Три минулі роки життя стало насиченішими,
ніж усі попередні до цього
Людмила: Я за освітою медсестра, відповідно, з медициною була пов'язана ще до війни. Але все для мене почалося з Майдану.
Спочатку я думала: що може зробити проста медсестра, там де працюють професіонали? На Майдані було багато людей, які потребували допомоги, а медиків – один на сотню в кращому випадку, в тій ситуації я зрозуміла, що не може бути біля кожної людини поруч професійного лікаря і тому, будь-які знання з медицини, домедичної підготовки повинні бути в кожного.
З початком війни я занесла до військкомату документи, чекала, коли мене мобілізують. Але не дочекалась і пішла сама. Тоді був проект "Медсанбат" і я вирішила, що в очікуванні повістки я маю зайнятись підготовкою, випускників цього проекту потім збирали в медичну евакуаційну бригаду, куди я і напросилась. У нас було шість автомобілів і ми планували виїхати в зону в кінці 2014 року, але поки всі питання вирішили, виїхали після Різдва у 2015 році. Мій екіпаж їхав в Станицю-Луганську, але ми тільки доїхали до тодішнього Сектора Б (на захід від міста Донецьк). Це був період, коли впала вежа аеропорту, почалась евакуація і ми залишилися там, де потрібно було працювати.
Фото: з архіву TacCat
Олександра: В мене до війни була більш творча професія. Але я мала друзів військових і ще з 2012 року ми писали різні тактичні огляди спорядження. Коли почалася війна, моїх друзів військових мобілізували, а деякі пішли добровольцями. Тоді я бачила по спорядженню, що в них все дуже погано. Вони були розвідниками, в батальйонах тероборони та інших "батах". Я почала, як волонтер, збирати для них спорядження. Потім зрозуміла, що потрібно спорядити всю їхню групу, бо не можуть вони бути класно одягнені, взуті, з бронею, а інші ні. Для виживання групи це було дуже важливо. Якось так сталося, що люди відразу до мене поставились з довірою, передавали багато коштів. Доходило навіть до ремонту техніки. Хлопців відправили в Амвросіївку на жовтих "Богданах", без жодного маркування, коли там вже були обстріли. Іншої техніки в них не було, і тоді мій друг військовий дізнався про те, що до їх частини закріплена техніка, яку мали утилізувати. Але ми домовились з керівництвом волонтерськими силами відновити техніку і відправити до хлопців на фронт. Весь 2014 рік я їздила на фронт як волонтер.
Фото: з архіву TacCat
А потім виникла гостра потреба в аптечках. Я почала їх комплектувати, відштовхуючись від складу американської військової аптечки. Мені з Британії допомагали, передавали перші Celox-и (для зупинки крові), турнікети. Це все передавалося на фронт, але ніхто не розумів як цим користуватися. Я зрозуміла, що не вистачає людей, які пояснять це. І пішла на вишколи. От на Медсанбаті ми з Людмилою і познайомилися.
Я вже на той час бачила бойові травми, надавала допомогу, розуміла, що мені це вдається і я справляюся. До війни я і власної крові боялася, але коли в стресовому стані побачила пораненого, в мені щось змінилося.
Людмила: Людям ми часто здаємось черствими і безсердечними, але переживши сильний стрес і глибокі емоційні потрясіння під час і після війни, якщо хочеш оговтатись і працювати, по-іншому не виходить. Тому чорний гумор це наш постійний супутник.
Фото: з архіву TacCat
Олександра: Ми знаємо поранених, загиблих. Знаємо їх родини, в кого дружина, в кого діти… Ми ще поплачемо, всіх згадаємо… Я з недовірою ставлюся до занадто емоційних постів. Здається, що люди спекулюють надмірними емоціями для своїх певних вигод. Мені не потрібно викликати в когось жаль, щоб робити свою справу.
Людмила: Я теж кажу: якщо мене поставлять перед вибором – бути чутливою, безкорисною, сльозливою ганчіркою, або черствим професіоналом, то я обираю друге, тому, що сльози і емоції ще нікого не врятували.
