4 червня 2014 року, у 25-ту річницю перших виборів у Польщі після падіння комунізму, Петро Порошенко сидів на Замковій площі у Варшаві. Як ще жоден президент України до нього, він міг цілком відчувати себе частиною західного світу. Стоячи поруч з Бараком Обамою, президентами Німеччини, Франції, Польщі, після довгих оплесків на свою адресу, він міг подумати, що шлях його країни на захід є відкритим. Ця ілюзія протрималася недовго. Тривожне відчуття в нього повинно було з'явитися вже через декілька днів, під час відзначення чергової річниці висадки союзників у Нормандії.
Західні лідери пішли на поступки Володимиру Путіну та вирішили, що переговори про врегулювання конфлікту між Росією і Україною відбуватимуться за участю Франції та Німеччини, але без Європейського Союзу та Сполучених Штатів. Ці рішення пересунули Україну на місце для неї найбільш небезпечне: замість того, щоб визнати за нею право стати частиною Заходу, її зупинили на півдорозі між ЄС та Росією. Це був останній момент, коли конфлікт можна було врегулювати виключно дипломатичними засобами. Крім того, у військовому сенсі для перемоги над бунтом ключовим був липень, коли урядові та добровольчі сили мали шанс стабілізувати ситуацію на сході країни.
Фото: AFP
У липні діра у російсько-українському кордоні зменшилася до лише 20 км. Якби тоді Захід відреагував, відправивши на кордон спостерігачів, тобто ущільненням кордону, а також продажем зброї українцям, країна, ймовірно, залишилася б цілою, а реформаторська влада у Києві мала б гарні шанси на ефективне проведення реформ.
Аналіз як дипломатичного, так і військового становища України, показує, що оптимальний варіант розвитку ситуації у Києві востаннє був реальним два місяці тому. Я маю на увазі ситуацію, у якій Україна зберігає усю свою територію, хоча й тимчасово без Криму, який в українській політиці став би тим, чим Курильські острови - у японській, або Тайвань - у китайській. Лише перемога на фронті і успішний захист кордонів дали б уряду сильну легітимність для проведення шокової терапії в економіці і перспективу членства у ЄС за два або три десятиліття. Така обіцянка в якості доповнення до реформ була б доброю відправною точкою для сміливих змін в Україні. Лише такий варіант розвитку подій можна вважати безпечним з точки зору стратегічних інтересів Заходу. Парадокс полягає у тому, що саме Захід не зміг відносно невеликими засобами гарантувати реалізацію такого сценарію. Це Захід не дав Україні шансу впоратися з бунтом власними силами.
ЧИТАЙТЕ: Путін хоче не посилити Росію, а ослабити всіх інших, - Тімоті Снайдер
Проблема полягає у тому, що оптимальний український сценарій у цей момент вже перестав бути актуальним. Реальним стає інший сценарій - який донедавна вважали несприятливим. Назвемо його "вимушеним нейтралітетом". З серпня українські війська не досягли жодних перемог, діра у російсько-українському кордоні зросла удесятеро, можливості російської армії для проведення військових операцій в Україні та постачання озброєнь бойовикам є необмеженими; росіяни нейтралізували українську артилерію, контролюють повітряний простір на сході, дійшли до узбережжя Азовського моря і знаходяться вже поруч з важливим портом на цьому морі, який є у Маріуполі. Вони визнали також, а Захід навіть офіційно підтвердив, що в Україні є російські регулярні військові підрозділи - а це означає, що навряд чи вони найближчим часом залишать її. Отже, визнання того, що в Україні є підрозділи регулярної російської армії, було одним з переломних моментів для початку реалізації сценарію замороженого конфлікту, який є підставою для федералізації країни.
У цьому контексті дивує очікування частини політичних еліт Заходу, що Україна у довгостроковій перспективі зможе витримати військовий тиск Росії. На Порошенка тиснуть дві сторони: Захід та Кремль. В обох випадках у дещо різних формах йому висловлюють ті самі, підготовлені у Москві очікування. Є вже й наслідки: визнання Верховною Радою за частиною Донбасу права на особливий статус на практиці веде до конституційного устрою, якого Путін прагне вже багато років: Україна рухається до вимушеного нейтралітету (у тому сенсі, що Донбас не погодиться на вступ України до ЄС, а захід України не дозволить стати їй членом Митного Союзу, створеного Росією).
ЧИТАЙТЕ: Після перемир’я виглядає так, що перемогли всі, але насправді всі програли, - Ярослав Грицак
Порошенко змушений змиритися з таким станом справ, тому що не може вести воєнні дії, і під час них проводити важливі реформи. Без останніх постмайданна влада в Україні може розраховувати на серйозні протести великих суспільних груп найпізніше навесні наступного року.
