Хоча після здобуття Незалежності Україною тодішні політики били себе в груди і переконували, що вони завжди були за вільну Україну, навряд чи у 1991-ому хтось з них міг дати чіткий прогноз щодо розгортання подій. Звичайно ж, були серед тодішніх політиків і такі, що душею і серцем боролись за здобуття незалежності, але вочевидь були і такі, що просто пливли за течією, намагаючись розвинути кар’єру.
Україна, будучи керованою з Москви, одного дня отримала право на самовизначення і очевидно, що ні політики, ні населення не були готовим до якихось дій. Перед українцями в той умовно було два шляхи: Л. Кравчук та В. Чорновіл. Країна пішла першим. Сьогодні модно розмірковувати над тим, що було би, якби на перших виборах Чорновіл переміг Кравчука. Та слід зрозуміти, що цього не сталося і не могло статися, адже українці в той час були схожими на немовлят, які робили свої перші кроки і, боячись впасти, зробили крок до того, кого уже знали. Чорновіл був надто радикальним для народу, який щойно отримав свободу і боявся нею користуватись.
Політичне життя країни
В умовах цілковитої темряви завжди перемагає той, хто знає де лежать сірники. Так сталося і з будівництвом політичного класу в Україні. Після розпаду імперії мало хто розумів і знав, що буде завтра, і що необхідно робити. В такій ситуації завжди перемагають хитріші та більш поінформовані. Тож поки мрійники і романтики, розмахуючи прапорами, розмірковували про майбутнє держави, хитріші та поінформованіші цю державу привласнювали, приватизуючи усі найприбутковіші підприємства країни.
Леонід Кравчук та В'ячеслав Чорновіл. Фото: sjogodni.org.ua
Система коридорного вирішення справ, яка існувала в СРСР, успішно перенеслась разом з Кравчуком і його однодумцями в новостворену державу. Ще за СРСР і до сьогодні в державному секторі виживав не той, хто хотів зробити країну кращою, а той, хто, тихенько човгаючи довгими коридорами, шукав зв’язки та виходи на потрібних людей для втілення власних інтересів.
Романтики ж ніяк не могли дійти згоди щодо того, як будувати власну партію, і перші протиріччя в тодішньому Народному Русі України виникли одразу після обрання Кравчука президентом у 1991 році. Іван Драч, Дмитро Павличко та Михайло Горинь виступали за збереження Руху як об'єднання демократичних організацій та партій, першочерговим завданням якого було б створення тривкої політичної бази для розбудови нової Української держави. Інша група членів організації, очолена В'ячеславом Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі, поки вона не буде усунена від влади.
Наявність з десяток спритних і поінформованих українців разом зі збереженням радянської моделі соціальних і політичних ліфтів породила неформальних політичних гравців, яких ми сьогодні називаємо олігархами. На відміну від романтиків ці політичні гравці підтримували вождиську модель політичних партій і зберегли її до сьогодні. В таких партіях основна роль відведена лідеру, який обертається навколо спонсорів, в той час як навколо лідера обертається вся партія. В таких політичних партіях фактично відсутні ліфти, адже партією керують декілька чоловік, в той час як решта виконує роль масовки, яка їздить на з’їзди, голосує і роздає газети в наметах.
З'їзд Партії Регіонів. Фото: vkurse.ua
Найцікавіше, що в політичні партії, які побудовані за радянським зразком вливаються молоді люди, проте не креативний пласт молоді, а пласт кар’єристів, котрі намагаються копіювати поведінку своїх вождів, мріючи самим колись стати цими вождями. Молодь, яка часто народжена вже у незалежній Україні абсолютно переймає правила гри і чемно служить своєму вождю, а якщо добре служить, то може отримати почесне звання помічника депутата, яке потім тицяє навіть продавцям в кіосках, вимагаючи цілковитої поваги та покори.
