Ч.1
Знайомлячись із десятками роздумів, досліджень та аналітичних розробок цього питання, я натрапив на роботу Мудде та Кальтвассера (Mudde and Kalwassser "Populism", Oxford, 2017). Автори досить грунтовно дослідили явище популізму і зайняли цікаву позицію, звертаючи увагу на неоднозначність та складність (complexity) цього явища. Деякі аргументи і уривки з цієї книги я вирішив навести та розвинути у вигляді статті, використовуючи більшість їхніх визначень та трактувань, якщо в тексті не вказано інше.
У своїй книзі про популізм, Мудде та Кальтвассер, згадують два дуже показові та діаметрально протилежні визначення цього феномену. Перше належить професору Колеж де Франс, відомому французькому інтелектуалу П’єру Розанваллону, який називає популізм "збоченою інверсією ідеалів та механізмів репрезентативної демократії". Друга теза належить не менш відомому аргентинському політичному філософу Ернесто Лаклау, професору Університету Ессекса та Університету Буенос-Айресу, який називає популізм єдиною можливою формою "демократизації демократії", яка дозволяє залучати до політичного порядку денного інтереси та вимоги виключених соціальних груп. То хто ж правий?
Насправді, обидва твердження є до певної міри справедливими.
Залежно від електорального впливу і політичного контексту, популізм може бути як загрозою, так і коректором демократичного процесу. Популізм за визначенням не є ані добрим, ані поганим для демократії, подібно до інших ідеологій як лібералізм, націоналізм чи соціалізм.
Весь цимес в тому, в яких політичних умовах він реалізується і власне, що ми маємо на увазі під поняттям демократія.
Демократія по-суті є комбінацією народного суверенітету та влади більшості. Крапка, ні більше, ні менше. Отже, демократія може бути прямою чи не прямою, ліберальною чи неліберальною (за пропозицією Фаріда Закарії). Все досить просто - замість того, щоб правила окрема людина і надовго, шляхом виборів визначається хто і на який період буде правити. Замість того, щоб змінювати (у)правителя насильно, суспільство погоджується, що нове керівництво має обиратися більшістю і на умовах конкуренції.
Сьогодні ж, говорячи про демократію, найчастіше ми маємо на увазі саме ліберальну демократію, а не демократію як таку. Ліберальна демократія є не лише політичним режимом, де забезпечений описаний народний суверенітет та влада більшості, але й функціонують незалежні інституції, які захищають фундаментальні права людини, такі як право на життя, свобода висловлювання чи захист прав меншості. Якими будуть ці інституції та як захист фундаментальних прав забезпечуватиметься вже залежить від конкретного суспільства, універсальної моделі тут не існує. Навіть кодифікація цих прав відбувається по різному - в когось через Конституцію, в когось через збірку законів. Однак важливо щоб права були захищенні, навіть права меншості, зокрема від тиранії більшості.
Американський політичний науковець Роберт Даль наголошує, що для того щоб ліберальна демократія працювала, потрібно забезпечити два незалежні один від одного принципи - суспільну конкуренцію та політичну участь. Перший принцип передбачає можливість вільно висловлювати думки та пропозиції, навіть опозиційні до існуючого порядку денного, другий - можливість законно брати участь в політичному житті, зокрема боротися за владу для реалізації своїх пропозицій.
Тому популізм по-суті є явищем демократичним, але не прийнятним для ліберальних демократій. Популізм передбачає безумовне виконання волі більшості, волі "простого народу", хто б до цієї категорії не належав, а отже відкидає плюралізм, можливості впливу мешості та інституційні гарантії цієї можливості. Популізм підважує тонкий баланс між владою більшості і правами меншості, що є ідеалом ліберальної демократії, але так важко досягається на практиці. Популісти зазвичай критикують будь-які порушення принципу влади більшості, як такі що підривають основи "правдивої" демократії, де влада має належити "народові", а не бюрократам, які управляють суспільними процесами, але тим же "народом" не обираються.
Тут популісти піднімають досить цікаве теоретичне запитання - хто повинен адмініструвати адміністраторів, чи контролювати контролерів? Оскільки популізм підриває довіру до будь-яких "ненародних", тобто не-обраних інституцій, він автоматично набирає ознак "демократичного екстремізму", або іншими словами неліберальної демократії.
