"Один із найбільших викликів, з яким стикається наддержава, – зрозуміти, що вона може і чого не може робити. Коли ви є світовим гегемоном, то можете вважати, що спроможні керувати війнами, організовувати дипломатичні відносини з іншими країнами та внутрішню політику, а також точно калібрувати те, як інші сприймають вас", – пише Філліпс О'Брайен у своїй колонці для The Atlantic.
На його думку, ця тенденція очевидна в американському підході до України. Хоча Вашингтон надав Києву потужну дипломатичну підтримку та значну кількість сучасного озброєння, це було зроблено з певним підступом. Здається, щоб не надто провокувати росію, адміністрація Байдена була дуже стриманою у наданні Україні додаткових видів озброєнь, а отже, і додаткових військових можливостей. Донедавна США подавали помітно неоднозначні сигнали щодо того, коли і чи взагалі НАТО, провідний військовий альянс Заходу, може прийняти Україну до своїх лав.
Загальна ідея полягає в тому, що Сполучені Штати можуть надати Україні достатню допомогу, не перегинаючи палицю. Менші держави схильні робити простіші розрахунки: оберіть сторону і зробіть все можливе, щоб допомогти їй перемогти.
Філліпс О'Брайен наголошує, що виверти і перипетії минулого тижня на саміті НАТО у Вільнюсі продемонстрували американську стратегію в її найгірших і найкращих проявах. День відкриття саміту міг стати катастрофічним. В офіційному комюніке Альянсу, в підготовці якого США, ймовірно, відіграли головну роль, прямо говорилося, що росія "є найбільш значною і прямою загрозою для безпеки членів Альянсу, а також для миру і стабільності в євроатлантичному регіоні". Проте заява містила цілий букет застережень і недомовленостей щодо того, чи буде прийнята до Альянсу Україна, яка зараз перебуває у стані війни з росією і таким чином захищає багато країн НАТО. Хоча в заяві говориться, що "майбутнє України в НАТО", вона дає лише туманне уявлення про те, коли може розпочатися навіть процес, який приведе до цього майбутнього. Ключовий абзац загадково завершувався тим, що НАТО "буде в змозі надіслати Україні запрошення до вступу в Альянс, коли всі його члени погодяться на це і будуть виконані умови". Тож здавалося, що Україні пропонували дуже умовний шанс отримати запрошення до вступу в НАТО колись у невідомому майбутньому. Підтекст був такий: ми розглядаємо Україну як партнера, але лише до певного моменту.
Українські лідери були незадоволені. Президент Володимир Зеленський, який зазвичай надзвичайно компліментарно ставиться до США і НАТО, публічно розкритикував заяву після того, як стали відомі її формулювання. Описавши їх як "безпрецедентні" і "абсурдні", він висловив обґрунтоване побоювання, що НАТО залишає відкритим "вікно можливостей" для того, щоб виторгувати членство України в Альянсі на майбутніх переговорах з росією. Ворожість і різкість української реакції, як не дивно, застали адміністрацію Байдена зненацька – настільки, що, за даними The Washington Post, американські чиновники розглядали можливість завдати удару у відповідь, ще більше послабивши підтримку України, висловлену в заяві. Це було б катастрофічною помилкою.
Однак після того, як США без потреби спровокували українців, які борються за існування своєї країни, а потім розглянули можливість погіршити ситуацію, покаравши їх, адміністрація різко змінила свою позицію і на другий день у Вільнюсі надала набагато більше запевнень у підтримці. Сам президент Джо Байден пояснив, що він вірить у те, що Україна може швидко потрапити до НАТО, як тільки закінчаться нинішні бойові дії, а українські збройні сили отримають обіцянки широкої військової підтримки. Тож зрештою не лише Альянс виглядав набагато більш єдиним щодо статусу України, але й українські лідери, на думку автора, були більш задоволені.
Філліпс О'Брайен вважає важливим уроком саміту висновки, що Сполучені Штати повинні і, що ще важливіше, не повинні робити. Американські лідери, як і їхні радянські колеги під час Холодної війни, часто поводяться так, ніби вони контролюють інші країни та перебіг подій. Під час війни у В'єтнамі США не вірили, що південні в'єтнамці зможуть перемогти комуністів, і поступово перебирали на себе все більше і більше бойових дій, поки війна по суті не стала війною між Північним В'єтнамом і Сполученими Штатами. Тож коли Вашингтон втратив бажання підтримувати конфлікт і почав виводити війська наприкінці 1960-х років, південнов'єтнамська держава, яку він інфантилізував протягом попереднього десятиліття, виявилася нездатною зберегти власну незалежність. І СРСР, і США припустилися схожої помилки в Афганістані.
