У Книзі Еклезіяст, одній з найскладніших книг Старого завіту, сказано: "Час любити, час ненавидіти, час на війну і час на мир". Іншими словами, кожна нація перманентно перебуває у стані війни з іншою нацією, або ж готується до війни. Вільгельм Фрідріх Гегель навіть порівнював війни зі свіжим вітром для загнилого озера.
З бігом часу сформувалися певні кліше й стереотипи, які трактують війну як інституцію, підпорядковану соціальним системам, як продовження дипломатії, як метод досягнення економічних цілей, як політичне явище, пов’язане з розв’язанням протиріч між державими, народами, національними і соціальними групами ("війна є продовження політики іншими засобами" – класичне визначення військового теоретика Карла фон Клаузевіца, автора знаменитої книги "Про війну"). Відомі потрактування війни як соціологічної проблеми…
Ідеї ці далеко не безперечні. Річ у тім, що війна сама по собі є надскладною соціальною системою, з якою інші форми соціальних організацій людства перебувають у конфлікті. Соціальні мотиви війни не менш важливі, ніж економічні. Війна є одним із найважливіших елементів/факторів процесу самоорганізовування людства, більшістю спільнот якого керує саме війна. Причому керує системно.
"Мілітарна концепція держави є невід’ємною і важливою складовою для стабільності внутрішньої політичної системи нації. Без цього жодний уряд не може мати легітимності й здатності керувати державою. Нині основний авторитет уряду перед громадянами в модерній державі значною мірою ґрунтується на ставленні цього уряду до війни як інституції. А це, своєю чергою, вимагає лояльності до однієї держави або групи держав і водночас ворожого ставлення до іншої" (Осип Мороз, американський економіст).
Фото: Арсеній Яценюк/facebook.com
Своєрідним підтвердженням цієї житейської аксіоми став провальний для української дипломатії Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року, в якому не було зафіксовано ЖОДНОГО механізму дотримання гарантій суверенітету України…
З історії відомо, що мілітарні цілі війни завжди пояснювались або потребою оборони країни, або вимогами національного інтересу (економічними, політичними, ідеологічними), або ж мілітарна сила підтримувалася в ім’я самої мілітарної сили. Немілітарні функції "військової системи" значно ширші. Вони існують не лише для того, щоб виправдати самих себе, але й слугувати соціальним цілям.
Існування зброї уможливлює виживання держав і націй. Відсутність зброї передбачає ліквідацію суверенності. Сьогодні ми в цьому переконуємось.
1996 року генерал-лейтенант Олексій Лавренюк, тодішній начальник кафедри стратегії Академії ЗСУ, екс-заступник начальника Ґенерального штабу констатував: "Збройні Сили України, які маємо, не є національною, народною армією. Я наполягаю, щоб армія була етнічною, щоб у військових вузах навчалися переважно українці, командні пости займали українці й уряд був – український. Тому що уряд і армія – це одне ціле… Нам треба 450 тисяч військовослужбовців, з них – 90 тисяч офіцерів, 10 тисяч – прапорщиків, щороку – 100 тисяч призовників, щоб за десять років підготувати до захисту Вітчизни 1,5 мільйона чоловічого населення. Ніхто наразі не знає, коли і де доведеться воювати". Як у воду дивився український генерал-лейтенант.
ЧИТАЙТЕ: Путін хоче не посилити Росію, а ослабити всіх інших, - Тімоті Снайдер
Розроблена в середині 90-х концепція реформування Збройних Сил України, крім значного скорочення військ, передбачала ліквідацію військових округів і перехід на оперативно-територіальну систему будівництва армії, принципи регіонального комплектування тощо. Плоди такого "реформування", від якого застерігав Олексій Лавренюк, пожинаємо нині, розплачуючись кров’ю і територією.
"Слабкість України провокує сильні держави на агресію, – ще в квітні 2008 року зауважив навіть академік НАН України Володимир Семиноженко. – В той час, як у світі розпочався новий виток гонки озброєнь, українська армія дедалі більше втрачає боєздатність… Війна – це, насамперед, війна грошей".
Коли у Наполеона запитали, що треба для того, щоб виграти війну, знаменитий полководець відповів: гроші, гроші і ще раз гроші. У нерівному двобої з колишнім "стратегічним партнером" Українська держава, крім ефективної дипломатії (з незрозумілих причин досі не призначено 23 послів), потребує не лише добре вишколеного війська (добра сотня генералів у нинішніх ЗСУ – не показник ефективності армії), але й новітнього мілітарного оснащення. Високий моральний дух, безумовно, є важливою передумовою для перемоги – у критичних моментах бою відвага вояків та їхніх командирів можуть стати вирішальним фактором. Однак в інформаційну добу застосування модерного озброєння може переважити ідеологічний чинник і професійний вишкіл. Голого патріотизму замало. Сьогодні в неоголошеній війні з Росією українським солдатам відчутно бракує сучасної амуніції та ефективної високоточної зброї.
