Переосмислення німецького пацифізму
Німеччина є у Європі наддержавою, якій немає рівних; вона є її найбільшою економікою і найвпливовішою політичною силою. І все ж, якщо оцінювати за її реакціями на останні глобальні кризи, і, за загальним настроєм її лідерів та громадян, то, як видається, немає ніяких причин, що могли б змусити уряд Німеччини вдатися до військового втручання: навіть не очевидні правові підстави для дій, навіть не визнаний інтерес у сфері безпеки, навіть не очевидний моральний обов'язок.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Не змушуйте німців бути фюрерами
Така непохитна антипатія до втручання насправді є джерелом гордості у Німеччині. Міністр закордонних справ Ґідо Вестервеллє, що йде зараз у відставку, полюбляє згадувати про "культуру військової стриманості", знаючи, що він описує панівний у Німеччині настрій.
Що означає ця "культура"? Чи найсильніша країна у Європі дійсно вирішила стати найбільшою Швейцарією у світі?
Міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле. Фото: AFP
Розглянемо її вражаючу бездіяльність лише за останній час. У 2011 році конфлікт у Лівії відповідав усім умовам, щоб виправдати класичне гуманітарне втручання: цивільне населення, що прагнуло свободи, атакували повітряні сили психічнохворого диктатора. Рада Безпеки ООН схвалила втручання, як і Ліга арабських держав. Але навіть при тому, що необхідне військове втручання, зона закрита для польотів, було обмеженим і мало невеликі ризики для держав-учасниць, німці не лише не надали своїх літаків, але й відкликали свій персонал з літаків системи AWACS над Середземним морем.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як починалося відродження післявоєнної Німеччини
Потім, під час захоплення ісламістами влади на півночі Малі, Німеччина навіть визначила запобігання виникненню "африканського Афганістану" спільним європейським інтересом - і побажала французьким військовим успіху у їхніх зусиллях.
І навіть застосування президентом Башаром аль-Ассадом газової зброї проти власного народу у Сирії не викликало дискусії у парламенті тієї самої країни, що в інших випадках (і цілком справедливо) не втомлюється брати на себе історичну відповідальність за Голокост.
Політики з Берліну, що займаються збройними силами, протестують проти цієї картини, стверджуючи, що повоєнна Німеччина брала участь у великих військових операціях. Згадайте про Косово! Згадайте про Афганістан! Це великі місії!
Не давайте себе обдурити. Тепер вже абсолютно ясно, що ці втручання навряд чи становлять правило; вони є радше двома винятками зі зручної та самовдоволеної зовнішньої політики, яку німці навчилися проводити протягом останніх 70 років.
Німеччина завжди повинні пам'ятати про свою катастрофічну військову історію. Але сучасна Німеччина - це інша країна, ніж Німеччина 1914-го або 1939-го року. Ця історія стала приводом не робити зараз те, що треба робити.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Німеччина відкритих дверей
Якщо Німеччина досі живе цим минулим, то решта світу про нього забула. Жоден з наших європейських сусідів не закликає вже до обмеження мілітаризації Німеччини. Навпаки, європейці та американці хотіли б, аби Німеччина поводилася відповідно до свого міжнародного статусу, який вона здобула за останні роки.
Я не хочу казати, що німецькі лідери займають абсолютно цинічну позицію. Це просто занадто глибоко вкорінений пацифізм, який нам прищепили американці. Спроба перевиховання німців після 1945 року вдалася аж занадто добре. Пацифізм, іноді у самовдоволеному вигляді, став невід'ємним елементом німецької ДНК.
Цей пацифізм додатково зміцнював наш досвід часів Холодної війни. Мене виховували у Західній Німеччині недалеко від Фульдського коридору, неподалік від кордону з тодішньою НДР. Якщо ІІІ Світова війна й мала розпочатися, то всі очікували, що вона розпочнеться саме там. У небі щодня гриміли реактивні літаки Tornado, готуючись до скидання атомних бомб.
Кожного школяра вчили чотирьом речам: війна - це найгірша річ, що може трапитися; ми, німці, проявили схильність до розпалювання воєн; ми розпочали І та ІІ Світові війни; і якщо розпочнеться ІІІ Світова війна, то ми, німці, помиратимемо першими.
Наші вчителі пройшли крізь жахи концтаборів і були визволені американськими солдатами. Тепер ці вчителі формували в нас світогляд, у якому війна ніколи, ніколи не повинна була стати рішенням проблеми. Ні в якому разі. Ніколи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Головна проблема Європи – це Німеччина
Це абсолютно зрозуміла позиція. І вона неправильна. Про той факт, що Голокосту поклали край за допомогою війни, наприклад, просто забули.
Деякі з наших лідерів розуміли цей парадокс. "Ми завжди казали: "Ніколи більше не бути війни!", - вигукнув міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер у 1999 році. - Але ми також завжди казали: "Ніколи більше не бути Аушвіцу!"". Втім, більшість зігнорувала цю заяву.
Правда полягає у тому, що навіть німцям треба робити вибір між двома золами. І, протягом якогось часу після закінчення Холодної війни, їм це вдавалося. Наприкінці 1990-х рр. Німеччина підтримала рішення про бомбардування Сербії, а у 2002 році прийняла рішення спрямувати війська до Афганістану.
Міністр оборони Німеччини Томас де Мезьєр в Афганістані. Фото: AFP
Ці дні давно минули. Озираючись назад, я впевнений, що для того, щоб переконати німців у тому, що військове втручання необхідне, потрібен був авторитет самого Фішера, міністра закордонних справ від лівої Партії зелених. Ніхто інший не міг би здолати це табу. І навіть він зробив це лише тимчасово.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Німецький народ вирішить долю Європи
Нині у нашому полі зору немає такої людини-тарана. Президент Німеччини, Йоахім Ґаук, нещодавно заявив, що він не може уявити собі Німеччину, "що настільки себе зменшує своє значення, щоб уникнути ризику та солідарності", але його думка залишається слабким, самотнім голосом, без офіційних повноважень.
Виходом з цієї дилеми стало повернення до простої формули часів Холодної війни: нехай це роблять інші. Або нехай вони не цього роблять цього. У найближчому майбутньому, не розраховуйте на нас, німців. Ми розраховуватимемо на вас.
Йохен Біттнер - редактор відділу політики тижневика Die Zeit.
Джерело: The New York Times
Переклад: iPress.ua
