Дебальцеве: "Зарази меня жизнью"
Маневурючи між ямами на цих дорогах, водій/журналіст/оператор Костя не раз повторює: куди тут ще війна…
Машину з водієм вдається знайти лише надвечір. Він знає пароль. Втім, з паролем ми доїжджаємо лише до блокпосту перед селищем Луганське. Далі обстрілюють. І це чути. Домовляємося з військовими на ранковий чай о 8-й тут, на блокпосту, а після цього вони нас самі проведуть в Дебальцеве. Ночуємо в Артемівську.
Заїжджаємо ще в місцеву лікарню. Туди нині привезли 39 поранених з передової. Це між Дебальцевим І Попасною. Знаходимо в одній палаті чоловіка років 50-ти. Питаємо, чи військовий. Він каже, що, мабуть, вже колишній, і показує на ногу. Тепер ми помічаємо, що нижче коліна ноги у нього вже немає. Переїхав російський танк. Але військовий в доброму гуморі. Не віриться, що він сьогодні залишився без ноги.
В медроті, котра переважно зі Львова, святкують на кухні лікарні день народження двох братів-близнюків. Їм нині по 20 років. 19-тиріччя вони відзначали на Майдані, за два місяці записалися в перший батальйон Нацгвардії, котрий потім назвали іменем загиблого генерала Кульчицького.
Тут ми з начальником медроти укладаємо парі. Він певний: нас в Дебальцеве ніхто не пропутить. Ми певні в протилежному. Перебиваємо на ящику коньяку.
ЧИТАЙТЕ: Українські бійці відкинули терористів на Дебальцевському напрямку
О 8:20 ми на блокпосту. Шукаємо нашого вчорашнього знайомого Валєру. Валєра нам пропонує спочатку чай в своєму бліндажі. Всередині тепло і дуже зручно. Бліндаж в повний зріст із запасом, є умивальник, «буржуйка», підлога, світло. Ми жартуємо, що бліндаж кращий за наш готель в Атемівську. Жарт не так далеко від правди. До Валєри приходить рідний брат. З їхнього села на Вінниччині лише вони з братом і товаришем пішли на війну. Решта 75 мобілізованих з цього села, як він каже, «відкосили».
З Валєрою ще їде Іван, теж з Вінниччини. Він доброволець. Був фермером, але єгерська фірма Ігоря Калетника не давала їм працювати, його дикі кабани витоптували поля. Іван пішов на війну, щоб навчитись захищатися від таких, як Калетник.
По дорозі в Дебальцеве всюди воронки, найкрасивіше вони виглядають на замерзлих озерах – такими ніби маленькими замороженими гейзерами.
На повороті на Дебальцеве Валєра й Іван нас залишають. Вони їдуть далі на Чорнухине. Там лінія фронту. Не прощаємось.
Дебальцеве обстрілюють. По звуку враження, що обстрілюють з усіх сторін. Заїжджаємо за місцевими міліціонерами. Кажемо: все виглядає на те, що сепаратисти хочуть взяти Дебальцеве в кільце. Начльник міліції кидає зневажливо: "хотєть не врєдно". Те саме, але жорсткіше, пізніше телефоном скаже головний звукорижисер Громадського, а нині ще й солдат на передовій за Дебальцевим.
А поки що міліціонери везуть нас показати сьогоднішні обстріли. Це буквально кілометр звідси.
Це житлова п’ятиповерхівка. Була. Годину до нашого приїзду між першим і другим поверхом посередині влучив град. Ці дві квартири більше не придатні для життя, у решті помешкань вибиті шибки. З-за них виглядають перестрашені жінки, бабусі і діти, бачать камери і починають плакати, а потім проклинати нас, а потім міліціонерів. Підходить бабуся. Кричить: "Забирайтесь вон, бандеровци!". Співробітник УБОЗа намагається пояснити, що він з Маріуполя, але бабуся його не чує.
Ми питаємо в начальника міліції, чи можна вивезти хоча б маму з дітьми, вони кажуть, що постараються щось придумати. Уся розмова, сварки, крики і плачі проходить під безперервну канонаду "Градів". Я кілька разів, слухаючи все це, присідаю на сніг, але один з УБОЗівців заспокоює мене: твої присідання не допоможуть все одно, заспокойся.
Ми їдемо далі ще в надії допомогти цій сім’ї з дітьми, Павло – журналіст із Польщі – купив продукти для ще однієї родини, це знайомі його знайомих, вони в крайньому районі звідси – Фестивальному.
По дорозі на одному з будинків помічаємо напис червоною фарбою: "Зарази меня жизнью". По дорозі нам не зустрічається жодної людини.
На Фестивальному біля п’ятиповерхівки, куди ми привезли їжу, бачимо невиличкі багаття біля під’їздів. Люди готують собі їжу просто на вогні. В їхніх квартирах нема другий тиждень опалення, світла і води, газу в місті не було ніколи. Жінки, котрі готують їсти, не дозволяють себе знімати.