Фото: AFP
Відтермінування тимчасового застосування угоди про асоціацію з ЄС робить більш правдоподібним сценарій вимушеного нейтралітету та зменшує шанси на реалізацію угоди з ЄС взагалі. З цієї точки зору, проведення виборів зараз однозначно має сенс. Голосування, що відбудеться ще восени цього року, зафіксує, як на світлині, нинішній стан суспільних настроїв та підтримку прозахідних партій.
Вимушений нейтралітет збережеться за двох умов: якщо буде перемир'я і уряд у Києві мобілізується до реформ. Цей сценарій має сенс виключно, як перехідний етап, стан очікування можливості повернутися до оптимального сценарію. Щоб вона з'явилася, громадяни на територіях, контрольованих Києвом, повинні відчути переваги курсу на Захід. Інакше вимушений нейтралітет почне перетворюватися на стан, який можна було б охарактеризувати як "хаос і розпад".
ЧИТАЙТЕ: Російсько-українська війна: будь-яке перемир’я означає згоду України з умовами Путіна
Від моменту вторгнення росіян у Крим, вже жоден сценарій для України не вважають фантастичним. Випарувалися табу на розмови про поділ країни. Так що тепер у Києві можна знайти аналітиків, що кажуть таке: якщо перемир'я буде відкрито порушено, слід розпочати воєнні дії, розширити фронт, піти на повну конфронтацію з північним сусідом і покласти край конфлікту, який закінчиться поразкою Києва. Це означає, найімовірніше, встановлення демаркаційної лінії десь посередині України, наприклад, по Дніпру. Одночасно укладається угода, що європейського вектору розвитку дотримується лише захід і частина центру України. З часом вони стануть для сходу України тим, чим була ФРН для НДР - у такому разі європейський вибір всієї України відсувається у часі, але за умови послідовної підтримки Заходом реформ він буде практично гарантованим. Це сценарій "Київського муру". Так само, як НДР не могла довго існувати самостійно, так і Східна Україна через кільканадцять років, безперечно, захотіла б приєднатися до Західної. Такий тип контрольованого поділу - на думку деяких аналітиків - може бути навіть ефективнішим з точки зору змін в Україні, ніж хаос і розпад.
У четвертому сценарії, на який, мабуть, зараз поставив Кремль, йдеться про здобуття Києва морозами та пропагандою. Дестабілізація позицій нинішньої влади, посилення націоналістичних настроїв, російські втручання, а також суспільні заворушення, розпалювані явно ззовні, мали б відкрити шлях до влади проросійській команді. Для заворушень неважко було б знайти соціальне підґрунтя, якби в Україні збереглася олігархічна система, існував дефіцит енергії, високий рівень корупції, і, крім того, якби не з'явився шанс на інтеграцію з ЄС. У таких умовах росіяни переконували б Захід, що Україна, як нестабільна держава, не повинна розраховувати на жодні обіцянки зближення із Заходом. За таких обставин могло б мати місце дзеркальне відображення нинішньої ситуації.
Внаслідок провокацій чи політичної напруги захід країни - декілька західних областей України - могли б зважитися на власне відокремлення. Якби цей процес обмежився територією колишньої Східної Галичини, Волині та Закарпаття, то цьому сценарію, безперечно, зраділи б у Кремлі. Тоді у його руках залишилися б саме ті території, що викликають в нього інтерес, оскільки - у його розумінні - саме їх бракує для складення імперського пазлу із земель колишньої Русі. Не є таємницею те, що такий сценарій, як "жарт", звучав у неформальних висловлюваннях Путіна, а також заявах Жиріновського. Очевидним є те, що якась "Галицька Україна" була б державою націоналістичною, бідною, можливо, також пронизаною російськими агентами, і не мала б шансів на економічне процвітання.
Фото: AFP
Найближчі тижні - і перш за все вибори в Україні - визначать, яким є можливий варіант розвитку подій у цій країні. Серед внутрішніх чинників вирішальне значення матиме здатність нового уряду до співпраці з президентом Порошенком у проведенні реформ. Крім того, Україна має швидко виконати ці завдання. Постмайданна еліта повинна зважати на те, що задоволення суспільних очікувань після революції є необхідною умовою для виживання будь-якої влади, яка обіцяла зміни.
Павел Коваль - історик і публіцист, ад'юнкт в Інституті політичних досліджень Польської академії наук, засновник Фундації "Енергія для Європи", у 2009-2014 рр. очолювавав делегацію Європейського Парламенту у справах співпраці з Верховною Радою України.
Джерело: project-syndicate.pl
Переклад: iPress.ua
