Як формується страх
Неозброєне око звикло бачити окремих індивідів, які крутять світовий глобус. Дослідники звикли розглядати міжнародні процеси і явища крізь призму графіків і формул, теорій та аналітики, що загалом створює цілісну історію із низки здавалося б не пов’язаних і спонтанних подій. Ці когерентні зв’язки вибудовують певну картину в нашій уяві, яку ми прагнемо описати, намагаємося зрозуміти, навіть віримо, що її розвиток можна спрогнозувати. Так чи інакше, людська природа у міжнародній політиці також має своє місце, хоч і не завжди визначальне. Тим цікавішими є ті ситуації, коли вплив людського відчувається сильніше, а раціональна механіка політики виходить на задній план.
Усі час від часу відчувають страх, це природньо. Страх хоч і негативний емоційний стан, але цілком корисний в еволюційному аспекті – він допомогає відчувати небезпеку, реагувати на загрози і власне залишатися живим. Не важливо загроза реальна чи уявна, наша фізіологія спрацьовує одинаково. Спробуйте перевірити на собі.
Перегляньте перший уривок відео і спробуйте зауважити ключі та взуття? Якщо не вдасться, не хвилюйтесь, близько 90% населення також не помічає цих зображень! Спробуйте ще раз – фоторяд буде змінюватися повільніше. Тепер помітили? Чудово! Закінчіть перегляд відео із третім уривком.
Ви скоріш за все помітили зображення змій і павуків. Більше того, ви ймовірно подумали, що це трапилося тому, що швидкість відео була повільніша, але можу запевнити швидкість відео була такою ж як і під час першого уривку. Ви не помітили ключів і взуття, бо вони не становлять для вас жодної загрози, в той час як ваш мозок сприйняв павуків та змій як загрозу і сконцентрував вашу увагу на цій загрозі. Так працює фізіологія страху.
Нейробіологи зазвичай виділяють два нейронні шляхи страху: короткий і довгий.
Перший передбачає швидку реакцію на подразник – імпульс проходить повз частину головного мозку – таламус і переходить в мигдалину, викликаючи різку неосмислену емоцію.
Другий шлях – довший, але точніший. Імпульс проходить повз таламус, потрапляє на сенсорні відділи кори головного мозку (у випадку зорового подразника – візуальний кортекс) і тоді потрапляє в мигдалину, формуючи осмислену емоцію щодо природи та значення загрози. При цьому якщо включається цей шлях, блокується коротшим.
Коли ми перебуваємо в постійній напрузі, страху чи роздратуванні наш прифронтальний кортекс і гіпокамп – частини мозку, що відповідають за мислення та формування пам'яті пригнічуються.
В той же час, мигдалина – частина мозку, що відповідає за наші емоції, зокрема за страх і роздратування – збільшується. Цей нейробіологічний процес надзвичайно гальмує нашу здатність до критичного мислення, оцінки ризиків та довгострокового планування. Мозок починає подавати сигнали "увага, небезпека" (подібно до дзвінка, що повідомляє про пожежу), і обирає найбільш енергетично малозатратний спосіб – лише швидкі рішення, екстремальна поведінка, зорієнтованість на себе та зниження рівня емпатії.
Коли загроза надумана чи нерелевантна до ситуації, тоді виникає помилкова тривога, але фізіологічний процес той же. Тому іноді в науково-популярних дискусіях можна зустріти різні точки зору – чи насправді існує страх в тому ж об'ємі, що ми його відчуваємо, чи ми додумуємо його самі. Проте, незалежно від вашої позиції, не можна категорично стверджувати, що страх всього лише вигадка мозку. Загрози реальні, варто подивитися лише на статистику.
На цьому відео ви побачите вибухи, що розпочали теракт в Шрі-Ланці 21 квітня 2019, під час якого загинуло близько 321 людини. В цей час більшість християн світу святкували Великдень.
Дійсно статистика терористичних атак в світі вражає – кількість атак невпинно збільшується, разом із кількістю смертей внаслідок терористичних актів. Це активно транслюють сотні медіа майже кожного дня і людство, на жаль, ще не знашло ефективного способу боротьби із глобальним явищем тероризму.