Сьогодні Україні потрібні не бурхливі оплески американських конгресменів. Потрібні реальні гроші і не в борг. Потрібні живі гроші, а не обіцянки на мільярд доларів як гарантії уряду США. Скільки коштує скандальний французький гелікоптероносець "Містраль"? Так отож.
Витрати на військову техніку дають змогу стабілізувати й збалансувати економічний розвиток держави. Бо, як це не парадоксально, але деструктивна війна водночас є прогресивною силою суспільства.
"Оскільки військова загроза носить постійний характер, то робота на нагальні потреби армії може зробити військово-промисловий комплекс одним з локомотивів вітчизняної економіки", – слушно зрезюмував Петро Порошенко на засіданні уряду 10 вересня 2014. Президент обурився системою організації оборони країни: "Потреби армії треба визначати не за застарілими нормами постачання, за пожовклими папірцями. А по тому, що реально сьогодні треба бійцям і підрозділам в зоні АТО".
Фото: Юрий Касьянов/facebook.com
І що ж? Через десять днів з’ясувалося, що командири військових частин зривають проведення держзакупівель для армії. Про це заявив експерт Центру політичних студій і аналітики Гліб Канєвський під час прес-конференції в УНІАН 20 вересня: "Під час моніторингу держзакупівель в різних регіонах України ми виявили, що закупівлі зриваються у всіх військових частинах всіх силових відомств і Міністерства оборони, і Нацгвардії, і Держприкордонслужби. Статистика несе загрозу національній безпеці України".
У чому причина такої злочинної бездіяльності/поведінки? "Головна проблема – в системі управління на рівні як Міністерства оборони, так і держави загалом. Точніше в її відсутності. Найстрашніше те, що й досі неможливо чітко сказати, хто ким управляє і хто організовує всю схему взаємодії між різними державними структурами та структурними підрозділами того ж таки МО" (генерал-лейтенант Микола Мельник, один із засновників-творців Національної гвардії, екс-перший заступник керівника ГУР МО України).
Томас Джефферсон, третій президент США, один із авторів Декларації незалежності США, з причин політичної необхідності порушив Конституцію (часу на внесення поправок до її тексту бракувало). У листі від 20 вересня 1810 року він пояснив своє рішення: "Строге дотриманння писаного закону – це, без сумніву, один із найвищих обов’язків доброго громадянина, проте не найвищий. Закони необхідності, самозбереження чи збереження країни, коли вона постає перед небезпекою, – значно вищі. Втратити нашу країну через скрупульозне дотримання писаного закону означало би втратити сам закон із життям, свободою, власністю та усіма тими, хто разом із нами тішиться цими благами. Так абсурдно можна пожертвувати метою задля засобів".
Так учинив американський президент. Продемонстрував державницьку поведінку. Він турбувався про безпеку власної країни. Підстав і причин взяти приклад з Джефферсона у Петра Порошенка, коли йдеться про безкомпромісну боротьбу з воєнною бюрократією, саботажем предостатньо. Чомусь пригадався совєтський кіногерой капітан Жеглов, який задля Справедливості порушував закони. Сталінські...
"На жаль, український народ навіть під час війни – війни на виживання як народу – вибрав не Воїна і навіть не військового, – констатує Василь Лаптійчук, директор Інституту Росії. – Треба розуміти, що війна Росії з Україною буде до кінця – або ми здамося (розчинимося-асимілюємося), або переможемо". На думку експерта, відповідно до своїх правових обов’язків, українська влада мала б організувати визвольну війну, а не соромливо намагатись домовитися з новітнім лідером Орди.
Мир не може бути досягнутий ціною поступок, які підривають підвалини української державності. Народний депутат Олександра Кужель нагадує президентові Порошенку, що саме він є керманичем – Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України і саме від нього суспільство вимагає взяти відповідальність за хід війни: "Тому ми вимагаємо, щоб Ви працювали не над картами розподілу кандидатів в мажоритарних округах, а над військовими картами".
Екс-генеральний консул України у Туреччині Богдан Яременко на сторінці у Facebook повідомив, як досвідчений американський лобіст і колишній дипломат поділився з ним враженням від спілкування з Порошенком – на думку американця, український президент зовсім не готовий до ролі державного діяча.
"Тоді я не знайшов що відповісти і лише зауважив, що це найбільш готовий з усіх неготових, – пише Яременко. – Тепер починаю розуміти американця краще. Виглядає так, що Порошенко не може піднятися над логікою і мотивацією поведінки бізнесмена. Він торгується, штовхається і бореться за негайну вигоду, а не за стратегічний інтерес. Стратегічний інтерес "приплутуєтся" в реальність лише на рівні заяв і риторики".