Підхід Сполучених Штатів до війни в Україні, переконаний автор, свідчить про певне розуміння меж американської могутності. Адміністрація Байдена, маючи, здавалося б, сильну двопартійну підтримку, старанно уникала американізації війни, не вводячи в бій власні збройні сили. Вона надала значну підтримку Україні зброєю, навчанням, розвідданими тощо – але воюють і гинуть саме українці. Обмеження втручання США є позитивним зрушенням, яке провіщає менш інтрузивну форму американського втручання в майбутні конфлікти.
Проте Сполучені Штати також повинні розуміти, що вони не можуть диктувати хід війни. Деякі американські рішення щодо того, яку зброю постачати, а яку ні, здаються спрямованими на обмеження вибору України, а іноді навіть на те, щоби спробувати скерувати війну до певного результату.
США надають Україні системи, які є потужними, але мають обмежений радіус дії: 155-мм гаубиці, високомобільні артилерійські системи залпового вогню, протирадіолокаційні ракети, броньовані бойові машини та зенітні системи. Вони ефективні в оборонній війні, але практично не здатні завдати удару вглиб ворожої (або підконтрольної ворогу) території. Вони були б мало корисними, наприклад, для допомоги Україні у звільненні окупованого росією Криму. У відповідь на українські запити про надання систем більшої дальності, США або не поспішали (як у випадку з винищувачами F-16), або взагалі відмовлялися надавати їх (як у випадку з армійськими тактичними ракетними системами ATACMS).
Така ретельно обмежена підтримка могла б мати сенс, якби США намагалися укласти мирну угоду з росією. І дійсно, це посилило побоювання Києва, що Вашингтон розглядає контроль над Кримом чи навіть іншими частинами окупованої України як потенційну розмінну монету в майбутніх переговорах з росією. На практиці стриманість Америки обернулася проти неї. Україна змушена вести довшу і дорожчу війну, ніж могла б вести в іншому випадку. Не маючи можливості завдати удару по стратегічних цілях далеко в тилу рф, українські військові планувальники цього літа обрали повільну, цілеспрямовану, затратну кампанію проти укріплених російських сил, готуючись до прямого контрнаступу в майбутньому. Європейські країни – особливо Велика Британія, яка надала крилаті ракети Storm Shadow, – більш прихильно ставляться до збільшення дальності дії українських військових.
Підхід США також обернувся проти адміністрації Байдена, змусивши її на початку цього місяця надати Києву касетні боєприпаси – те, чого Білий дім, безумовно, прагнув би ніколи не робити. Але у своїй повільній, виснажливій війні Україна використала величезну кількість боєприпасів швидше, ніж очікувалось. Оскільки запаси вичерпалися, касетні боєприпаси стали чи не єдиними наявними, які могли б змінити ситуацію в кампанії проти росії.
Найкраще, що можуть зробити США для припинення війни, – це надати українцям підтримку, необхідну для того, щоб витіснити російських військових з їхньої країни. Навіть якби Вашингтон хотів, він не може змусити Київ погодитися на конкретну мирну угоду (наприклад, передати Крим). Якщо Сполучені Штати значно скоротять допомогу, це не обов'язково змусить Україну здатися. Швидше за все, це призвело б до ще більш тривалої і кровопролитної війни, тому що Україна продовжила б боротьбу за підтримки європейських держав, які більш палко, ніж США, вірять у те, що росія повинна бути переможена.
Філліпс О'Брайен наголошує, що справжній вибір, який стоїть перед Вашингтоном, полягає в тому, чи допоможе він українським військовим виграти війну якнайшвидше, якнайефективніше, з найменшою кількістю загиблих з кожного боку. Це був би і наймудріший, і найгуманніший результат. Але це вимагатиме від США визнання того, що воюють саме українці, і що Америка не завжди може контролювати ситуацію.
Джерело: The Atlantic