Молодіжне крило партії "Солідарність" в Миколаївській області. Фото: mykolaiv.solydarnist.org
В той же час, ідейна молодь просто не має куди подітись, адже за створених умов в політичних партіях патріотично налаштований реформатор просто не виживе. Таким чином пласт людей, котрих ми називаємо олігархами надовго зберіг незмінну модель будівництва політичних партій, яка би мала дозволити цілим династіям олігархів протягом багатьох десятиліть негласно керувати усіма політичними процесами в державі. Адже навіть якщо втече один президент, то прийде інший, який буде діяти за тією ж моделлю.
Якщо ж ідейний патріот чи реформатор таки потрапляє до Верховної Ради, його ж одразу намагаються маргіналізувати в очах суспільства. За допомогою фінансових вливань та кулуарних домовленостей ідеї таких політиків видають за нісенітниці чи переконують суспільство у їхній некомпетентності.
За 25 років ми збудували і закріпили абсолютно неприродну політичну модель, де влада в державі належить декільком людям і при рубанні однієї голови, виростає інша. Можливо, якби на перших виборах у 1991 році українці обрали інший шлях, то ми би були членом ЄС, НАТО і входили бодай в G20, проте, як сказав перший президент незалежної України, "маємо те, що маємо". Єдиним виходом з ситуації є критична маса молодого креативного класу, яка би була здатна зруйнувати існуючу модель і замінити на нову. Якщо ж олігархічна система збережеться, то державу доведеться розбудовувати поколінню, яке народжене під час війни, за умови, що буде що рятувати.
Українська Армія
Сьогодні прийнято говорити про те, що Віктор Янукович розвалив армію, тому Росія з такою легкістю захопила Крим. Насправді ж українську армію нещадно нищили з часів здобуття незалежності. 3 серпня 1992 року Леонід Кравчук віддав Росії 82% суден чорноморського флоту і ще й базу в Севастополі надав у довгострокове користування. У 1997 році Леонід Кучма дозволив російському флоту перебувати на території України до 2017 року, а Віктор Янукович дозвіл подовжив до 2042 року. А уже в 2014 році саме з цієї бази в Севастополі почалась анексія Криму.
Чорноморський флот РФ в Севастополі
Також неможливо сьогодні визначити кількість проданої військової техніки, яку нелегально розпродували після розвалу СРСР. Україні вдалось отримати величезну кількість озброєння після розпаду імперії, яке невдовзі кудись зникла. Під час громадянської війни в Ліберії представники ООН не розуміли звідки у сторін конфлікту стільки зброї, якщо ООН ввела ембарго. Після цього Україна кілька разів фігурувала в доповідях ООН про нелегальне постачання зброї. Найбільш відомою, мабуть, є "справа Мініна": у 2000 році його арештували в Італії і змогли довести, що Мінін продав 68 тон автоматів Ліберії. Скільки ж насправді автоматів, танків і літаків було продано, досі невідомо. Проте сьогодні Україна просить країни Заходу надати їй зброю для війни з Росією.
На превеликий жаль, радянська система роботи в державних установах, яка вдало інтегрувалась в нову Українську державу, заполонила також і українську армію. Паркетні генерали проводили успішні спецоперації на картах, та і генералами ставали часто не здібні військовослужбовці, а ті, хто успішно знаходив потрібні двері у довгих кабінетах. Взагалі система формування військових еліт стала дуже схожою до формування еліт політичних, про які було написано вище.
Як наслідок у 2002 році у Скнилові на авіа-шоу впав винищувач СУ-27, через що загинули 78 українців. Звичайно ж, винними одразу ж визнали пілотів, які стверджували, що їхні польотні карти суттєво відрізнялися від місцевості, де мали бути проведені маневри. Вони також зазначили, що на шоу мусили виконувати маневри на літаку, на якому заздалегідь не тренувалися, проте їх все одно визнали винними. В той же час головний організатор шоу пішов на підвищення і за часів Януковича навіть став командувачем Повітряних Сил Збройних Сил України.
