Розкажіть насамперед чим Ви займаєтесь?
Ми надаємо психологічний супровід бійцям АТО, які перебувають на лікуванні у військовому шпиталі у Львові. Окрім того, минулого року влітку і восени ми часто їздили в частини і працювали з військовослужбовцями, які мали йти на передову, або які вже поверталися з війни. Декілька разів ми мали такі поїздки, але в основному ми працюємо тут з військовими та їх родинами.
Бійці, які повертаються із АТО, очевидно, окрім фізичних травм мають і психологічні. Розкажіть, як часто військові мають певні психологічні проблеми і з якими здебільшого Ви стикались?
Ми статистики ще не робили, то вже буде, мабуть, пізніше, але точно статистика не є більшою, а можливо, й меншою від середньої світової. У ній йдеться про те, що симптоматику до тижня часу можуть мати 90%, до місяця – 60%, а довше за місяць - десь 25-30% осіб, і у них може формуватися посттравматичний стресовий розлад.
Все залежить від того, як швидко хлопці до нас потрапляють після бойових дій, бо влітку були такі історії, що вони майже одразу – на день другий-третій після подій вже були у лікарні, і перебували ще в гострому стані. Зараз вони часто потрапляють до нас вже після інших закладів і тому симптоматика може зменшуватися спонтанно. Тобто їхня психіка сама справляється із певним стресом.
Якщо ж бійці не справляються, то симптоматика зберігається і ми тут її діагностуємо і працюємо.
Про яку симптоматику йдеться?
Є класичний набір посттравматичних симптомів, який не залежить від того, яку саме травматичну подію пережила людина. Тобто, чи це військові дії, чи пограбування, чи стихійне лихо, чи якась авіакатастрофа, – залежно від сили події і від здатності людини із нею справлятися, особа тоді матиме симптоми (різного ступеню вираженості) або ж вони будуть відсутні.
Фото: Sergei Loiko / facebook.com
В першу чергу страждає сон, емоційна сфера: перепади настрою, підвищена дратівливість, часом вибухи агресії, ну і, очевидно, людина весь час думає про події, які пережила. Йдеться про такі "роздуми по колу", образи, від яких не можна жодним чином спекатись.
Бувають також жахливі сни або неконтрольоване м'язове напруження. При цьому може бути виражений один симптом, чи декілька, чи й всі більше чи менше – по-різному буває. Це залежить від кожної особистості окремо. Ще один симптом – лякливість, пам'ятаєте у Львові просили на Новий рік не використовувати феєрверки, тому що лікарня в центрі міста і, відповідно, хлопцям було б не дуже приємно чути вибухи.
Я думаю, кожен навіть сам по собі знає: коли людина довший час в якомусь стресі перебуває, то навіть якщо дверима хтось гримає – то здригаєшся, бо не дуже приємно від такого звуку.
Після того, як бійці АТО повернулись до своїх сімей, коли рідні можуть розуміти, що їм варто звернутись до психолога за допомогою? Якщо є хоч одна з ознак, які ви перелічили?
Як правило, то не одна ознака – їх декілька. Коли вони дуже виражені, коли минає певний час, а симптоми не спадають, а навпаки - або лишаються на тому самому рівні, або наростають.
Буває, що боєць АТО хоче побути на самоті, а потім все одно спілкується. Це цілком нормально, бо є люди, які таким чином відновлюють свою психіку, але якщо Ви бачите, що людина геть замкнулася і категорично не хоче говорити, поводить себе не так, як завжди, - варто звернутися до фахівця.
Особливу увагу треба звертати тоді, коли людина замикається в собі, не хоче ні з ким спілкуватися.
Знову ж таки, кожен знає свого рідного і знає, що Іван у випадку стресу любить покричати, викинути емоції, піти поговорити і йому стає легше, а тут він замкнувся, і ні з ким не говорить. Це може бути ознака того, що він щось важче переживає і йому складніше з цим справитися. А навпаки, коли це хтось інший, наприклад Микола – він такий, що любить закритися, подумати про своє, а потім відходить і починає нормально спілкуватися. Тоді потрібно дати людині можливість побути самій, але не задовго.