Однак, наступного разу, коли вас захопить приступ страху та паніки від інформації про нові хвилі терористичних атак, не забудьте пригадати, що це одна із цілей терористів – сіяти паніку серед населення та підтривати їхню впевненість у здатності держави забезпечити безпеку. Також варто згадати, що при всій жахливості і раптовості новин про чергову терористичну атаку (хоч саме в раптовості і є сенс будь-якої новини) значно більше людей помирає від серцевосудинних захворювань (31,8% усіх смертей в 2017 р.) чи раку (17,08% усіх смертей в 2017 р.), ніж від тероризму (0,06% у 2016).
Можна також із острахом здивуватися, що Україна є країною з високим рівнем терористичної загрози – 21 місце із 163 країн у 2018 р. згідно Глобального Терористичного Індексу. Проте не слід забувати, що наша країна у стані війни, а 74% смертей від тероризму припадає на країни із активною фазою збройних конфліктів, і ці дані використовуються в глобальних рейтингах. Іншими словами, випадки смертей в зоні Операції Об’єднаних Сил (ОСС) на Сході України трактуються як смерті в наслідок тероризму (навіть сама операція до квітня 2018 р. називалася "антитерористичною" – АТО).
Страх безумовно є індивідуальним емоційним станом, проте він має здатність мультиплікуватися, коли інтерпретація об'єкту як загрози, поширюється на окремі суспільні групи чи все суспільство. Найгірша в таких умовах ситуація, коли страх стає частиною політики. Звісно, не всі з нас пов'язані із реалізацією державної політики, але всі ми є виборцями, які цю політику легалізують. Подивіться на картинку із обличчями А і В. Кандидата з яким обличчям ви обрали б під час війни? А кого обрали б у мирний час?
Ці фотографії були створені психологом проф. Ентоні Літтлом та його колегами з Університету Бас, Великобиратінія в рамках дослідження впливу візуальних характеристик обличчя на процес голосування. Обличчя А сприймається як більш домінантне, більш маскулінне, із "сильним" підбородком – те, що на думку більшості людей асоціюється із спроможністю забезпечити безпеку в критичний час, на думку психологів. Обличчя В – більш "м'яке", інтелігентне, більш атракційне – ті атрибути, які відповідають запитам мирного часу.
А тепер погляньте на іншу картину:
Ви можливо впізнаєте обличчя президента США Джорджа Буша молодшого і обличчя державного секратаря США Джона Керрі. Ви також можете спостерігати різницю між обличчями С і D як у випадку А і В. У 2004 році, коли проведилося це дослідження, в світі акивно тривала війна в Іраці, а в США відбувалися вибори, на яких зустрілися ці два кандидати і Буш продовжив своє президентство до 2009. Звісно, політичні платфори та партійний розподіл двох кандитатів зробили свою справу, проте коли проф. Літтл з колегами "перевіряли" обличчями А і В свою теорію про візуальні впливи на електоральний процес, вони помітили що за вибірку А-С голосували здебільшого в умовиний час "війни" (74/26%), а от в умовний "мирний" час вигравала вибірка В-D (61/39%). Тут я залишу місце для вашої фантазії.
Дослідження Літтла та інші подібні дослідження показують, що люди схильні піддаватися емоційним впливам, навіть в контексті своїх політичних пріоритетів. Однак, чи здатний страх змінювати наші політичні вподобання та наші політичні рішення?
У 2006 році психологи Джордж Бонанно і Джон Йост опублікували статтю, в якій аналізували пост-травматичний синдром людей, що вижили після теориристичних атак 11 вересня 2011 р. США. Серед іншого, їм вдалося помітити, що більшість із виживших змінили свої політичні погляди в напрямку до стійкого консерватизму.
Автори спостерігали, що політичні ідеології, які пропонували відносно прості та жорсткі рішення проблем, пов’язаних із безпекою, наприклад – поділ на своїх та чужих, закритість та ексклюзивні практики, “сильну руку” лідера, витіснили більш комплексні та довгострокові пропозиції інших ідеологічних платформ. Однак ця зміна у політичних поглядах, не змогла покращити психологічного стану, за спостереженнями їхніх рідних та друзів. Більше того, подібний ідеологічний "зсув" відбувся не лише в осіб, що прямо постраждали в наслідок атаки, але й в інших американських громадян.
