За один рік хлопець пережив більше, ніж за всі попередні роки разом взяті. Знає, що це не кінець. Епізоди з останнього року життя полтавського юнака – немов короткий екскурс у зовсім недавнє минуле і сьогодення.
Перша кров
Юліан активний учасник Революції гідності. На стіні біля його ліжка висить синьо-жовта стрічка з плямами крові. Каже: це чи не перша кров на Майдані, ще до розгону студентів 30-го листопада.
"Нема чого вже приховувати, в руках був газовий балончик, він закінчився, я його в того "Беркута" кинув. В нас лише кулаки, в них битки, і вони сунуться на нас", - згадує Юліан.
Тоді на Європейській площі силовики намагалися відтіснити наметове містечко, що розклали представники політичних партій. Юліан, активіст "Свободи", стояв у перших рядах і отримав кийком по голові. Шрам на лобі залишився досі.
В ніч на 11 грудня Юліан провів на одній з барикад. "Мій побратим кричить, щоб я злазив, бо "Беркут" її зараз завалить. Потім вони її валили, я тримався як міг, але впав на якусь залізяку".
На Інститутську на 18-те лютого не зміг потрапити. ДАІ завернуло наші автобуси з Полтави. Це врятувало наш партійний офіс в Полтаві. Бо ми вернулися і пішли в офіс, і в цей час у вікно полетіло чотири коктелі. Ми встигли їх вогнегасником загасити.
Ленін і Небесна сотня.
21-го лютого в обласній адміністрації йшли розмови про знесення Леніна. Говорили, що завтра міський голова Мамай збирає сесію, де приймуть рішення про демонтаж. Але знаючи нашого міського голову, який обіцяє щось зробити, але ніколи нічого не доводить до кінця, вирішили не чекати.
Я вийшов на віче до людей і сказав: або ми це зробимо зараз, або Ленін буде стояти ще з років десять. І весь натовп з адмністарції рушив на площу до Ленна.
Старалися спочатку вручну звалити, кіркою били, лебідки прив’язували і тягли, але за годину нічого не вийшло. Дістали кранопідйомник, приїхав КАМАЗ. Закинули близько шести тросів, двоє з яких порвалися, комусь тросом голову і руку поранило.
Тепер ця площа називається Небесної сотні, тут тимчасовий меморіал в їхню честь. Залишки Леніна хотіли переплавити на дзвони для Свято-успенського собору, але сплав не підійшов – метал не буде дзвонити.
Важко в навчанні..
В АТО поїхав на початку червня. Раніше не міг – писав диплом. Якраз закінчував останній курс історичного факультету Полтавського педуніверситету.
Захистився і записався у добровольчий батальйон "Азов". Диплом урочисто вручали вже мамі.
Я вирішив бути гранатометником. На стрільбах треба було з двохста метрів в мішок потрапити. Потрапляв. Я маю художній зір, художню школу закінчив
У складі "Азову" побував у Маріуполі, Урзуфі, Маріїнці, Старобешеві, Оленівці, Новому Світі, Широкину, Новоазовську, Сєдово, Ілловайськ, Сартані.
Спочатку нас відправили на навчання. Ми бігали по 18 кілометрів без зупину, це дуже важко. Коли прибігав на базу, падав і не міг встати. Але набагато важче було на фронті, бо в повному обмундируванні зі зброєю навіть за 200 метрів видихаєшся. Тому під час зачистки міста, біжиш невеличкими перебіжками, відстрілюєшся, відпочиваєш і тоді вже біжиш далі.
В останні дні навчань фактично не спали. Тільки засинаєш, як о пів на першу ночі починається уявний штурм казарми – нас закидували страйкбольними гранатами, щоб ми відбивалися. Ця колотнеча тривала десь до другої ночі. Далі - з другої до четвертої ми ставали на пости, а вже у шостій підйом. Ми просили дати нам виспатися, бо ж скоро їхати на фронт, а нам відповідали: "А сєпари вам дадуть виспатися? Звикайте і тренуйтесь".
