Україна розвалюється
Експерти "Фундації Карнегі за міжнародний мир" з Вашингтону Юджин Румер (колишній співробіник Національної розвідувальної ради США) та Ендрю Вайс (співробітник Ради національної безпеки США за адміністрації Клінтона) у статті в часописі The Politico висловлюють свої побоювання щодо неминучості розпаду України або, щонайменше, відколу від неї двох східних областей. Тамтешню кризу вони називають "невиразною громадянською війною".
ЧИТАЙТЕ: Український уряд повинен діяти, інакше Путін досягне своєї мети
Найбільшою проблемою експерти вважають не загрозу вторгнення Росії, а ситуацію хаосу та безвладдя, що виникла у східних областях України, і яка, на їхню думку, спостерігається і на Півдні. За вплив, як вони відзначають, борються також різні "недержавні актори", як-от організовані злочинні групи, олігархи та корумповані держслужбовці. У конфлікті намагаються побачити для себе сенс, щоб взяти у ньому участь різноманітні опортуністи, найманці та божевільні.
Фото: REUTERS
На думку Румера та Вайса, Путін вже не контролює сепаратистів у Донецькій та Луганських областях. Йому було б вигідно породити хаос на Півдні та Сході України, щоб чинити тиск на уряд у Києві. Проте, йому зовсім не вигідно окупувати та анексувати величезну територію.
Експерти не вірять в ефективність нинішніх санкцій США та ЄС і припускають, що Захід неготовий перейти до обмеження імпорту російських нафти і газу. Вони також побоюються, що український уряд (у якому дійсно можуть бути "фашисти", про що розповідає російська пропаганда) може наробити чимало помилок, що відріжуть шлях до мирного врегулювання, через свою вразливість до звинувачень у слабкості та капітуляції з боку власних громадян.
ЧИТАЙТЕ: Українська криза: хто моргне першим, Володимир Путін чи Захід?
Румер та Вайс доходять висновку щодо необхідності міжнародного посередництва у врегулюванні кризи і пропонують покроковий механізм врегулювання:
1) Україна та Захід повинні визнати, що кризова ситуація у Східній та Південній Україні викликана не лише Росією;
2) США та ЄС повинні визнати, що їхні санкції не розв’яжуть проблем України чи стримають Росію;
3) Варто розглянути можливість пересенення президентських виборів, оскільки за нинішніх обставин виникають сумніви щодо можливості їх проведення;
4) Усі сторони конфлікту повинні взяти участь у переговорах на тему, що варто зробити, щоб уникнути повноцінної "громадянської війни". Необхідно відкласти президентські вибори до моменту, коли відбудеться конституційна реформа, парламентські вибори та загальнонаціональний референдум щодо поділу повноважень між центром та регіонами.
Битва за Україну: хто перемагає?
Майкл Кофмен, керівник програм і науковий співробітник Центру стратегічних досліджень в Інституті національних стратегічних досліджень Національного університету оборони США, у своїй статті в часописі The National Interest відзначає, що Україна занурюється і в керований, і некерований хаос. Водночас, майбутнє України визначається зараз битвою за вплив на місцях, результат якої є непередбачуваним, і яка триватиме до виборів 25 травня. Проте, хто б не переміг на президентських виборах, йому доведеться укласти компроміс з Москвою щодо міри "структурного впливу", який вона матиме в Україні. Це неминучий, хоч і неприємний, підсумок "референдумів", проведених 11 травня.
Кофмен переконаний, що метою Росії та Путіна не є неконтрольоване насильство та некерований хаос в Україні. Більше того, і Росії, і Путіну, зовсім непотрібна громадянська війна в Україні, хоча й вона і можлива, якщо Путін забажає покращити свою переговорну позицію, а український уряд намагатиметься силою стримати поширення сепаратизму.
ЧИТАЙТЕ: Українцям треба змиритися з тим, що США та ЄС не готові воювати за Україну
Умови компромісу залишаються незмінними: російськомовним регіонам слід надати автономію, так щоб Росія змогла зберегти свій вплив – і опосередковано – право голосу щодо стратегічної орієнтації України. Усе це слід записати до конституції або закону, що передавав би повноваження цим регіонам. Кофмен ввважає, що Москва робить останній місяць усе, щоб події в Україні підштовхували український уряд до укладення такої угоди. Росія має достатньо впливу на окремі регіони, щоб змусити розпочати переговори щодо автономії, але їй бракує впливу на Харків та Одесу, важливі міста та промислові центри. Її контроль над двома регіонами із сепаратистами доволі умовний. Попри це, в неї є більшість з необхідних карт, щоб змусити Київ до укладення компромісу. Однією з них є загроза відкритого вторгнення.