Американські дослідники Пол Нейл та Єн МакГрегор спостерігали зміну політичних вподобань групи американських повнолітніх громадян у жовтні-листопаді 2001 р. у порівняння із жовтнем-листопадом 2000 р. Як можна спостерігати із графіку, навіть ліберально-налаштовані громадяни стали в середньому менш ліберальними у своїх поглядах (чим вищий показник – тим конесервативніша позиція), а помірковані взагалі зімнили свої полягляди із відносно ліберальних до консервативних.
Таким чином, автори дослідження прийшли до висновків, що наші політичні погляди не є сталими, а піддаються ситуаційним та емоційним впливам і страх як один із найбільш яскравих емоційних станів здатний значно впливати на наші рішення.
Подальші дослідження взаємозв’язку політичних вподобань та прийняття рішень в умовах загрози життю отимали назву terror management theories, а в українському перекладі – ще більш дивну назву "теорії управління страхом смерті". Представникам цього напрямку, чи скоріше напрямків, оскільки дослідження стосуються неоднорідних та непов’язаних між собою явищ, вдялося виявити деякі цікаві знахідки. Наприклад якщо в опитувальнику пов’язати тези про смертність з питаннями про катастрофи, думками про болісний досвід в стоматолога та питаннями громадських обмежень, опитувані зазвичай будуть схиляютися до більш консервативної позиції з кожним наступним питанням. Цей трюк спрацьовує навіть із студдями – людьми, яких вчили і яким платять за те, щоб емоції не впливали на їхні рішення. Тут стає нескладно здогадатися як певна послідовність медіа-історій чи новин на телебаченні можуть впливати на наше ставлення до тих чи інших ситуацій чи навіть осіб.
Подивіться на картинку і виберіть хто на ваш погляд є кращим лідером?
Ніколас Остернхо та Александр Тодоров із Прінстонського Університету використали ці два згенеровані комп’ютером обличчя для пояснення впливу ефектів компетеції та домінування на виборців. Моделювання показали, що ліберали більш схильні проголосувати за обличчя ліворуч, в той час як консерватори за обличчя праворуч. Ці вподобання також віддзеркалюють типові, на думку психологів, ідеологічні стереотипи про правих – маскулінних, лідерів-домінантів, і лівих – більш фемінних лідерів, що не виглядають домінантно.
Перевіряючи цю теорію на прикладі місцевих виборів в Данії у 2009 р., Лассе Лаустсен та Міхаель Петерсен (Lasse Laustsen and Michael Petersen) помітили, що домінація має вплив на всьому діапазоні політичного спректру, але спрацьовує по-різному, в залежності від ідеології: в той час як консервативні кандидати, що виглядали домінантно здобували голоси, домінантний вигляд ліберальних кандидатів призводив до втрати голосів. Проте ця тенденція проявлялася лише в чоловіків, домінантність в жінок одинаково негативно впливала на вибір що консерваторів, що лібералів. Гендерні стереотипи все ще важко долати.
Найважливіше, що страх як міжкультурний психологічний феномен, який проявляється у всіх суспільствах спрацьовує майже однаково – якщо є криза і особиста загроза життю, здебільшого люди переміщаються до більш консервативних позицій, при чому в правому діапізоні цей рух швидший. Таку поведінку можна порівняти із поведінкою малої дитини – коли вона боїться, вона шукає батьків, чи старших, щоб її захистили. Саме тому в часи президенства Буша молодшого медійні історії про зростаючий рівень загроз в США і за кордоном так добре впливали на його підтримку.
Політика страху може мати довгостроковий ефект, якщо нею вдало користуватися. Страх часто перетворюється на агресію якщо його об’єктивізувати на певній групі чи країні. Таким чином, тривалий стан "підвищеної небезпеки" серед населення часто може додавати неабияких політичних дивідендів авторитарним режимам. На графіку, що показує підтримку Путіна, можна прослідкувати як кожне нове зростання підтримки відбувалося піся кризової для росіян ситуації – початок Другої Чеченської війни і штурм Грозного наприкінці 1999, Норд-Ост в 2002, напад на Грузію в 2008, напад на Україну в 2014.