Ми просили дати нам виспатися, бо ж скоро їхати на фронт, а нам відповідали: "А сєпари вам дадуть виспатися? Звикайте і тренуйтесь
З автомата стріляти я вмів давно. Вчився з страйкбольних гвинтівок ще на таборах молодіжки "Свободи". Але це війна великих калібрів, виграє той, в кого більший калібр. Там автомат – це як рогатка чи камінчик на Революції гідності. Він нічого не вирішує. Хіба, щоб відволікти удар, тобто налякати противника. Ну і при зачистці будинків автомат в пригоді.
Я вирішив бути гранатометником. На стрільбах треба було з двохста метрів в мішок потрапити. Потрапляв. Я маю художній зір, художню школу закінчив.
А я думав гранатометник – це у мене буде один гранатомет, більше нічого. А потім виявилося, що в мене і гранатомет, і автомат, і купа гранат, і воно все важке. Рахував – разом десь до шістдесяти кілограм на собі тримаєш, з бронежилетом включно.
…Ще важче в бою
Нас, гранатометників, постійно кидали на найвищі точки. Якщо чесно, то я висоти боюся. А довелося постійно десь високо залазити. На підступах до Іловайська відправили мене на заводську вишку, висотою як шістнадцятиповерховий будинок пильнувати, чи не їдуть російські танки. Якраз тоді піша інформація, що Росія планує наступ. На ту вишку ліз по драбині без задньої страховки, позаду звисав гранатомет, боїшся подивитися вниз і вгору, стримуєш дихання, щоб ніяка залізяка не відвалилася і ти не полетів.
Також мене прив’язували. Бо якщо навідник стоїть на дев’ятому поверсі, і туди б’є танк, то він вилітає від вибухової хвилі і летить далеко.
Про найважчий момент
Під час першого штурму Іловайська, ми були на прикритті штурмовиків. Тоді загинули Береза, Світляк, Сокіл. Після бою нас зібрав сотник, і повідомив – наступними на штурм підемо ми. І каже: половина з вас може не повернутися. Бо там треба було бігти через пересічну місцевість під обстрілом. Сотник запитав, хто йде з ним. Руки підняли усі. Вихід планувався за дві години, вони ну дуже важко минули, всі готувалися до неминучого. Оце був найважчий момент за весь час.
Хтось курив постійно, хтось спати ліг, хтось гучно сміявся, хтось в одну точку просто дивився, у одного паніка почалася. Я тоді чогось голитися почав. Але тоді нас врятували самі сепаратисти, вони почали обстріл по нашій позиції з гармат і мінометів. Тому керівництво оперативно дало наказ передислокуватися у Старобешево де нас, правда, накрило градами.
У самому бою страх вже не так відчуваєш, мозок ніби виключається. Лише знаєш, що в тебе є ноги, зброя і супротивник. А вже коли повертаєшся на базу, тоді обдумуєш, що сталося, що це був не сон, і що ти міг померти.
Про смерть, яка завжди близько
Шість разів я був на порозі смерті. Мене врятували молитви всієї Полтави, це неймовірна енергетика. Бо не може шість разів пощастити одній людині. Ну і звісно, захист – каска, бронижилет рятували.
Вперше відчув реальну загрозу якраз в Старобешево, коли наш табір після передислокації накрило "Градом". Ми сиділи в наметі, який розклали, щоб ховатися від сонця. Врятувало, що розклали одразу біля окопу, тому, коли почався обстріл, моментально туди впали. Але багато кому в таборі тоді пощастило менше.
У самому бою страх вже не так відчуваєш, мозок ніби виключається. Лише знаєш, що в тебе є ноги, зброя і супротивник. А вже коли повертаєшся на базу, тоді обдумуєш, що сталося, що це був не сон, і що ти міг померти
Вдруге мене пронесло в Ілловайську на балконі висотки. Я ніс там варту під час третього штурму міста, коли ми нарешті туди зайшли. Двічі на моєї головою просвистіла снайперська куля, відпадали поруч шматки цегли, в яку вона влучила. Вже тоді мені сказали, що я в сорочці народився.