Поодинокі мешканці звідкись виходять і кличуть нас в підвал. Всередині темно, сиро, ну як в усіх підвалах, посередині стіл, на ньому свічка, за столом сидить жінка і годує з ложечки Поліну – свою чотирьохрічну дочку.
Люди збираються навколо нас, вони проклинають Порошенка зокрема, владу загалом, Америку як джерело всіх бід і нас в тому числі за компанію. Вони не хочуть виїжджати, бо нема на чому, куди і за що. Вони хочуть щоб "правительство их не бомбило".
Костя – наш оператор – каже, що їм варто виїхати. Вони кричать,чи виїхав він з власного дому? Костя каже, що він з Луганська і йому довелося виїхати. Люди його не чують, вони йому не вірять.
Ми з міліціонерами їдемо по ахметівську гуманітарку для частини з цих людей. Того, що зможемо запакувати в машину, вистачить лише на 10% жителів підвалів одного будинку.
Дорога назад теж прострілюється. Ми знову минаємо напис червоною фарбою: "Зарази меня жизнью".
Гуманітарку роздають на станції ДСНС. Біля паркану кілька сотень людей, багато хто з санками. Пакети з їжею передають через паркан, всередину на подвір’я нікого не пускають.
До нас підходить бабуся. Каже, що вона в черзі від учора, була 753, тепер 451.
Люди нас помічають:
- Пришли с нас смеяться.
- Ні, ми прийшли показати, що у вас відбувається…
- Да вы правду все равно не покажете!
- Яку правду ви хочете, щоб ми показали?
- Да ви лучше знаете, что правда, а что нет.
Увесь діалог і взагалі все стояння в черзі супроводжується звуками "Градів". Ніхто на них, окрім нашої знімальної групи, не звертає жодної уваги.
Ми завантажуємо машину і їдемо назад на Фестивальний. Гуманітарки вистачає на десяток сімей. Дехто за нею приїжджає на машині. Начальник міліції каже, що не може всім привезти їжу і просить іти в чергу на станцію ДСНС. Люди відмовляються, бо там обстріли. Він намагається переконати, що відносно безпечно і що він от проїхав, але його не слухають.
Під міською адміністрацією люди заряджають телефони від генератора. Зв’язок, втім, тут все одно не ловить. До нас вони теж ставляться вороже.
Всередині зустрічаємо виконувача обов’язків міського голови – Олександра. Голову недавно зааерштували за спаратизм. Пан Олександр розгублений. Він не знає, скільки будинків постраждало. До загострення конфлікту було 500, тепер, каже, значно більше, але порахувати ніяк, бо зв’язку немає, а дістатися в найбільш обстрілювані райони він не може. Загалом в міськвиконкомі залишилося вісім людей, решта або виїхали, або сидять по підвалах. Пан Олександр каже, що в Дебальцевому залишилось десь 30 відсотків людей, але це все одно десь 6-8 тисяч. Він говорив з обласною владою про можливість евакуації, але йому сказали, що поки що такої можливості нема, та й якщо увімкнуть світло, то і не буде потреби – так принаймні вважають в Донецькій ОДА. Аби це почути в трубку, пан Олександр на четвертому поверсі ловив зв’язок, тільки там це можливо.
ЧИТАЙТЕ: Східна війна. Чорний список української армії
На сходах по дорозі на той самий четвертий поверх зустрічаємо працівника ДСНС. Він нині витяг 17-річну дівчину під завалами будинку. Будинок теж постраждав від "Градів". Про якусь цифру жертв він говорити теж не готовий. Нема зв’язку, нема інформації.
Ми прощаємось, розуміючи, що такій кількості людей ми допомогти не зможемо. Та й люди не надто хочуть допомоги.
На вулиці під міськрадою нас перестріває сивобородий дідусь. Українською він питає в нашого полського колеги, чому Путіна не запросили в Освенцима. Павло відповідає, що він не знає і не цікавиться зараз новинами Польщі, бо він весь час тут на Донбасі. Уся ця, здавалося б, сюрреалістична розмова відбувається під ті самі звуки "Градів", що десь запускаються і десь дуже близько падають.
ЧИТАЙТЕ: Війни немає тут, тому що там воюють наші хлопці, - волонтер зі Львова Люба Возняк
Виїжджаючи з Дебальцевого ми ще раз проїжджаємо цей напис: "Зарази меня жизнью".
По дорозі я думаю, наскільки він актуальний для жителів Дебальцевого, котрі ніби вже самі себе живцем поховали в цих підвалах, тримаючись за свої розбомлені квартири, маючи сили лише на те, аби звинувачувати в усіх своїх бідах Америку, Порошенка, а з ним всіх і вся, і цікавитись не тим, як вибратися з цього пекла, а чому Путіна не запросили до Освенцима.
/Анастасія Станко, фото @filipwarwick
Джерело: hromadske.tv