Авіатрагедія в Скнилові Фото: jnsm.com.ua
Загалом, абсолютна некомпетентність військового командування коштувала життя тисячам українців, які згодом загинули в Іловайську, Дебальцевому, аеропорту Донецька і т.д.
Варто зазначити, що молодий патріотично налаштований креативний клас, який не міг себе знайти в ірраціональній українській політичній системі, вирішив знайти себе у добровольчих батальйонах. Проте система, яку ми будували 25 років, вчинила з добровольцями приблизно так само, як і з випадковими політиками-реформаторами – їх дискредитували і намагаються посадити за грати. До прикладу, iPress.ua повідомляв про арешт командира добровольчого батальйону "Айдар" Валентина Лихоліта, якому інкримінували організацію збройної банди, грабежі, викрадення осіб та ряд інших злочинів тільки через те, що він був добровольцем, а отже, не був в лавах ЗСУ і воювати на Донбасі права не мав.
Добровольчий батальйон Донбас. Фото:expres.ua
Як ми бачимо, війна з Росією змусила українську армію змінюватись, проте, чи зможемо ми до кінця змінити українську армію, поки говорити зарано.
Культурне життя країни
Після розпаду СРСР, Україна зарясніла власними артистами, які співали українською. Дуже часто українські виконавці шукали себе і свою публіку, адже після багатьох років прослуховування Софії Ротару та Йосифа Кобзона, українцям хотілося чогось більш свіжого і рідного. Варто зазначити, що чималу роль у розвитку української музики відіграв проект "Територія А", який вперше вийшов в ефір УТ-1 в 1995 році. Хіт-парад "Територія А" допоміг стартувати таким проектам як Океан Ельзи, Скрябін, Шао?Бао!, ВВ, Аква Віта… Також даний хіт-парад допоміг набрати популярність Ірині Білик, Олександру Пономарьову та Юркові Юрченкові. Звичайно ж, не всі гурти та виконавці змогли знайти себе в українському шоу-бізнесі.
Анжеліка Рудницька та Кузьма Скрябін. Фото: соцмережі
Після певного розквіту української музики, вітчизняний шоу-бізнес розвернуло в сторону великих грошей та корпоративів. Політики та багатії новоспеченої держави усіляким чином намагались самоствердитись у новому статусі, тому дуже часто замовляли артистів для святкування Днів народжень чи інших урочистостей. За годину виступу на корпоративах артисти заробляли значно більше, ніж на концертах, тому і співати почали для багатіїв з колишнього СРСР. В ХХІ столітті ринок змусив багатьох виконавців співати російською, адже в Росії можна було заробити більше грошей. Україна почала продукувати нових виконавців, які будуть забавляти чи тішити око олігархів, типу Вєрки Сердючки чи гурту Віа Гра.
Більшість українських виконавців сьогодні є дуже близькими до багатіїв та дуже далекими від людей. Океан Ельзи, це мабуть єдиний гурт, який може організувати тур стадіонами України. Решта, або так і не знайшли свого слухача, або знаходять його на закритих корпоративах. Навіть дві перемоги України на пісенному конкурсі "Євробачення" у 2004 та 2016 роках не зробили виконавців народними улюбленцями, яких прагнуть слухати маси.
Варто зазначити, що після Євромайдану, велика кількість молодих виконавців змогли знайти свого слухача та активно розвиваються, співаючи на маленьких концертах чи фестивалях, поступово набираючи популярність. Не малу роль тут зіграв і той фактор, що ВР нарешті, через 25 років запровадила норми, які збільшили кількість українського контенту в радіоефірі до 35%. А тим часом основна маса людей змушена слухати пісні про те, як шльопали шльопки та про чумашедшу весну.
Спорт
Після втечі Януковича і компанії та початком бойових дій на Донбасі лише лінивий не говорив про падіння рівня чемпіонату України з футболу. Спортивні експерти місяцями шукали причини неуспіхів українських команд, придумали навіть універсальну відмашку, мовляв, в Європі зараз немає слабких суперників, а отже, нічого страшного, що ми програли.