Фото: AFP
Попри поширену на Заході думку, що справжнім наміром Путіна є повний зрив виборів, Москві (як і самій Україні) теж потрібен легітимний уряд у Києві, який би вона визнала та з яким могла б укласти бажані угоди. Сепаратисти, підтримувані Росією, захопили, мабуть, усі можливі території, які вони могли отримати, не провокуючи масштабного конфлікту.
ЧИТАЙТЕ: Путін веде в Україні гібридну війну
Ще одна карта Путіна – погроза визнати референдуми від 11 травня. Але інтерес визнати їх в Росії буде лише тоді, якщо вона захоче окупувати Україну у відповідь на прохання про втручання з боку "Донецької народної республіки". Це зруйнувало б шанси на укладення компромісу з Києвом після виборів і зробило б Росію відповідальною за долю сепаратистських регіонів. Навряд чи вона є зацікавлена в останньому, тому це просто погроза, не більше того.
Американський експерт вважає, що антитерористична операція, яку проводить український уряд, є лише імітацією, що прикриває відсутність в уряду інтересу придушити бунт, який підтримують росіяни. Турчинов постійно вагається між заявами, що його уряд фактично неспроможний відновити порядок на Сході, і обіцянками, що АТО триватиме. Це суперечливе поєднання заяв української влади свідчить, що єдиною метою АТО є демонстрація Заходу, що він підтримує уряд, що готовий воювати за власну територію, і здатен протистояти російському втручанню. АТО має підтримати нарратив, який виправдовує слушність політики Заходу щодо України, і водночас покращити настрої у суспільстві. Втім, вона не має на меті серйозних здобутків. Якби Київ спробував здійснити серйозний штурм осередків впливу сепаратистів, то це призвело б до жертв серед цивільного населення, могло б спровокувати вторгнення росіян або справжню громадянську війну у цих двох областях. Усе це було б катастрофою для України. Схоже, що Київ повертається до своєї традиційної політики балансування між очікуваннями Заходу та гнівом Росії.
ЧИТАЙТЕ: Путін відступить там, де відчує опір, - Радослав Сікорський
Путін нещодавно публічно відмежувався від сепаратистів на Сході України – або для того, щоб змусити Київ вести з ними переговори, як із незалежним угрупованням, або щоб також уникнути відповідальності за дії сепаратистів у вигляді чергової порції санкцій Заходу. Якщо ж сепаратисти виявляться неконтрольованими або непотрібними, то ними доведеться пожертвувати, як пішаками. Якщо Київ погодиться на переговори, то Путін публічно схвалить результати виборів 25 травня. Якщо ж ні – то ставитиме їх під сумнів.
Москва зараз бачить, що лідерам країн Заходу потрібен шлях до відступу у цій кризі, оскільки вона не може тривати вічно. Вибори 25 травня мали б відповідати інтересам Росії, оскільки вони дадуть західним політикам таку бажану короткострокову перемогу, і нарешті американські лідери зможуть звернути свою увагу на інші проблеми. Своєю чергою, європейцям не доведеться йти на жертви, з якими буде пов’язаний черговий раунд санкцій. Путін сигналізує, що Росія підіграє їм, якщо Україна погодиться на автономізацію регіонів.
Децентралізація: український камінь спотикання
Річард Янгз, старший експерт програми демократизації та верховенства права аналітичного центру Carnegie Europe, професор міжнародних відносин Ворвікського університету, у колективному блозі Strategic Europe на веб-сайті центру розмірковує про небезпеки як децентралізації, так і федералізації для України. На його думку, обидві концепції криють у собі як загрози, так і можливості. Важливішим завданням є формування політичної культури, що надаватиме перевагу прийняттю рішень, що враховуватиме інтереси усіх гравців.
Небезпека федералізації полягає лише у тому змісті, який вкладає у це поняття Росія. Суб’єкти федерації не повинні мати гарантований конкретний рівень політичного впливу на центр. Росія бачить федералізацію України як засіб для досягнення її нейтральності. Проте, у федераціях зовнішня політика, оборона та зовнішня торгівля залишаються у сфері відповідальності центрального уряду. Якщо Путін хоче, щоб східні регіони України проводили власну зовнішню політику, то Україна має стати конфедеративною, а не федеративною державою. Безперечно, чи зможуть східні та південні регіони паралізувати процес прийняття рішень залежатиме від того, які повноваження отримає верхня палата парламенту, яка представлятиме регіони. Таким чином, вимоги Москви полягають радше не у федералізації, а у квотному представництві у владі. Задоволення потреб російськомовного населення на Сході України – це не те саме, що й повномасштабна федералізація цілої держави.
