Про авторів
- Лайонел Бінер – старший директор Школи міжнародних і громадських відносин Колумбійського університету.
- Лайам Коллінз – науковий співробітник "Нової Америки" та директор-засновник Інституту сучасної війни у Вест-Пойнті.
- Джон Спенсер – завідувач кафедри міських війн Інституту сучасної війни, співдиректор проєкту MWI "Міські війни" та ведучий подкасту "Проєкт міських війн".
Військові експерти Лайонел Бенер, Ліам Коллінз і Джон Спенсер у своїй колонці в спеціалізованому виданні Defense News зазначили, що підрив греблі на річці Дніпро в Херсонській області, яка фактично слугувала лінією розмежування між українськими та російськими військами на південному фронті війни, призвело до гуманітарної катастрофи. Потоки води перетворили міста та вулиці на наповнене уламками болото.
Оскільки гідроенергетика є важливим ресурсом у регіоні, що відчуває гострий дефіцит енергії, вода стала одним із найважливіших активів війни. Це робить дамби критично важливою інфраструктурою на рівні з атомними електростанціями.
Автори зазначили, що це не вперше, коли водні ресурси використовуються як зброя. І наводять кілька прикладів з історії. За їхніми словами, важко уявити собі більш нетрадиційний або доісторичний вид війни, ніж "гідравлічна війна" – тобто навмисне затоплення під час бойових дій. Це не є чимось новим, стверджують автори. Такий метод і в давні часи використовувався для посилення оборони. Під час Вісімдесятилітньої війни голландські повстанці на чолі з Вільгельмом Оранським навмисно затоплювали низинні території, щоб захиститися від іспанських загарбників. Китайський підрив дамб Жовтої річки у 1938 році, щоб уповільнити просування японців, був названий "Найбільшим актом екологічної війни в історії".
Під час Другої світової війни Йосип Сталін наказав своїм секретним службам підірвати греблю гідроелектростанції в Запоріжжі, щоб сповільнити наступ німців. За оцінками, внаслідок тодішньої повені загинуло до 20 000 людей, які опинилися на її шляху. Отже, розливи річок можуть створити дуже ефективний захист, але вони також можуть дорого коштувати мешканцям заплави.
Військові експерти наголошують, що це не вперше на цій війні, коли греблі використовувалися для протидії супротивнику. Вони нагадують, що сталося в перші дні російського вторгнення. Щоб зупинити початковий наступ росіян на Київ, місцева тероборона за підтримки українських вояків підірвала дамбу в місці впадіння річки Ірпінь у Дніпро. Їхньою метою було перетворити невелику річку на головну перешкоду для росіян.
Водний шлях не був особливо великим – близько 10-30 футів (3-9 м – iPress) у поперечнику на багатьох ділянках, зазначають експерти, але він зробив форсування майже неможливим. Водночас досить легким для переправи за допомогою понтонних або інших військових мостів. Що ще важливіше, враховуючи близькість до центру Києва, – річка була останньою природною перешкодою між російською армією, що наступала, і столицею.
Після обережного підриву дамби і скидання понад 31 млрд галонів води (близько 117 млн м3 – iPress) у річку Ірпінь, навколишні сільськогосподарські угіддя були затоплені з водосховища.
Автори нагадують, що приблизно через місяць росіяни відмовилися від штурму Києва і вивели всі свої сили з-під української столиці та її околиць. Вони так і не змогли переправити значні сили через річку Ірпінь. Експерти зазначають, що хоча сам по собі підрив греблі не врятував місто, але він уповільнив наступ і дав українцям час для побудови оборони.
Звичайно, наголошують експерти, підрив Каховської греблі та гідроелектростанції на півдні України призвів до значно більшого затоплення: десятки тисяч будинків під водою, втрачені сільськогосподарські поля, населення без питної води, мінні поля змиті і пливуть у невідомому напрямку, а друга за величиною в Європі атомна електростанція опинилася під ще більшою загрозою. Українські посадовці назвали це "екоцидом" – масовим знищенням екосистем.