Поради для рідних про поведінку із бійцями,
які тільки повернулись із АТО
Якщо ви бачите, що людина замкнулася, ні з ким не спілкується та уникає будь-чого, що пов'язане із розмовами про військові дії, чи взагалі про якісь такі події, спершу треба уважніше до людини придивлятися, тому що потихеньку ця симптоматика може спадати. Приблизно до місяця часу потрібно спостерігати.
Якщо симптоматика тримається вже довше – більше місяця, трьох місяців, тоді варто звернутися за допомогою до психологів.
Окрім того, треба набратися терпіння, адже пішла одна людина, а повертається вже зовсім інша: з інакшим настроєму емоціями. Адже бійцям теж потрібен деякий час, щоб перебудуватися. Так завжди хочеться, щоб то все повернулось "на круги своя", так як було, і не затрачати зусиль.
Зрозуміло, що всі стомлені, знервовані, але треба налаштуватись на те, щоб витримати перепади настрою і те, що людина може захотіти поговорити про війну. Зрештою, потрібно дати можливість йому виговоритись, якщо він хоче. Проте абсолютно категорично не можна лізти в душу і задавати такі дурні запитання "а ти вбивав?", "а як то вбити?".
Фрази-табу
Загалом є запитання і фрази, які не можна говорити людям, що повернулись із війни, чи пережили якість трагічні події.
Не можна говорити пустопорожні фрази: "та все нормально", "забудь", "все буде добре", "не переймайся".
Не можна казати: "радій, що ти вижив", тому що в бійців, які повернулись із АТО, як правило, досить часто є почуття провини, це називається "почуття вини того, хто вижив".
ЧИТАЙТЕ: Дорогою на війну
Не можна казати "та візьми себе в руки". Не може людина взяти себе в руки, бо в неї зараз посттравматичний стан, то так само, як людині зі зламаною ногою казати: "що таке, та візьми себе в руки і йди копай город". Не може людина із поламаною ногою копати город. Хоча така-от фізична діяльність, якщо люди мають свій будинок, город, сад, допомагає відволіктись від неприємних думок.
Як ви спілкуєтесь із бійцями: чи це індивідуальна терапія чи загальна?
Спершу це індивідуальна розмова, тобто з кожним, хто до нас потрапляє (принаймні стараємось із усіма) ми проводимо бесіду. Ті, хто тут лежить довше – принаймні два тижні, то ми намагаємось із ними провести кілька консультацій.
Кризова психологічна служба м Львова
Перша розмова водночас є діагностичним інтерв'ю, тобто ми визначаємо рівень стресу, який отримав боєць і присутність чи відсутність в нього посттравматичного стану. Даємо інформацію, розповідаємо, що це нормальна реакція людини на травматичні події, що нічого страшного в тому немає, кажемо на що треба звернути увагу. Мінімум, що ми можемо дати - одну бесіду та інформування.
Якщо людина має певну симптоматику, тоді з нею працюємо більш інтенсивно і часто навіть виходять – вони ж в палатах лежать по 4-6 осіб - спонтанні групи. Використовуємо різні методики, і арт-терапію, і асоціативні карти.
Як можемо бійцям допомогти ми – прості жителі, соціум, до якого вони повертаються?
По-перше, ми дуже добре робимо, коли військових зустрічаємо з квітами, як героїв. І всі їх так сприймають за виключенням поодиноких випадків. Коли от ми маємо історії із Яворівщини (Львівська область), де служать багато хлопців з сіл, коли одні відкупилися, а хтось воює, і жінка розповідає, що сусіди перестали спілкуватися і часом приходять і кажуть "ну що твій дурний пішов воювати". Я дуже сподіваюся, що таких людей є небагато.
Їх треба поважати, сприймати, як людей, які виявили чітку громадянську позицію, які дійсно є героями. Але не варто героїзувати їх надмірно. Треба з повагою до них ставитись, але без фанатизму. Вони ж також це відчувають і багато хто не любить, коли їх так безконечно називають героями.
ЧИТАЙТЕ: Історія прориву із Дебальцевого: військові виходили, прикриваючи собою поранених
Потрібно бути готовими їм допомогти, як і ближньому, а тим більше зараз хлопцям. Також потрібно із розумінням ставитись до можливих ситуацій, до прикладу, вибуху агресії у військових.