Постійне перебування у стані страху має здатність продовжувати цей стан завдяки двом добре вивченим психологією ефектам: нехтуванням ймовірностями та схильності до згоди. Перший вказує на те, що внаслідок емоційного збудження під впливом певних подій чи явищ, люди мають здатність переносити на себе ці впливи, хоч якою б низькою не була ймовірність їхнього потрапляння у аналогічну ситуацію. Той хто полюбляє гортати "енциклопедію захворювань" з часом почне помічати більшість симптомів будь-яких захворювань на собі. Чого звісно можна уникнути у випадку холодного та раціонального аналізу.
Схильність до згоди пов’язана із фактом, що чим більше інформація транслюється в медіа чи соцмережах, тим більше вона сприймається нами, як щось дуже поширене і надзвичайно актуальне. Після трагедії у Фукусімі в 2011 відбулося різке зниження потужностей та закриття низки атомних станцій по всьому світу, хоча це стало першою з часів Чорнобиля катастрофою, яка виникла виключно через один із найсильніших землетрусів у Японії за останнє століття.
Результатами постійного стану страху стають нехтування ймовірностями та схильніть до погодження, внаслідок обмеження діяльності прифронтального кортексу, відповідального за критичне мислення. Стан страху породжує стан страху і так цикл за циклом. І цим можна вправно маніпулювати. У серіалі "Картковий булинок" головна героїня Клер Андервуд, звертається зі словами до свого чоловіка Президента США: "Мені набридло боротися за серця людей…натомість ми можемо працювати зі страхом". "Так, ми можемо" – відповідає Френсіс Андервуд, перефразовуючи слоган реального президента Барака Обами.
Проте якщо вам може здатися, що очевидні маніпуляціії суспільними страхами можливі лише в телевізійних історіях, то сьогодні ми все більше спостерігаємо як такі картинки з телеекрану використовуються в реальному житті. Зверніть увагу наприкінці цього відео, як терористи копіюють відеоприйоми голівудських блокбастерів на практиці для власних відео, які потім розтиражують медіа у новинах.
Як вже згадувалося, авторитарні режими часто використовують фактор страху для того, щоб здобути чи втримати владу. Вони пропонують прості шляхи для того щоб впоратися із народним страхом та гнівом у важкі часи – зазвичай потрібен цап-відбувайло, на якого можна списувати всі проблеми. Завдяки маніпуляціям, обмеженню свободи слова та придушенням інакодумців, авторитарним режимам вдається контролювати майже всі аспекти життя своїх громадян. Яскравим прикладом є політика страху в часи Сталінського терору.
Російський актор Єфім Шифрін, син репресованого бухгалтера згадує про суспільну паніку навколо іноземних шпигунів, яка стала частиною політики і культури в СРСР :
Найприкріше, що політика страху авторитарних режимів здатна здійснювати довгострокові впливи на суспільство відтворюючись в нових поколіннях. Таким чином тирани з часом стають "ефективними менеджерами". Перегляньте відповідь Анни Баукіте, дочки репресованого на запитання блогера Юрія Дудя як вона відноситься до Сталіна:
Невідомо скільки ще наші північні сусіди, та й майже третина українців, за даними КМІС у 2018, будуть переживати цю давню травму і позитивно ставитися до постаті радянського тирана, однак приклади політики страху ми можемо знайти і сьогодні в таких країнах як Пн. Корея, Росія, Зімбабве, Білорусь, та й час від часу в багатьох демократичних країнах.
Найбільш загрозливі ситуації, коли політика страху стає інструментом не лише електоральних ігор, а зовнішньої політики країн. Чому? Бо в умовах радикалізації настроїв та актуалізації загроз, легко мобілізуються ресурси та населення. На цю особливість звертає увагу нацистський злочинець Герман Герінг у відомому інтерв’ю американському військовому психологу Густаву Гілберту незадовго до самогубства під час Нюрберзького Трибуналу. Гілберт опублікував зібрані матеріали під назвою "Нюрнберзький щоденник":
Герінг: Природно, звичайні люди не хочуть війни: ні в Росії, ні в Англії, ні в Америці, ні в Німеччині. Це зрозуміло. Але, зрештою, є лідери країни, які визначають її політику і для них це завжди просте питання направити людей вперед, чи це демократія, чи фашистська диктатура, чи парламент, чи комуністична диктатура.