Третій раз потрапив під обстріл теж в Ілловайську. Ворожий обстріл з мінометів завжди посилюється під час нашої погрузки в машини. Тому нас поставили на прикриття. Чую свист, падаю і кочуся в якусь канаву. В цей час в кількох метрах від мене снаряд влучає в кут будинку, і тільки відчув, як осколки по моїй касці пройшлися.
Вчетверте врятувався, коли з АГС обстріляли нашу будівлю, з якої ми наводили танками по позиціях сепаратистів. Я тоді швидко здогадався переміститися в сам центр приміщення подалі від стін. Весь будинок тоді був у дірках.
П’ятий раз оминуло лихо, коли хлопців з нашого десятку закидали гранатами в будинку, який вони якраз зачищали. А мене перед тим командир чоти покликав з собою і ми стояли на вулиці трохи далі. Це була атака самого Мотороли, він потім викладав це відео. Тоді отримали смертельні поранення зовсім молоді наші воїни – 20-річний Аксьон, і 18-річний Хома. Аксьон сам з Луганська, казав, що його батьки – сєпари. Поховали його десь під Києвом.
Семен Семенченко був впевнений, що артилерія підтримає і йому вдасться взяти місто. А коли почалася м’ясорубка, то Семенченко почав себе захищати звинуваченнями в бік армії. Хоча сам він повинен був вивести батальйон і відповідальність за хлопців лежить саме на ньому
Вшосте пронесло, коли виїжджали на КаМАЗі з Іловаська, нас весь час без упину обстрілювали. Щоб приглушити цей шквальний обстріл, ми почали з автоматів стріляти у відповідь, просто щоб якось відволікти супротивника. Думаю, це нас врятувало. Так, з їхнього боку пролетіла ракета від РПГ, за півметра від борту КАМАЗу. Думаю, гранатометник промазав, бо через наші постріли не зміг нормально прицілитися.
Але, загалом, там кожен перехід вулиці – це вже великий ризик. Бо кулі регулярно літають в обидва боки.
Фактично нас врятував наш командир Андрій Білецький. Він сказав, що не можна затримуватися в місті, бо його ще зранку оточили. А чекати якогось підкріплення з армії, було ризиковано. Тим паче у нас не було ніякої важкої техніки, регулярні війська якраз перед тим у нас забрали БМП і танк і поїхали з ними на базу.
Вийшли ми, "Дніпро", "Шахтарськ". "Донбас" залишився. Причина, як на мене, що не було керівника на місці, і він реально не бачив загальної картини. Семен Семенченко був впевнений, що армійська артилерія підтримає і йому вдасться взяти місто. А коли почалася м’ясорубка, то Семенченко почав себе захищати звинуваченнями в бік армії. Хоча сам він повинен був вивести батальйон і відповідальність за хлопців лежить саме на ньому.
Про допомогу
Реально, аж хотілося воювати, бо нічого не бракувало і постійно всі дзвонять і питають: що ще треба?
І важливі навіть дрібниці. От арафатка дуже мені допомагала, бо гранатомет постійно давить в шию, і рука відмовляла. І без наколінників ніяк, бо порвав би всі штани, постійно від пострілів падаєш на коліна.
Батько купив мені коліматор для автомата, а побратими його до мене довезли, якраз перед Іловайськом встигли. Завдяки коліматору дуже швидко цілишся, наводячи червону точку на противника.
Інші волонтери привези бінокль. З ним дванадцять годин сидиш на териконі, пильнуєш свій сектор, щоб там нічого не проїхало повз блок-пост, адже це може бути диверсійна група.
Ну і тепловізори дуже рятували. Не дай Бог, вночі щось пролізе і кине тобі гранату. Особливо тепловізор рятував на маяку. Пильнуєш дно, щоб не дай Бог якись диверсант не виліз і не перерізав хлопців, які відпочивали.
У відпустку вернувся в середині вересня. Працював на виборах. Бо крім зовнішнього, є ще внутрішній фронт.
Зараз записався у батальйон "Січ", бо там в основному мої однопартійці. Зараз чекаю наказу про виїзд на схід.
Юліан Матвійчук