В теорії популізм впливає на демократію негативно в контексті суспільної конкуренції та позитивно в контексті політичної участі. З одного боку, популізм намагається обмежити конкуренцію, пропонуючи щоб ті суспільні групи які будуть названі "ворогами народу" не брали участі в політичному житті, і не мали доступу до медіа-ресурсів для пропагування своїх ідей. Для цього, вони часто вдаються до "параноїдального стилю в політиці", використовуючи емоційну риторику та конспірологічні теорії. З іншого боку, популізм грає на стороні політичної участі, мобілізуючи ті суспільні групи, які вважають, що їхні погляди та ідеї не представлені в порядку денному політичного істеблішменту, оскільки згідно базового переконання популістів, весь народ і лише народ повинен визначати політику. Варто зазначити, що деякі специфічні форми популізму такі, як радикальні праві в Європі, намагаються обмежити політичну участь, зокрема виключаючи окремі групи, наприклад іноземних біженців чи трудових мігрантів. Однак, вони виключаються за етно-національною ознакою із "корінного народу", але не з "народних мас", іншими словами спрацьовує принцип нативізму, а не популізму.
Таким чином популізм може здійснювати позитивні впливи на демократію, наприклад створюючи можливості для виключених груп бути почутими в політичному дискурсі, але й негативні, формуючи нагоди для влади більшості обходити права меншості. Він може мобілізовувати політичну участь груп меншості, інтегрувати їх в загальнодержавний політичний процес, але й підривати захист фундаментальних прав, оспорюючи значення та вплив не виборних інституцій, що не залежать від волі більшості. Популізм може підвищувати чутливість політичної системи до потреб маргіналізованих, сприяти обговоренню та пошуку більш м'яких рішень, а може призводити до моралізації політики, де уникаються дискусії щодо неоднозначних і чутливих питань, а досягнення компромісів стає майже неможливим. Як вже було зазначено вище, все залежить від політичної конфігурації та традицій різних суспільств.
Ч.2
Демократія є завжди незавершеною, і перебуває в постійному процесі покращення, або ерозії, а отже популізм в першу чергу впливає на процеси демократизації чи дедемократизації. В той час як не існує жодного канонічного визначення процесу демократизації, можна визначити декілька періодів, за допомогою яких прослідкувати рух різних політичних режимів в сторону до чи від демократії. Трохи спрощуючи, можна назвати по два режими в рамках авторитарного та демократичного таборів: повний авторитаризм, частковий (конкуруючий) авторитаризм, і електоральна демократія та ліберальна демократія з іншого боку. В повному авторитаризмі практично не має місця для політичної опозиції та висловленню інакших думок, ніж пропонує влада, а будь-які спроби супротиву долаються системними репресіями. Частковий авторитаризм все ж дозволяє обмежену конкуренцію із владою, але в досить нерівних умовах. Більше того, частковий авторитарний режим толерує наявність опозиції та її учась у виборах, використовуючи їх елемент власної легітимізації, однак волевиявлення майже завжди корегується на користь провладного істеблішменту.
Електоральна демократія характеризується стабільним виборчим циклом та справедливим виборчим процесом, де опозиція цілком може виграти, однак їй притаманний брак ефективних інституцій які сприяють правовладдю, захисту фундаментальних прав людини, прав меншин і т.д. Ліберальна демократія також не є найкращим політичним режимом, але володіє певним імунітетом від дефіциту підзвітності, і наприклад у порівнянні із електоральною демократією, надає більше можливостей для підтримки прозорого управління та незалежного судочинства.
Кожен із цих політичних режимів володіє своєю політичною динамікою, але коли вони досягають своєї точки стабільності, то зазвичай зрівноважуються. Тобто вони не обов’язково постійно перебувають в русі до (більшої) демократії чи (більшого) авторитаризму, але не є абсолютно стабільними. Тому популізм може бути тим тригером, що призводить до змін та коливань. Вплив популізму на процес демократизації може бути поділений на декілька етапів: лібералізація, демократичний перехід та поглиблення демократії. Впродовж першої стадії лібералізації коли авторитарний режим втрачає жорсткі обмеження та розширює деякі індивідуальні та групові права, популізм є достатньо позитивною силою для досягнення демократії. Оскільки він допомагає артикулювати потреби більшості суспільства, він формує основний наратив, який можуть транслювати опозиційні лідери, мобілізуючи усіх, хто розділяє ці потреби та опонує режиму, який ці потреби не забезпечує, а іноді й пригнічує. Яскравим прикладом є опозиційні партії та рухи в період падіння комунізму в Центрально-Східній Європі. Фактично польська "Солідарність", не будучи популістським рухом, використовувала популістичні прийоми протиставляючи себе, "народний рух" соціалістичній "партії еліти". Інший приклад - економічне та політичне залучення раніше виключеного корінного населення у Болівії та Венесуелі часів правління ліво-популістських президентів Моралеса та Чавеса.