Приходить такий момент, коли усвідомлюєш, що не хочеш залежати від волонтерської допомоги і пора самому забезпечувати свою роботу
TacCat – це від початку медична допомога на фронті і навчання. Згодом дівчата зрозуміли, що на фронті медиків вистачає, а відсоток навчених бійців ще й досі доволі низький.
Людмила: Ми крайній раз працювали з службою медичної евакуації влітку 2017, потім це відійшло на задній план тому, що гостра потреба в цьому відпала. Особливо чітко ми це усвідомили, коли декілька організацій приїхали за одним пораненим і не могли поділити його.
Фото: з архіву TacCat
Олександра: Ми зрозуміли, що на даний момент не хочемо цим займатися. Але це не значить, що ми до цього не готові, на випадок загострення в нас вже зібрані рюкзаки, але наразі там є служби, які мають навчитись повноцінно працювати без сторонньої допомоги.
Людмила: Крайнє волонтерське фінансування в нас було ще під час евакуації з Дебальцевого. Згодом нас, як інструкторів, почали запрошувати на навчання нової поліції. Тоді ще були думки, що викладати - це зовсім не моє, я більше практик. Але зрозуміла, що це приносить дохід, і ми можемо самі себе забезпечувати. У 2017 у нас ще була підопічна служба медичної евакуації, і ми старалися своїми силами забезпечувати все необхідне для її роботи і за необхідності їздили на ротації. А для тренінгів ми почали самостійно закуповувати манекени, турнікети. Адже, ресурси вичерпуються і якщо не оновлювати цю базу, то з часом ми будемо відпрацьовувати на гілках і шишках.
Фото: з архіву TacCat
Олександра: Приходить такий момент, коли усвідомлюєш, що не хочеш залежати від волонтерської допомоги і пора самому забезпечувати свою роботу. Ми зараз вирішуємо проблему з домедичною допомогою серед цивільного населення. У нас є окремо тактичні курси, які ми викладаємо для військових і служб, що працюють в тактичних умовах. Ще є відкриті цивільні курси, куди будь-хто може записатися і прийти на навчання. Люди, які приходять до нас на тренінги - студенти медвузів, офісні працівники, служби рятунку і просто свідомі небайдужі громадяни. Ця робота дала нам можливість заробляти і комплектувати наші фронтові медичні рюкзаки, аптечки. У нас є багато друзів-виробників, які дотичні до нашої справи і з якими ми постійно співпрацюємо, тестуючи їх вироби.
Ми вчимо людей правильно надавати
допомогу до приїзду швидкої
Людмила: Знання з домедичної підготовки що в нас залишились, родом із "совка". Коли згадую свої шкільні заняття з ОБЖ і ДПЮ - то це була нудна теорія, моторошні розповіді про приколювання язика шпилькою до коміра, а із практики - хіба пошиття ватно-марлевих пов’язок. Всі знання мають бути корисні і застосовані в реальному житті. І тому ми підійшли до навчання зовсім з іншої сторони.
У нас зараз два базових курси: зупинка кровотеч та базова підтримка життя, плюс невідкладні стани (серцево-легенева реанімація). Дві основні причини смертності до приїзду швидкої.
З моменту зупинки серця до моменту смерті мозку проходить 5-7 хвилин. Швидка, у кращому разі, їде 10-15 хвилин, тому очевидно, що надіятись на медиків - не вихід. На наших курсах люди можуть освоїти навички серцево-легеневої реанімації. Так само, під час відкритого перелому або поранення кровоносних судин, людина може стекти кров’ю за три хвилини. Швидка, знову ж таки, не встигне. Тому, наші курсанти вчаться зупиняти кровотечі, робити тампонаду, можуть покрутити різні турнікети, ознайомитись з нюансами їх конструкції. Це наймінімальніша база.
Фото: з архіву TacCat
Олександра: Це мають знати ще зі шкільних років. У нас є відкриті курси, їх ми анонсуємо на нашій сторінці в Facebook. До нас часом приїжджають навіть люди з багаторічним стажем медсестри, лікарі. Їх цікавить саме домедична допомога, бо ситуації траплялися різні. Ми надаємо їм можливість власноруч відпрацювати всі навички і ознайомитись з поки що новим і незвичним для нашої країни оснащенням.