Таке враження, що Порошенко не розрізняє посаду Верховного Головнокомандувача ЗСУ і очільника МЗС.
"Коли потрібно назвати агресора агресором, щоб надати мотивацію для офіцерів і солдат для подальшої боротьби за визволення України, він (Петро Порошенко; - О. Р.) уперто грає в дипломата, який не каже ні "так", ні "ні". Це не допомагає українським силам вести належну боротьбу проти окупанта. Навіть на своїй прес-конференції він так і не сказав чітко, чи вважає Путіна агресором. Навпаки, він дуже обережно добирав слова", – відзначив політолог, директор соціологічної служби "Український барометр" Віктор Небоженко.
Фото: lenta-ua.net
"Порошенко не вірить в силу свого народу, в його спроможність захищати країну зі зброєю в руках. Це вже ясно. Звідси налаштованість на "мирний план" за будь-яку ціну. Звідси перелік причин, чому ми неспроможні себе захищати, замість пошуку шляхів і адекватних дій, аби захистити країну від агресії, тим самим, до речі, посилюючи позиції України на фронті дипломатичному" (Анатолій Гриценко, лідер партії "Громадянська позиція").
Після зустрічі з керівництвом Міністерства оборони України відомий волонтер Георгій Тука зробив висновок, що з таким командним складом ми не переможемо навіть Ліхтенштейн, що гнилою є вся СИСТЕМА, а не якийсь мінистр або його заступник.
Від воєнної системи значною мірою залежать рівень культури та рівень наукових досягнень. Війна є мотиваційною/рушійною силою в розвитку науки – від фундаментальних досліджень до технологічного втілення. Наука не зробила жодного важливого кроку вперед, який не був би продиктоваий (бодай опосередковано) потребами оборони та озброєння зокрема.
Під час війни виникають непередбачені ситуації, твориться новий моральний клімат, в якому немає місця для нудьгуючих, втомлених, багатих і бідних. Під час війни завмирають або не виявляються ті структури, що підточують/поїдають суспільство. Війна виконує стабілізуючу функцію як усередині суспільства, так і в зв’язках з іншими державами-спільнотами.
ЧИТАЙТЕ: Чотири сценарії для України
Натомість під час представлення української "Стратегії-2020" 25 вересня 2014 року Петро Порошенко по суті нічого нічого не сказав про майбутні зміни української державної системи, про можливу стратегію її зміни (див. мою статтю "Система, абе Де криються причини наших невдач". На порталі офіційного представництва Президента України Петра Порошенка представлено "Стратегію реформ-2020". Представлено формально. Бо сам документ "Стратегія-2020" – відсутній. Постає питання: чи існує необхідний для аналізу текст Стратегії взагалі?
У цьому контексті доволі цікавим є повідомлення глави Міністерства закордонних справ РФ Сергія Лаврова під час прес-конференції в Нью-Йорку 26 вересня. Москва, мовляв, підтримує контакти з українським президентом. Понад те. З’ясувалося, що існує можливість особистої зустрічі Порошенка і Путіна в Москві впродовж найближчих трьох тижнів. "Поїздка в лігво ворога у той момент, коли ми програли перший етап за територіальну цілісність України і пройшло відділення сепаратистської території України – це не дуже правильно... Є ще один варіант місця їх зустрічі – це Донецьк, звільнений від окупантів" (Віктор Небоженко)
У протиборстві з агресором треба застосовувати добре перевірений на практиці американський досвід: добрим словом і пістолетом можна досягти набагато більше, ніж самим добрим словом. Натомість Україну заганяють у дипломатичну безальтернативність – "коли товсті, солоденькі дядечки в телевізорі пояснюють нам, що "ми не здатні боротися", що "конфлікт на Донбасі неможливо вирішити тільки військовим шляхом", вони використовують об’єктивну модальність: наче це – остання істина і закон природи" (Олексій Арестович, військовий експерт).
ЧИТАЙТЕ: Сын президента
У всі часи всі народи розробляли і розробляють тематику війни: як національний конфлікт, як релігійну, соціальну чи моральну боротьбу, як прославляння хоробрості й відваги, як навчання перемагати чи ризикувати життям на користь своєї нації та держави. "Я думаю, що він буде гідний мене" (президент про свого сина і про себе). Воістину слова батька нації…
Коли настає криза у тваринному світі, гинуть фізично слабші. В людей навпаки. У спільнотах гомо сапієнс біологічно сильніші, вмотивованіші (добровольці) вирушають на війну і гинуть для зберження нації та держави. Проте коли кілька тисяч українців зі зброєю в руках боронять незалежність і територіальну цілісність України, а решта суспільства спостерігає за війною з екранів телевізорів, то це добром для українського державного суверенітету не закінчиться.
Олег К. РОМАНЧУК
публіцист, шеф-редактор журналу "Універсум"
