- Що тобі принести, коли наступного разу прийдемо? – запитує волонтерка Андрія, плануючи наступний похід до Львівського госпіталю.
- Принесіть мені ногу 42-го розміру, - відповідає напівжартома. - Я завжди старався більше комусь допомогти, а самому приймати допомогу тяжко. Після поранення не міг дивитися в очі рідним і знайомим. Бо не звик бути в такому стані. Так, допомога треба. Але коли люди приносять гроші, я себе переборюю і примушую взяти. Відмовитися – це неповага до людей…
Хлопець родом із м. Березного Рівненської області. Пішов на фронт у березні 2014 року. Тоді ще не було добровольчих батальйонів, і він підписав контракт з військовою частиною. Хотів бути одним із перших в бою, тому обрав війська швидкого реагування 80-ї аеромобільної бригади. Розповідає, що з усіх фронтових точок, де побував, найбільш небезпечно було під Луганським аеропортом. Його команда була однією з перших, яка туди проривалася під шквалом "Градів" противника.
"Перед нами стояло завдання переправитися через річку по дерев'яному мосту. Там максимум можна провозити 3,5 тонни вантажу, не розумію, як збиралися переправити через нього колони з танками по 20-30 тонн? Під час переправи нас неочікувано почали обстрілювати. На щастя, поранених не було. Один з місцевих дідусів не побоявся і запустив нас в бомбосховище. Тим часом командування прийняло рішення об’їжджати небезпечну територію дорогою на відстані 10 км. Не розумію, чому вони відразу так не спланували маршрут і наражали нас на обстріли. Таке враження, що нас послали туди, звідки ми не мали б вибратися. Ми об’їжджали, але нашу колону було видно по диму, який здіймався від руху танків. Нам пощастило лиш тому, що ті терористи не вміли стріляти або не мали хорошого корегувальника", - розповідає боєць.
Нас називають зрадниками і "сцикунами", хоча ми пережили пекло Іловайська
За 5-10 км до аеропорту їхня розвідка потрапила в засідку, і команда втратила людей та три танки. Отоді, каже Андрій, відчув себе як в лотереї – вгорі летіли кулі, а в голові ширяли думки "потрапить-не потрапить". Їхати вперед було неможливо. Чи то з переляку, чи то в контузії танкіст перегородив міст, і затримував рух колони. Міни зривалися все ближче і ближче. Тільки з його батареї четверо бійців не доїхали до місця призначення.
- До цього я чув, як один із них розмовляв зі своєю дитиною. Мовляв, доцю не хвилюйся за мене, все буде добре. У його машину влучив снаряд. Машина загорілася, і тіла солдат досі ніхто не знайшов. Один з хлопців лишився живим завдяки тому, що сидів збоку, і ударна хвиля його викинула з танку.
Коли солдати з провіантом доїхали до українського блокпосту, то думали, що найстрашніше залишилося позаду. Але для Андрія усе лише попереду. 17 липня він одним із перших отримує тяжке поранення, але залишається живим.
"Ми їхали на машині до блокпосту. Нас ніхто не попередив про можливі обстріли. Почувши наближення снарядів, я зупинив машину. Хлопці встигли вискочити і заховатися в укриття. А я ховав машину, бо якби у неї влучив снаряд, то біди було б набагато більше – там були боєприпаси. Потім вискочив з машини, почав бігти і не добіг десь 2-3 метри до землянки. Впав. Спочатку не розумів, що сталося. Намагався встати, але не виходить. Повернувся назад і побачив, що ноги вже немає. За лічені секунди я собі подумав, якщо люди живуть без ноги, то і я зможу. Намагався встати на руки, але побачив, що одна рука пошкоджена. Навколо багато крові. Подумав, що обійдеться переломом. До мене підбігли хлопці якраз тоді, коли я хотів зробити собі укол. Я втрачав свідомість. Відчув, як почало пекти обличчя. Не міг говорити – тільки міміка і незрозумілі звуки. Мені зробили знеболення, а далі мало що пам’ятаю", - описує військовий пережите.
У санчастині під обстрілами "Градів" лікарі зробили йому ампутацію. Їх він називає справжніми героями. Справилися із 50 пораненими, маючи знеболення, "зеленку" і бинти та інше мінімальне медзабезпечення. Серед поранених були і ті хлопці, яким вдалося вискочити з машини. Один з них через попадання в голову осколка не чує на одне вухо, інший досі лікується в Одеському госпіталі, а ще одного вже виписали. Дружина Андрія дізналася про його поранення лише на третій день після того, як він не відповідав на її дзвінки. Чи то навмисне, чи то випадково викинув телефон у якусь посудину з водою. Ніхто, крім деяких друзів, не знав, що Андрій воює на сході у "гарячій точці". Дружина дізналася про це у військкоматі.