Варто спробувати заспокоїти цю людину мирним шляхом, а не намагатись сперечатись. Варто розуміти, що кожен може бути на їх місці, адже посттравматичний стан можна отримати і на війні, і в автокатастрофі, і від нападу грабіжника. Ніхто від того не захищений, і треба до того ставитись із розумінням і прийняттям.
Кожен може бути на місці бійців з АТО, адже посттравматичний стан можна отримати і на війні, і в автокатастрофі, і від нападу грабіжника
Що здебільшого відчувають бійці, які повертаються із Донбасу?
Вони почуваються абсолютно по-різному. Є люди, які усвідомлюють, що таке війна, а що таке мирний час. Вони, може, не мають очікувань таких сильних і для них повернення в мирне життя не таке болюче.
А є такі, які дуже заглибились у життя на передовій, і для них, очевидно, є контраст між тим, що діється там, а що діється тут. І вони часом можуть бути розчаровані тим, що, наприклад, люди ходять так посміхаються мирно, наче немає війни. Вони потребують часу на адаптацію в будь-якому випадку. Інша справа, що кожен індивідуально із цим справляється і тому їм потрібна допомога у цьому.
Навіть в банальних речах: людина може повернутись звідти і бути такою розгубленою, що не може виконувати якісь побутові речі через свій стан.
Серед військових, які повернулись із АТО, є такі, у кого у мирному житті виникають проблеми із алкоголізмом. Які причини цього і як з таким явищем боротись?
Це така стереотипна поведінка, загальноприйнята. Незалежно від того, чи є бойові дії, чи ні, якщо в чоловіка є якась проблема чи емоційна напруга, що він перше робить? Йде і випиває.
Фото: Андрій Поліковський / iPress.ua
Абсолютно неадекватна річ, в тому сенсі, що це не допомагає. Інша справа – якби це допомагало. Ну в невеликих дозах, в товаристві доброму, коли можна спокійно собі поговорити, виговоритись і трошки розслабитись – це одне. А коли це заливання алкоголем так, що до валяння на вулиці - це зовсім інше. Тобто знову ж таки вся справа в мірі.
Це очевидні речі, що алкоголь відключає та робить тимчасову анестезію на декілька годин, але коли анестезія минає, то біль повертається із подвійною силою, адже організм ослаблений фізично від алкоголю психіка вже не має на чому триматися. Бо для психіки важливо, коли є база на яку вона може опертись, якщо психіка поранена, а організм, фізичне тіло сильне, добре спить та харчується, тоді психіка має базу і потихеньку відживає. А коли ще взяти лупнути по тій базі – то тоді це ще більший удар.
Зараз почали більше звертати на це увагу, адже спершу всі були дуже розгублені: і суспільство, і керівництво. Хлопці п'ють, а як не п'ють, то не можуть, бо емоції зашкалюють. На мою думку, зараз починають рамки внормовуватись насамперед завдяки дисципліні в підрозділах, адже багато залежить від командування і від волонтерів (розповідають, що є такі волонтери, які алкоголь возять на передову).
Ця проблема є і вона була завжди, просто про неї треба говорити, пояснювати, дисципліну жорсткішу впроваджувати.
Яким чином військові, які повернулись із АТО, можуть бути небезпечними для суспільства? Йдеться про загострене почуття справедливості бійців, які відстоювали свою країну на передовій.
Вони для себе небезпечні в першу чергу.
Я не думаю, що вони можуть напасти на якийсь чинник несправедливості, але до прикладу хабарнику морду можуть набити. Я не думаю, що всі прийдуть і почнуть тут наводити справедливість. Переважно люди, які повертаються із таких травматичних ситуацій в першу чергу мають справитися самі із собою. Зрозміло, що можуть бути вибухи агресії, може хтось під гарячу руку потрапити.
Люди, які повертаються із таких травматичних ситуацій в першу чергу мають справитися самі із собою
Оці розмови про те, що військові із загостреним почуттям справедливості, якщо повернуться із фронту, то не терпітимуть корупції і так далі... Я, як психолог можу, прокоментувати ці розмови таким чином, що вони йдуть від небажання самим щось робити. В перекладанні відповідальності на когось. От прийдуть хлопці і наведуть лад. А ви що тут робите?