ЧИТАЙТЕ: Чи хоче Путін війни?
Незалежно від обраної моделі – децентралізації чи федералізації – в Україні має бути збудована демократія, що згладжуватиме етнічні та лінгвістичні поділи.
Фото: AFP
З огляду на ситуацію на Сході та Півдні країни швидка децентралізація може бути небезпечно, оскільки єдність держави видається зараз занадто крихкою, щоб витримати цей процес. Важливо поєднати механізми самоврядування з механізмами спільного управління державою – визнаючи, але не укріплюючи місцеві відмінності. Для децентралізації потрібні сильні загальнонаціональні партії та громадські структури. Децентралізація під час переходу до демократії може бути як клапаном для скидання тиску, так і паливом для процесу фрагментації країни. Найкращі децентралізовані або федеративні демократії збудовані з думкою про необхідність підзвітності місцевих лідерів, а не задля поділу сфер компетенцій та повноважень. Децентралізація не може сама по собі втримати державу цілою за відсутності єдиної національної і водночас демократичної ідентичності.
Націоналізм – це саме те, що потрібно Україні
Американсько-польська публіцистка та історик Енн Епплбом у статті в часописі The New Republic переконує, що Україна потребує не менше, а більше націоналізму.
Епплбом констатує, що величезна більшість українських націоналістів ХХ століття загинула під час чисток, Голодомору та депортацій. Арешти людей, яких підозрювали у націоналізмі, арештовували і у 1980-х рр. Як наслідок, у 1990 році, коли СРСР почав розвалюватися, в Україні більшість населення становили люди, в яких не було ніякої національної ідентичності. Але на Заході почали з'являтися абсурдні статті, що застерігали від небезпек націоналізму в Україні. Втім, з нинішньої перспективи ясно, що українцям і тоді, і пізніше, бракувало саме націоналізму. Або патріотизму, патріотичного, національної лояльності, відданості державі: відчуття особливості та унікальності України, відчуття того, що за Україну було варто боротися. Переважна більшість населення нових держав, що утворилися на місці СРСР, як-от Білорусі, Казахстану, і навіть Росії, часто не відчувала ніякої вірності своїм "новим" країнам.
Без поширеного відчуття вірності своїй країні та патріотичного духу складно змусити працювати демократію. Люди, які очолили незалежну Україну, не були спроможні збудувати для неї нові інституції. Натомість, вони займалися самозбагаченням. Українські олігархи – люди, що справді виграли від двох десятиліть незалежності – не обов'язково відчувають будь-яку лояльність до громадян своєї країни. Деякі з них стали на бік "України" або "Європи" у нинішньому конфлікті, але інші обрали "Росію". Їхні рішення не мають нічого спільного з добробутом пересічних українців.
ЧИТАЙТЕ: Нацменшини переконують, що в Україні їх не дискримінують
Результат вже можна побачими у Східній Україні. Донецьк, Слов'янськ, Краматорськ – це приклад країни без націоналізму: корумпованої, анархічної, переповненої найманцями. Люди у масках, що захоплювали урядові та адміністративні будинки, переважно не є націоналістами. Це люди, що стануть на бік тієї політичної сили, що найбільше заплатить або найбільше пообіцяє. І хоча вони є меншістю, більшість не чинить їм опору. Вона пасивно спостерігає та, схоже, готова погодитися з будь-яким урядом, який прийде до влади. Це люди, що опинилися у своїх містах випадково, що взагалі не мають ніякого зв'язку ні з якою країною чи державою.
Фото: iPress.ua
Тому, можливо, невелика група націоналістів в Україні, яких, можливо, тепер ми можемо називати патріотами, є єдиною надією країни на уникнення апатії, корупції, і, у крайньому випадку, розчленування.
ЧИТАЙТЕ: Більшість росіян не можуть точно пояснити, хто такі "бандерівці"
І це не повинно нікого дивувати: у ХІХ століття жоден розважливий борець за свободу не уявляв, як можна створити сучасну державу, не кажучи вже про демократію, без якого-небудь націоналістичного руху. Лише ті люди, що відчувають певну вірність своєму суспільству – люди, що поважають національну мову, літературу, історію, що співають національні пісні та повторюють національні легенди – працюватимуть на благо цього суспільства. На Заході знають про це, але віднедавна рідко це визнають.
Переклад: iPress.ua.