Гілберт: Є одна різниця. При демократії люди мають право голосу через своїх обраних представників, а в Сполучених Штатах лише Конгрес може оголошувати війни.
Герінг: Все це дуже добре, але чи є право голосу, чи немає, люди завжди можуть бути залучені до ігор своїх лідерів. Це легко. Все, що вам потрібно зробити — це сказати їм, що на них напали і звинуватити пацифістів у браку патріотизму і нараженні країни на небезпеку. Це працює однаково в будь-якій країні.
Якщо слова злочинця можуть здатися надто радикальними, то подібної точки зору висловлювали і лідери демократичного світу. Наприклад Збігнєв Бжезінський у своїй статті Washington Post "Терориризовані "Війною з терором" загадав, що "культура страху обмежує думання, посилює емоції і спрощує можливіть популістам мобілізувати населення в ім’я політики, яку влада хоче досягнути". Кризові ситуації в міжнародному середовищі, анархічному за своєю природою, що працює на основі домовленостей, а не регулювання якогось центрального органу, є зручною платформою для реалізації політик страху у відносинах з іншими деражавами. А в ситуаціях змагання, страх може працювати як підбурювач до надмірного завищення виграшу чи загрози, а отже надмірного залучення ресурсів.
В теорії ігор, галузі яка використовується у поведінковій економіці, прикладній політичній науці та прикладній математиці для моделювання оптимальних рішень в умовах конфлікту чи протистояння, є відома гра "Аукціон Шубіка", запропонована Мартіном Шубіком у 1971 р. Суть гри полягає у торгах між гравцями за оголошений лот. Отримає його, той хто запропонує найвищу ціну, той хто запропонує ціни нижчі зрозуміло не отримає нічого, але й нічого не заплатить, окрім гравця, що займе друге місце, відмовившись піднімати ставку – він також сплатить свою останню ціну, тобто просто втратить кошти на вітер.
Суть гри - продемонструвати логіку гонки озоброєння в часи Холодної війни. Країна, що виграє отримує більше зброї, а значить більше безпеки, в той час як країна, що програє не лише отримує менше безпеки, але й витративши більше ресурсів не отримує жодних переваг. Є інша сторона медалі – страх програти штовхає країни завищувати ціну перемоги і витрачати набагато більше, ніж реально потрібно відносно існуючих загроз. Лідер має спокусу витратити ще більше, щоб наростити різницю, сторона, що відстає має спокусу витратити ще трішки, щоб ліквідувати відставання. Страх, азарт чи несприйняття власних втрат – в будь-якому випадку ціна лоту буде переоцінена.
Тож який вплив страху на міжнародну політику? Можна стверджувати як мінімум про 4 ефекти:
- страх спонукає очікувати найгірші із можливих варіантів
- страх викривляє сприйняття намірів
- страх виступає як прискорювач емоційних і не завжди зважених рішень
- страх зміщує зовнішньополітичну поведінку країн в сторону до ізоляціонізму та нео-консерватизму
Страх спонукає очікувати найгірші із можливих варіантів
В сучасній міжнародній політиці країни намагаються дізнаватись і передбачати наміри конкурентів для того, щоб формувати відповідну політику і демонструвати свої наміри. Це створює потребу вивчати ситуацію, інтерпретувати сказане та не сказане політичними лідерами. Страх є результатом невизначеності і формує невизначеність, а тому сприяє інтерпретації інформації про наміри та мотиви іншої сторони у песимістичному контексті, сприяє пошуку конфлікту інтересів, навіть тоді, коли нічого такого в реальності нема. За умов недовіри, на думку низки науковців – представників теоретичної традиції реалізму таких, як американський політичний науковець Джон Міршаймер, країни повинні шукати шляхи наростити свою силу, особливо військовими засобами, якщо хочуть забезпечити безпеку. Інший американський політичний науковець, представник конструктивістських підходів, Александр Вендт виокремлює три типи політичної культури в анархічному середовищі міжнародних відносин, коли держави та інші міжнародні гравці самі визначають як їм взаємодіяти: культуру конфлікту Гобса у стилі bellum omnes contra omnium ("війна всіх проти всіх"), змагальницьку культуру Локка та культуру співпраці Канта.