Чим зумовлене те, що бійці повертаються із АТО, але продовжують носити військову форму?
Частина з них повертається назад на передову, то який сенс тоді знімати. Але навіть ті, хто не буде повертатися, ходять в камуфляжі під час перехідного періоду.
Для того, щоб військовим адаптуватися їм треба тримати цей "перехідний об'єкт": вони наче тут, але й трошки ще там. Це абсолютно адекватний психологічний прийом: ходити в камуфляжі, щоб не було одразу шоку.
Адже повернення до мирного життя – це ж також шок, хоча і позитивний. Камуфляж зв'язує військового з тією минулою реальністю
Але якщо людина довго вже ходить у військовій формі – десь півроку – ну то треба звертати увагу, адже людина, можливо, застрягла в минулому.
А як пояснити те, що бійці АТО хочуть повертатись далі на фронт, навіть попри поранення?
Мабуть перша причина полягає у тому, що там лишились їх побратими, бойові друзі, а бойова дружба - дуже сильна, так кажуть всі дослідники. Коли людина перебуває на лінії фронту, то вона воює не за сім'ю, не за країну, ну тобто за це також, але насамперед бійці воюють один за одного.
Згідно із дослідженнями американців ефективність бойового підрозділу і його виживання прямо залежить від стосунків у підрозділі й командира.
Чи є для бійців, які повернулись зі війни загроза самогубств? Які причини цього явища?
Загроза самогубств очевидно в певному відсотку є, адже стресові події настільки сильні, що не кожен здатний з ними впоратись. Я думаю, в нас не буде багато ситуацій із самогубствами, адже, по-перше, одразу включились психологи в роботу, по-друге, все суспільство і волонтери. Мабуть, мало хто може дати приклад такої війни в цілому світі, де військові отримують дуже сильну підтримку від суспільства.
Важко визначити потенційного самогубця, але є певні симптоми, коли людина може його вчинити, наприклад, коли особа замикається в собі, чи надмірно вживає алкоголь чи наркотики, погрожує себе вбити (це можуть бути й пусті балачки, але все ж треба на них зважати).
Одним із симптомів самогубці є роздача власних пожитків, якщо таке стається на фронті, на це треба звертати увагу, якщо ж людину мобілізували – і вона так діє (повертає всі борги, складає заповіт, щоб після селе не залишити проблем), то, зрештою, й вірно діє. Адже таким чином людина розуміє, що вона йде на війну і є можливість того, що вона вже не повернеться.
Оксана Наконечна. Фото: Andrey Av/facebook.com
Чи можливо повернути суспільству нормальних людей? Чи війна – це рубець на все життя?
Це досвід, і від кожного індивідуально залежить, чи це буде шрам, чи пам'ять, яка дозволить бійцям інакше сприймати життя. Це формується у зв'язку з тим, наскільки подія була сильно травматичною і наскільки людина змогла її пережити.
Психологічні травми треба лікувати індивідуально, як і фізичні, бо можуть бути синяки, які самі зникають, можуть бути подряпини, які самі заживуть, а можуть бути рани, які треба лікувати. Точно так само із душевними ранами синяками і подряпинами.
Те, що військові, які повернулись із АТО, будуть іншими – це очевидно
Але є таке поняття, як "травмарозвиток", тобто людина, яка переживає травмуючу подію, а потім осмислює це, адекватно сприймає, виходить на інший рівень: в неї змінюється система цінностей, вона інакше почне дивитися на питання життя і смерті, стосунків між людьми і тд.
Те, що військові, які повернулись із АТО, будуть іншими – це очевидно, але зрештою будь-хто, хто пережив травматичну подію, змінюється. Вже наскільки вони зміняться – це залежить від їх особистих якостей, від оточення: наскільки люди зможуть їм допомогти прийняти власний досвід , адаптуватися і жити далі. Щоб бійці не заперечували пережитого, не ховали у коробочку, адже сховане в коробочку рано, чи пізно може вибухнути. Залежить і від суспільства загалом, як ми разом можемо цей досвід опрацювати.
Думаю, що зможемо. Те, що я бачу після Майдану, досвід Майдану: як люди все переживали, осмислювали, реагували, продемонструвало, що наше суспільство є здоровим і має сильні адаптивні механізми.