Під час етапу демократичного переходу від авторитарного режиму до електоральної демократії, популізм відіграє вже не настільки очевидну, але скоріше конструктивну роль, поширюючи ідею, що громадяни повинні самі обирати своїх лідерів. Базуючись на переконанні, що політика є формою забезпечення народного суверенітету за будь-яку ціну, популісти будуть атакувати владну еліту і вимагати умов за яких буже забезпечено доступ народних мас до влади - вільні та чесні вибори. Наприкінці 1980-их в Мексиці створилася Партія Демократичної Революції (PDR) під проводом Куаутемока Карденаса, яка фактично відділилася від Інституційної Революційної Партії (PRI), що була при владі під різними назвами з 1929 року. Незважаючи на демократичний фасад, в країні існував частково авторитарний режим. Карденас, а згодом його наступник Андре Мануель Лопез Обрадор (АМЛО) використовували відверту популістську риторику, демонструючи себе як простих людей "з народу", що намагаються побудувати справжню демократію в країні. І хоча АМЛО так і не став президентом, в результаті діяльності PDR та низки домовленостей в 2000 році у Мексиці таки вдалося провести демократичні вибори, які перервали 70-літнє лідерство PRI.
На етапі поглиблення демократії зазвичай запроваджуються реформи, які є критичними для ефективного функціонування інституцій, які спеціалізуються на захисті фундаментальних прав людини та забезпеченні повноцінного ліберально-демократичного режиму. Теоритично, популісти повинні опонувати процесу поглиблення демократії, оскільки вони інтерпретують демократію через носпорювану владу та волю "народу" і критикують роль не виборних інституцій. Останні зображаються як нелегітимні, які працюють задля специфічних інтересів окремих груп меншості, замість того, щоб захищати "справжні" інтереси більшості. Словацький прем'єр Владімір Мєчіар є добрим прикладом опонента поглибленю демократії, особливо під кінець його керівництва урядом у 1998 році. Коли Мєчіар прийшов до влади в 1994 році, Словаччина була однією із країн Вишеградської 4-ки, які переживаючи постсоціалістичні трансформації, задекларували свій пріоритет у євроатлантичній інтеграції. В результаті популістичної риторики, що використовувалася у протистоянні з президентом Міхалом Ковачем, автократичного стилю управління, неліберальної політики, низки кримінальних скандалів та обмежень прав опозиції, Словаччина майже припинила демократичні перетворення, отримувала різку критику від Західних партнерів та навіть отримала погрозу від ЄС зупинити процес вступу.
Ч.3
Події останніх років ілюструють, що навіть розвинуті демократії можуть не лише гальмувати своє поглиблення, але й активно відкочуватися назад. Популізм часто відіграє одну із провідних ролей в процесі дедемократизації, який також можна розділити на декілька етапів: демократична ерозія, демократичний зрив, репресивність. Етап демократичної ерозії включає підрив автономії інституцій які спеціалізуються на захисті фундаментальних прав, наприклад обмежуючи незалежність судів, відкидаючи верховенство права, заперечуючи права меншості тощо. Він знаменує перехід від ліберальної до електоральної демократії. Популістичні лідери відіграють основну роль в підтримці таких процесів, намагаючись забезпечити модель влади більшості, яка обмежує будь-які інтереси меншості, які не відповідають загальним "інтересам народу". Найяскравішим прикладом є сучасна ситуація в Угорщині, коли прем'єр Віктор Орбан та владна партія "Фідес" здійснюють тиск на низку ліберальних інституцій під егідою боротьби із "п’ятою колоною" та протидії "глобальному уряду", наприклад позбавлення акредитації для освітньої діяльності Центрально-Європейському Університету в Будапешті, що фінансується низкою міжнродних фундацій, зокрема ліберальним фондом Сороса.
Наступна стадія дедемократизації є демократичний зрив, що зазвичай характеризує перехід від електоральної демократії до часткового (конкурентного) авторитаризму, або повного авторитаризму в більш радикальних випадках. Популісти зазвичай відіграють не основну, однак все ж допоміжну роль, оскільки зацікавлені розхитати існуючі правила гри, зокрема атакуючи "корумповані еліти" за обмеження "справжнього" виявлення народної волі. Класичним прикладом є режим Альберто Фухіморі в Перу. Прийшовши до влади в 1990 році як позасистемний популіст, в основному спекулюючи на своєму походжені азійського мігранта із "низів суспільства", який зробив сам себе. Критикуючи "корумповані еліти" і обіцяючи вирішити економічні проблеми, Фухіморі навіть на президентському посту не зміг привести сильну партію за собою, і не хотів об'єднуватися з існуючими. В результаті протистоянь між законодавчою та виконавчою владою, він розпускає парламент, обмежує Конституцію, посилює свою владу, аргументуючи свої кроки "інтересами та волею простих людей". В результаті 10-літньго правління, Фухіморі вдалося побудувати частковий авторитарний режим, базований на неоконсервативних підходах, включно із "екскадронами смерті" для боротьби із ліворадикальними рухами та опозицією.
