали державу не як послану зверху, а як спільний будинок, збудований працею багатьох поколінь. А отже, на відміну від мешканців бездушного рейху, їм було що втрачати!
Парадоксальний, здавалося б, висновок випливає: чим більше демократії, тим вище обороноздатність.
Для нас немає необхідності розганяти ідейну істерію. Не потрібний зомбоящик як джерело адреналіну. Нам вадливо, щоб ті, хто йде на фронт, розуміли: не за царя йдуть і не за пророка. А за ту ще юну, ніжну, як рана, що ледве почала затягуватися, державу рівних можливостей і обов'язків - яку вони почали будувати на Майдані. І, повернувшись додому, вони не мають відчути себе позбавленими цих можливостей.
А отже: участь в АТО (не бутафорська, а справжня) має відображуватися в анкеті й автобіографії кожного претендента на політичну посаду. Військовий квиток має слугувати головним документом при прийомі на роботу в міліцію і прокуратуру, податкову й суди. А в побуті - додатковою гарантією при отриманні кредиту, дозвілу на будівництво і так далі.
Тих, хто повернувся з війни, треба навчати учительству і направляти в школи - в моєму дитинстві найкращі педагоги були з-поміж фронтовиків. На них чекає місцеве самоврядування. Там, на звільнених територіях чи в місцях, де бал поки правлять бандити. Це - місце для продовження битви, розпочатої під Слов'янськом чи Маріуполем.
Пільги в зарплаті, в оплаті комунальних тарифів - це добре, але мало. За це не підуть вмирати. Не влада має давати їм подачки, а вони самі мають вказувати владі, як жити. У тому числі й тим, хто віддав перевагу героїзму, а не життю.
Восени, пригадую, начальство деяких вишів обурилося: пільги під час вступу до вишів для дітей загиблих воїнів - це занадто. Приймати на навчання слід не за пільгами, а за знаннями.
Ну а який зиск, якщо що «обізнані», отримавши диплом юриста, втікають до окупованого Криму, де судять татар за «націонал-зраду»? Чи, закінчивши навчання на факультеті журналістики, кваліфіковано поливають брудом Батьківщину?
А в сім'ях героїв Батьківщину не продають.
І яке може бути рівноправ'я між тими, хто втік і тими, хто загинув?
Звичайно, хтось народжений воїном, а хтось - орачем. Але давні греки, обробляючи землю, носили за спиною щит і меч. Не всіх візьмуть в армію, але воювати мають вміти всі. Раптом що. Бувають часи, коли й людям похилого віку доводиться братися за лук і стріли.
Тим паче землеробам. Прочитав у Шпенглера: для захисту вітчизни немає кращих воїнів за селян. Інтелігент може забрати свій розум і втекти за кордон, буржуа - гроші. А землю, на якій орав весь твій рід і яку мріяв залишити дітям, - в багажі не повезеш. І залишається лише віддати життя, захищаючи її. Селяни в цьому - ті ж аристократи.
Фото: vk.com
Їм є що втрачати.
Можливо, це розумів і Сталін, винищуючи в 33-му українське селянство - намагався задушити в зародку нашу майбутню армію. Тому сховайте сарказм з приводу мобілізації у ЗСУ одних «селюків|». І не засуджуйте, якщо, повернувшись з війни, селянин відсуне рефлексуючого інтелігента.
Справа інтелігента - не допустити війни, справа селянина - перемогти в ній.
І якщо формувати новий клас землеробів, то саме з героїв АТО. Скільки зміг батальйон квадратних кілометрів нашої землі відбити у агресора, стільки й розділити між бійцями (Жарт, звичайно, але чим не критерій?) Попереду - велика земельна приватизація, саме час розпорядитися нею правильно.
Це не пільги, скаже сердитий читач, а привілеї! Ну, так. Але ж обсяг отриманих прав має бути пропорційним обсягу виконаного боргу. Ось така військово-цивільна арифметика. І отримати ці привілеї не так вже й важко - військкомат у всіх під боком.
ЧИТАЙТЕ: Мобілізація-2015: коли, кого і на який час покличуть до війська?
Девчому можу зрозуміти хлопчиків, що косять від мобілізації: вони виховувалися в мирний час, добрими мамами і татами, вони не мріяли одягатися в берці та бронежилети|, а хотіли бути успішними й щасливими. Для них не смерть страшна, а руйнування мрії про майбутнє.
Хтось з них втече за кордон. Щоб жити в іншій країні й забути поранену Батьківщину, як страшний сон. Це рішення може здатися вдалим. Але чи зможуть повернутися після всього? А якщо Україна припинить існувати, залишаться сиротами на все своє майбутнє життя. І діти їхні залишаться сиротами. Й онуки.
Невже це добре, коли нема, що втрачати?
Дарма воєнкоми вимагають більше «в'язниці» для ухильників. Це не допоможе. Головна в'язниця, коли здрейфив і живеш в ганьбі.
Розплющимо очі. Змиємо залишки сну і скажемо собі: «Ласкаво просимо в реальність, Нео! Ти - обраний».
Хотів написати про мобілізацію. А вийшло про щось інше...
Євгеній Якунов, Київ.
Джерело: Укрінформ