Культура страху є дуже наближеною до Гобсіанської політичної культури, коли країни сприймають конфлікт як стандартну поведінку в міжнародній політиці, чи за словами пруського генерала Карла фон Клаузевіца "продовженням політики іншими засобами". В умовах коли ніхто нікому не довіряє, егоїстична поведінка часто може приносити вигоду.
Стратегії прийняття виграшних рішень в умовах конфлікту інтересів вивчає теорія ігор – міждисциплінарна галузь на перетині поведінкової економіки, політичної науки, психології, математики тощо. Одна із ігор - "дилема в’язнів", моделює ситуцію, коли гравець повинен обрати стратегію співпраці чи уникнення співпраці в умовах відсутності знання про поведінку іншого гравця. Саме "дилема в'язнів" чи одна із її варіацій про потребу звільнитись від кліщів, описана Річардом Докінсом в книзі "Егоїстичний ген", пояснює, що в умовах цілковитої недовіри та ігнорування кооперації програють два гравці (див. варіант "покарання").
Прикладом є проблема ядерного роззброєння у Північній Кореї. Після закінчення Холодної Війни, США залишилися єдиним глобальним гегемоном на певний час. Пн. Корея, втративши підтримку з боку СРСР і фактично опинившись сам на сам в протистоянні з Пд. Кореєю, підтримуваною США, вирішила прискорити нарощування ядерної зброї як частину стратегії стримування. США інтерпретували нарощення ядерного потенціалу Пхеньяном як злий умисл, як наміри розпочати активні дії в регіоні, недооцінюючи саме роль страху від зміни статусу-кво, що змушував корейців діяти швидко і максимально захищатися. В результаті, навіть міжнародні санкції проти Пн. Кореї не завадили їхній програмі озброєння, хоча фактично перетворили її на країну-вигнанця. Відмова від ядерної зброї сприймається Пхеньяном як екзистенційна загроза, тому навіть сьогодні принцип "ми про все з ним домовилися" від президента Трампа не працює – настільки різні розуміння безпеки у двох країн.
Страх викривляє сприйняття намірів
(навіть якщо вони добрі)
У міждержавній комунікації та взаємодії, символічні сигнали про добрі наміри відіграють не менш важливу роль як офіційна позиція. Однак, через вплив страху, ці позитивні сигнали можуть бути неправильно прочитані, що робить їхнє використавння беззмістовним. Як наслідок, якщо й виникають вікна можливостей для кооперації, їх просто не використовують.
Наприклад, коли СРСР та Австрія обговорювали умови деокупації та визнання незалежності Австрії і дійшли згоди влітку 1955, багато західних урядів трактували цей крок як прихований трюк з боку Москви з метою їх обманути. Посол Великобританії в Австрії сер Джеффрі Арнольд Воллінгер назвав угоду "занадто доброю щоб бути чесною". Врешті-решт в жовтні СРСР першим вивів війська, натомість Австрія проголосила свій нейтралітет.
Загалом в часи Холодної війни держави боячись "бути обдуреними", дотримувались логіки, що добрі наміри можуть виходити лише з їхнього боку, в той час як від противника можна очікувати лише найгірше.
Страх виступає як прискорювач емоційних і не завжди зважених рішень
Коли емоції впливають на осіб, що приймають рішення, вони часто можуть здійснювати поспішні дії, щоб демонструвати свою стійкість і безстрашність. В умовах високого рівня загрози і страху, ці рішеня можуть бути не лише поспішними, але й неправильними, базуючись на неправильних трактуваннях поточної ситуації.
Прикладом є помилка експертів ЦРУ під час опитування про наявність хімічної зброї в Іраку в 2003. Тоді, з одного боку, формулювання опитувальника вимагали однозначності в дискурсі "або так, або ні", в той час як варто було оцінювати ймовірності. З іншого боку, бажання продемонструвати свою безстрашність перед "обличчям терору" провокувало прийняття швидкого і "правильного" рішення. Справедливо зазначити, що ракетні боєголовки з нервово-паралітичним газом зарином врешті були знайдені в зоні, яку контролювала Польща, але до сих пір це досить неоднозначна історія.