Проте такі руйнування водних шляхів і гідростанцій не стали чимось особливим у сучасній війні, це є звичайною практикою. Ірпінь досі залишається розлитим, будинки та сільськогосподарські угіддя зруйновані або непридатні для використання, а дамба не відновлена. Але майже всі українці, включно з тими, хто опинився на шляху повені, погодяться, що це було необхідно і вартувало того.
Так, сучасні танки та винищувачі важливі для того, щоб змінити однобокий баланс сил у цій війні. Але вода не менш важлива, вважають експерти і нагадують, що ядерні об'єкти потребують великих обсягів води для охолодження. Цивільному населенню необхідна питна вода, щоб вижити, в той час, коли затоплені ферми і поля знищують запаси продовольства.
Експерти переконують, що гідравлічна війна буквально змиває засоби до існування людей і є чи не більш руйнівною, ніж традиційні боєприпаси.
* * *
Натомість старший дослідник Фінського інституту міжнародних відносин та експосадовець НАТО (інновації та стратегія щодо штучного інтелекту) Едвард Хантер Крісті радить, як Україні реагувати на дії росіян, які прагнуть залишати по собі тотальну руїну після виходу з певних територій.
За його словами, існують політичні варіанти відповіді на такого роду терористичну політику. На його думку, це насправді не стратегія спаленої землі, а руйнування і бажання відкинути Україну на багато років назад та на сотні мільярдів доларів у її економічному розвитку.
Як зазначає експерт, першою емоційною реакцією було б зробити те ж саме з росією: підірвати дамби, електростанції, трубопроводи, нафтові родовища. Це потребувало б величезного збройного потенціалу дальньої дії, який Україні краще було б використати лише для перемоги на полі бою.
Проте, стверджує Едвард Хантер Крісті, ми можемо майже з упевненістю стверджувати, що путін і решта його злочинного оточення мають такий ланцюжок міркувань: "Ми знищуємо Україну на виході – ніхто не зможе зробити те ж саме з нами, тому що у нас є ядерна зброя і нам усе зійде з рук..."
Отже, спосіб вирішити проблему такого типу без ескалації до ядерної війни – це, звичайно, програма цілеспрямованих "ліквідацій" усередині росії. Це стандартний підхід до знищення терористичних організацій. І з росією в цьому випадку, переконаний експерт, можна поводитися саме так.
Хороший підхід – прибирати не лідерів терористичної групи (голови гідри відростають), а "лейтенантів". Саме систематична зачистка другого рівня справить найбільший ефект.
На думку Едварда Хантера Крісті, це добре вписувалося б у путінський режим: диктатор буде командувати переляканими лейтенантами, яких постійно мінятимуть, бо останні двадцять підірвалися у своїх машинах, померли від отруєння або "покурили" в недозволеному місці.
Це, звісно, наголошує експерт, дуже ресурсозатратно, але вбивство ворожих командирів є законним у воєнний час. Як і ліквідація лідерів терористів – західні країни робили це десятки разів. Отже, які б російські ватажки не були причетні до конкретних нападів на українських цивільних, куля чи три були б гідною "нагородою", незалежно від того, чи відпочивають вони в Ростові, чи на Уралі, чи в Мурманську, чи в Дубаї – жодних обмежень, жодного безпечного місця.
Якщо Америці дозволено знищити Усаму бен Ладена, переконує Едвард Хантер Крісті, то Україні дозволено знищувати російських терористів. І хоча це може виглядати як відплатне правосуддя, це, перш за все, змінило б розрахунки будь-якого потенційного виконавця операцій масового знищення або терору. Вся Європа виграла б, якби росіяни знали, що варварство дорого коштує.
Звісно, такі міркування є ознакою воєнного часу. Вибір має бути повністю за Києвом – чи виправдані такі заходи і чи варто їх вживати. Експерт наголошує, що висловив аргументи на користь таких дій, тому що хтось повинен це зробити. Він не погоджується з тим, що кілька десятків кримінальних авторитетів і кілька сотень воєнних злочинців можуть знищити чверть великої європейської країни і залишитися безкарними.
Едвард Хантер Крісті наголошує, що "якщо по моїй країні бігають хлопці, які підривають об'єкти критичної інфраструктури і бомбардують міста, я хочу, щоб їх вбили". І підкреслює, що на його переконання, багато західних урядів відреагували б точно так само.