Остання стадія падіння демократичного режиму - репресивність, що знаменує перехід від часткового до повного авторитаризму, що трапляється зазвичай у випадку кризових ситуацій. Базуючись на тому, що популізм безумовно підтримує народний суверенітет та владу більшості, можна припустити, що популісти будуть загалом опонувати процесам репресивності, оскільки вони зазвивчай обмежують будь-які суспільні права відносно інтересів вузької групи чи груп. Практично відсутні випадки, коли б популісти вдавалися до репресій з метою здобуття народної підтримки.
Насамкінець, незважаючи на загальні характеристики впливу популізму на процеси демократизації та де-демократизації, важливо також враховувати деякі фактори, що можуть корегувати цей вплив: політичний статус популістичних акторів, тип політичної системи, в якій оперують популісти та міжнародний контекст. У випадку, якщо популісти перебувають в опозиції, вони більш схильні закликати до більшої прозорості та демократизації політик та процедур. Якщо популісти перебувають при владі, зазвичай у них виникають більш напружені стосунки з ліберальними інституціями, та правилами забезпечення конкуренції різних суспільних груп. Будучи відданими принципам влади більшості, небагато хто із них використовує інструменти прямої демократії, зокрема народні плебісцити. Однак навіть коли вдаються, то зазвичай у випадках пов’язаних зі зміною правил гри на свою користь, варто лише згадати референдуми Чавеса, Корреа чи Орбана про зміни до конституції.
Тип політичної системи також вносить корективи до діапазону впливу популістів на демократію. Президентські системи є кращим трампліном для популістів-аутсайдерів здобути владу, в той час як на інших рівнях їм часто бракує підтримки для просування своїх ідей, особливо якщо в них не розбудовані сильні партійні організації. На противагу, в парламентських системах популістські партії при владі досить рідко досягають абсолютної більшості і змушені формувати коаліції із не популістськими партіями.
Цікавим випадком є цьогорічний успіх Володимира Зеленського та партії "Слуга Народу", які використовуючи популістську та антиістеблішментську риторику, менш ніж за півроку здобули абсолютну перевагу у законодавчій та виконавчій владі в результаті виборів. Якими будуть наслідки цього успіху в майбутньому є одним із найцікавіших питань для спостереження та аналізу.
Світовий досвід показує, що у випадку отримання більшості одним чи декількома популістськими гравцями, вони досить рідко зустрічають достатньо потужних конструктивних опотентів, які можуть зрівноважувати систему. Наприклад Віктор Орбан майже без опору опозиції зміг внести зміни до конституції Угорщини та посилити свою владу.
Врешті-решт, міжнародний контекст також відіграє важливу роль у питанні впливу на популістів. Якщо країна інтегрована в сильну мережу ліберальних демократій як ЄС, для популістів дуже складно, однак не є неможливо (знову ж приклад Угорщини) підірвати основи ліберальної демократії без міжнародної протидії. Наприклад багатьом сучасним лівим популістичнам урядам Латинської Америки довелося створити нову регіональну організацію - Союз Південно-Американських Націй (UNASUR), через яку вони намагаються відстояти власну модель демократії, не маючи змогу уникати тиску і впливу США та Канади через найбільшу організацію на Американських континентах - Організацію Американських Держав (OAS).
Підсумовуючи, потрібно відзначити, що впливи популізму на демократію є дійсно неоднозначними, як в теорії, так і на практиці. Справді, популізм не знищує демократію як таку, але провокує ерозію демократії ліберальної.
Популізм активно відстоює народний суверенітет та владу більшості, але протидіє правам меншості і плюралізму. Та навіть в контексті ліберальної демократії, не можна назвати вплив однозначно негативним. По всьому світу, популістські сили надають можливості маргіналізованим групам бути почутими, але в той же час вони протидіють впливу маргіналізованих і опозиційних груп на політичний порядок денний. Популісти часто критикують демократичні режими за низькі результати якості життя "простого народу", і боряться за зміну демократичних правил та процесів. Саме тому, найчастіше, популісти позитивно впливають на демократизацію авторитарних режимів, однак значно гальмують розвиток ліберальних демократій. Хоча популісти можуть принести чимало проблем нестабільним демократичним режимам, але за дуже рідкими виключеннями, вони не здатні та й не зацікалені руйнувати демократичні режими, що є стабільними.