"Після операції я та інші поранені ще чотири доби чекали, коли нас вивезуть. В останню ніч перед виїздом я лежав під капельницею. Обстріли тривали, і залетіла ракета, впавши за 1.5-2 м від мене. Це була ніч, а вона іскрить. На той час я зрозумів, що життя вже закінчилося. Закривши лице руками, просив не знаю кого, щоб це було безболісно і недовго. Тоді я ще раз попрощався з життям. Чомусь так сталося, що вона не здетонувала. Прибігли лікарі, загасили її і перенесли мене до іншої будівлі. Тієї ночі нас нарешті почали вивозити, але з порушенням всяких правил транспортування поранених. Насипом погрузили по 30 людей в машину. Їхали без зброї з білим прапором, але нас все одно обстрілювали. Однак я вже не мав страху, натомість насміхався і говорив про себе: "Як би ви не стріляли, а ми все одно доїдемо". Напевно, це сталося після тієї ракети. Бог дав знак, що життя на цьому не закінчиться, і треба жити далі. І той випадок додав мені якихось сил. На вертольоті нас доправили до Харкова, а тоді до Львова".
Їли змій і пили воду із калюжі: будні військових із заблокованих бригад
Андрій навчився цінувати життя і боротися за нього, навчився не боятися і готовий переступати через каменисті перешкоди, аби лише досягнути цілі: "Після операції зрозумів, що у житті можна отримувати задоволення навіть від таких дрібниць як здатність ступати власними ногами. Звичайно, повноцінна людина цього не цінує. Хочу досягнути чогось такого, щоб бути прикладом не тільки для близьких, але і для хлопців-солдат, які втрачають надію. Хочу показати, що життя є на різних етапах і неважливо – інвалід ти чи ні – ти можеш досягати своєї цілі. Усякі негативні думки я намагаюся відштовхувати".
А як ти їх переборюєш?
Намагаюся думати про дружину і дітей. Думаю про те, чого ще не досягнув і що ще треба зробити. Я боюся зламатися. Не можна зарікатися, що я сильний і мене не зламати. Але робитиму все можливе, щоб бути прикладом. Переконую себе, що ця гадість не зламає мій дух. Бо якщо зламаюся, то буде соромно дивитися в очі людям, які тебе підтримували.
Але ж усі мають якусь слабинку й інколи треба просто навчитися прощати, в тому числі і собі?
Так мають, але з слабинками тяжко боротися. Звичайно, я прощаю, але мені боляче, коли роблю щось не так. Навіть якщо не подумавши щось скажу і тим зроблю неприємне людині, то потім картаю себе.
А коли у тебе вкрали гроші з картки, це тебе не зламало? Ти не розчарувався в людях?
Абсолютно ні. Все, що відбувається, йде до кращого. Так звичайно, неприємно, що так сталося. Мені соромно перед тими людьми, які збирали гроші, а я не подбав про їх безпеку. Злодії є кругом, але в кожного є якась мораль. Не думаю, що злодій, який себе хоч трішки поважає, вкраде гроші на лікування. Якщо він такий професійний злодій, то нехай би відбирав у тих, хто сам на корупції наживається. А ті шахраї, які зняли з моєї картки гроші, - це навіть не злодії, а гнилі люди, які не шанують ні себе, ні іншого. Їх треба ізолювати. Зараз ніякої образи на них не тримаю. Якби довелося зустріти того крадія, я просто хотів би подивитися йому в очі. По них можна багато прочитати і очима можна багато чого сказати. Чи вдасться повернути гроші, незрозуміло. Справа триває. Протягом місяця її передавали із Львівської області в Житомирську. Здається, навіть поштовими голубами можна було швидше переслати. Зважаючи на таку швидкість розгляду, треба прожити 2-3 життя, поки її розкриють. Сваритися з банком, з якого поцупили гроші, не є ціллю мого життя. На першому плані – відновлення руки.
Ти кажеш, що хочеш досягти чогось такого, щоб бути прикладом. Ти вже ставиш перед собою якісь цілі?
Хотів би спробувати себе в спорті. Це буде фехтування чи стрільба. Перед тим поспілкуюся з тренером, щоб зрозуміти, чи я здібний до цього, чи то буде марна трата часу. Пам'ятаю, колись у школі у листі таємних бажань я зазначив, що хотів би займатися шахами і стати відомим. Бажання в якійсь мірі збулося, але жаль, що такою ціною. Так буває, що наші бажання і цілі збуваються, тільки не таким шляхом, як ми хочемо. Колись мене цікавило, як живуть інваліди. Отримав відповідь. Зараз кажу, що деякі питання не треба задавати. Оскільки можеш дуже важкою ціною отримати відповідь. Але з іншого боку, може, ти й тому ставиш собі такі питання, бо колись отримаєш на них відповідь. Усе пов’язано. Книга життя написана ще перед народженням людини. Є такі люди, які не відчують, доки самі не спробують. У великій мірі все залежить від самих людей.
А що тобі зараз приносить найбільшу радість?
Є багато таких речей і важко щось виокремити. Я радісний по життю. Люблю приносити радість дружині. Приємно на душі, коли бачу запал в дитячих очах. Цим просто жити можна. Взагалі я завжди намагаюся у труднощах шукати вихід.
Вдома на Андрія чекають дружина, дві донечки – 10-річна Анастасія та 13-річна Валерія, а ще – собака породи хаскі. Його він називає сином. Згадка про них повертає йому усмішку і по очах видно, як він малює в уяві картини домашнього затишку. Хоч і без ноги та з пораненою рукою, він першим пропускає при вході в приміщення і знову впевнено сідає за кермо автомобіля. Своїми жестами він показує, що війна його не зламала, а навчила триматися і смакувати життям.