Загалом війна з тероризмом після подій 9/11, коли президент Буш визначив Іран, Ірак та Пн. Корею як "вісь зла", відбувалася в рамках доктрини "наступального реалізму", яка передбачає можливість попереджувальних ударів, якшо країні загрожує екзистенційна небезпека. Відповідно, американці трактували правильним рішенням для забезпечення своєї безпеки удар по Іраку, який за інформацією розвідки приховував Садама Хусейна і служив базою для бойовиків "Аль Каїди". Сьогодні після років провальних спроб стабілізувати ситуацію в Іраку, це рішення дискутується. Цей випадок показує, як страх може визначати міжнародну політику і призводити до надмірної переоцінки реальної загрози.
Ще один приклад – Російська агресія в Україні. Євромайдан, Революція Гідності та втеча Януковича і Ко дали сигнал Путіну, що Україна може різко змінити свої стратегічні зовнішньополітичні пріоритети, зокрема нарощувати темпи інтеграції з НАТО. Страх і неприйняття зміни статусу-кво в регіоні, виявився настільки значним, що було прийнято рішення використовувати збройну агресію та окупацію українських територій. Знову ж така тактика відповідає логіці наступального реалізму, яку використовували США під час війни в Іраці, хоч і не може бути виправданою ні політично, ні юридично.
Страх зміщує зовнішню політику країн
в сторону ізоляціонізму та нео-консерватизму
"Хрещений батько" нео-консерватизму Ірвін Крістол вважав, що політика повинна будуватися на 5-ти стовпах:
- патріотизмі як безумовній чесноті, яка стоїть в основі прийняття рішень;
- світове урядування і відкрите суспільство – жахлива ідея;
- лідери повинні чітко розмежовувати країн-друзів і країн-ворогів;
- національні інтереси повинні забезпечуватися будь-якими засобами;
- потрібно нарощувати військову могутність для захисту інтересів.
У своїй сутності нео-консерватизм та ізоляціонізм не є ні позитивними, ні негативними підходами до здійснення зовнішньої політики, все залежить від ситуації. В умовах криз, вони допомагають втриматися на плаву, проте в той же час обмежують консолідацію міжнародних зусиль навколо глобальних проблем.
Одним із яскравих прикладів впливу страху на зростання ізоляціонізму є Брекзіт. Фактично ми маємо ситуацію, коли абсолютно не в конфліктних чи кризових умовах, національні страхи щодо безпеки, національної ідентичності та незалежності, втрати відносних економічних переваг тощо призвели до перегляду зовнішньополітичних пріоритетів країни. Ці страхи не лише вплинули на розділ політичних еліт, але й поширилися на населення. Брекзіт – чудовий новітній приклад того, коли страх не лише абстрактна концепція в міжнародній політиці, яка має опосередковане значення, але імперативна емоція, яка впливає на індивідуальний і колективний стан та систему прийняття рішень.
Як подолати "політичний" страх?
Навіть показова безстрашність іноді може бути поганою стратегією, особливо коли це стосується політики. Однак як і будь-який емоційний стан, страх потрібно контролювати. Не всі з нас є безпосередніми релаізаторами державної політики, але всі ми можемо:
- вивчати і розуміти природу страху. Публічний страх, на відміну від індивідуального, ніколи не виникає просто так, він завжди є соціально-сконструйованим, а значить комусь вигідним;
- зважати на ефекти нехтування ймовірностями і схильності до згоди, оцінювати вірогідності критичних ситуацій;
- уникати прийняття рішень, особливо тих, що впливають на політику, на основі інформації, яка містить явні емоційні стимулятори;
- не голосувати за прості рішення складних питань, чи явно емоційні пропозиції;
- "охолодити голову", коли здається, що весь світ розлітається на шматки: молитися, медитувати, здійснити фізичну вправу, зайнятися справами, що стимулюють прифронтальний кортекс і гіпокамп – наприклад вивчити вірш, чи розгадати судоку.
Насамкінець в критичні моменти охоплення страхом потрібно викликати приємні емоції і спогади. Наприклад, згадати чудові слова одного філософа: "Страх є шляхом до темної сторони. Страх призводить до злості. Злість призводить до ненависті. Ненависть призводить до страждань".