Насправді український футбол будувався за тими ж принципами, що армія та політика. Коли у 90-их найбільш прагматичні українці зуміли швидко збагатитись, то їм захотілось мати свій футбольний клуб. Наявність футбольного клубу виконувала дві функції: по-перше, під час футбольних матчів в VIP ложах власник клубу завжди може зустрітись з найвпливовішими особами держави для вирішення своїх питань, а по-друге, це вагомий іміджевий фактор, навіть в міжнародному контексті.
Ігор Суркіс та Ренат Ахметов. Фото: wek.com.ua
Футбольні команди будували за тим самим принципом, що і бізнес в 90-их роках: брали нічийне, приватизували і користувались. Мало хто тоді думав про те, що виробництво постійно треба модернізувати, а футбол розвивати. Як наслідок, уже на початку 2000-их років українську лігу заполонили легіонери, адже в футбольні академії гроші ніхто не вкладав, тому що легше було за копійки купити африканців чи бразильців. Як наслідок, український футбол не запрацював як бізнес, тому що футбольні академії не вирощували спортсменів високого рівня, яких би клуб міг продати і заробити гроші. Так як футбол виявився іграшкою в руках багатіїв, то про уболівальників мало хто замислювався. Такі речі як "договірні матчі" у футболі стали буденним явищем. Який нормальний вболівальник захоче на таке дивитися?
Станом на сьогодні українська ліга одна з найменш відвідуваних у Європі. Сезон-2015/16 встановив антирекорд за відвідуваністю чемпіонатів України. Найвідвідуваніший матч: "Динамо" - "Шахтар" - 32 794 глядача. Антирекорд сезону за відвідуваністю: "Олімпік" - "Волинь" - 300 вболівальників. Чимало оглядачів запевняли, що низька відвідуваність чемпіонату зумовлена війною, мовляв, людям не до футболу. Проте якщо матч Шахтар-Дніпро, який можна вважати топовим в УПЛ відвідали 3358 глядачів, то матч нижчої за рангом ліги між рівненським Вересом і краматорським Авангардом зібрав 4633 глядача.
Футбольний матч в Одесі
Вся справа у тому, що український футбол став іграшкою в руках українських багатіїв, і футболісти чітко розуміють, що грають вони не для вболівальників, а для конкретної особи. Натомість власники клубів влаштували для гравців тепличні умови, мінімум віддачі-максимум грошей.
Після провального Євро-2016 Євген Коноплянка абсолютно щиро дивувався, чому вболівальники висловлюють невдоволення грою збірної, яка програла усі матчі відбору. Українські футболісти просто не розуміли, чому вболівальники щось від них вимагають.
Як наслідок, неправильно побудована модель українського футболу вже сьогодні дала тріщину і команди, які ніколи нічого не заробляли, банкрутують одна за одною. Натомість команди нижчих ліг, у яких немає багатих власників, збирають велику кількість вболівальників.
Цікавим фактом є також те, що в українській Прем’єр лізі завжди перемагає улюблений клуб Президента. Зокрема з 2010-2011 по 2014 роки улюблений футбольний клуб Януковича "Шахтар" кожного року ставав чемпіоном країни. Проте, коли до влади прийшов Порошенко – відданий фанат "Динамо", то київський клуб уже двічі встиг відсвяткувати чемпіонство.
Віктор Янукович разом з улюбленою командою. Фото:ukrinform.ua
Будуючи новий дім для нації, ми ненароком залили поганий фундамент, який тепер руйнує усі наші починання, даючи тріщини у всіх основних галузях. За 25 років незалежності ми навчилися боротися з наслідками проблем, захищати рідну землю та виганяти президентів з країни, проте нам так і не вдалося знищити ту руйнівну систему, яку ми заклали у 1991 році.