Людмила: Зрештою, знання забуваються їх потрібно оновляти та, навіть, перепроходити курс. Протоколи оновлюються, є нові статистичні дані, дослідження, можуть з’являтися новинки, якісь нові турнікети, клапан-маски для СЛР тощо…
Олександра: Ми тому і любимо міжнародні протоколи - вони постійно оновлюються. Протокол ТССС вже оновився в серпні цього року. А до цього, вони зробили оновлення з урахуванням специфіки нашої війни, хоча ми до них не відносимося.
Людмила: В них з’явився протокол пролонгованої допомоги, який використовується для випадків, коли не можна вивезти пораненого 6-8 годин, добу. В нас гібридна війна, з якою не зіштовхувалися раніше. Там є врахування і такої специфіки.
Олександра: Але в Україні інша ситуація, коли люди не оперують даними доказової медицини, а лише своїм бойовим досвідом. Ми з цим не погоджуємося.
Фото: з архіву TacCat
Людмила: Ми не підтримуємо позицію, коли людина (інструктор) відходить від навчальної програми і починає розповідати якісь історії зі свого життя. І ці історії вона вкладає в програму навчання. Наприклад, історія про успішно проведену серцево-легеневу реанімацію військовому в небойових умовах. Це все занесли в протокол тактичної медицини. Хоча, це цивільна ситуація, це не бойова травма і вона до тактичної медицини не має ніякого відношення. В нас почалися суперечки, що так не повинно бути, але зазвичай важко в таких ситуаціях досягти консенсусу. У нас почали вигадувати щось своє, говорити, ніби наші бійці не зможуть засвоїти американські акроніми… І ми замість того, щоб ефективно навчати по вже обкатаних ефективних програмам навчання, сперечалися, чи будемо застосовувати власний досвід, чи не будемо. В мене, наприклад, не було чіткого переконання, що моя кількість евакуйованих бійців дає мені право писати якісь книжки і зводити якусь статистику. Це недостатня кількість даних, які потрібні для аналізу. А коли з пари десятків людей створюють власну статистику поранень…
Фото: з архіву TacCat
Олександра: Була відсутність нормальних міжнародних протоколів і ми дійшли до того, що не хочемо використовувати заново вигадані речі. Ми хочемо використовувати сучасні протоколи, що базуються на передовому досвіді доказової медицини і статистичних показниках. Ми хочемо викладати правильно, так як має бути.
Ми забезпечуємо роботою медиків, а не патологоанатомів
Сьогодні TacCat – успішна організація, яка напрацювала собі ім’я, інструктори якої зарекомендували себе як професіонали. Їх знають, до них звертаються, їхніх послуг потребують. TacCat – це інструкторська діяльність по тактичній медицині, домедичній допомозі, співпраця з іншими організаціями, які виготовляють необхідні медичні речі та спорядження, допомога на фронт, а також – виховання цивільного населення у наданні домедичної допомоги.
Фото: з архіву TacCat
Олександра: Ми самі збирали і комплектували рюкзаки. Якось в нас було замовлення від однієї організації на аптечки. Ми зібрали, відшили підсумки, а потім замовник зник. В нас залишилася купа аптечок і потреба повернути вкладені кошти. Ми вирішили їх продати, а потім з’явились нові замовлення на аптечки, так все і почалось. Аптечки для військових ми стараємось комплектувати дотримуючись балансу між ціною і якістю: турнікет, гемостатичний бинт (зокрема українського виробництва), назофарингіальна трубка з лубрикантом на водній основі (для того, щоб залишати просвіт в гортані, через який може дихати людина, коли втрачає свідомість), оклюзійна наліпка (наклейка при пораненні грудної клітки), атравматичні ножиці (для розрізання одягу пораненого), термоковдра, бандаж, незмивний маркер, ножиці, рукавички нітрилові.
Деякі інструктори кажуть: "Бажаємо, щоб ці знання вам в житті не знадобилися", але я не вважаю це вірним, бо ці знання мають допомогти в момент, коли в цьому буде потреба, і краще коли біля пораненого опинились саме ви, людина яка володіє правильними знаннями, а не той, хто не знає що потрібно робити.
Людмила: Ми забезпечуємо роботою медиків, а не патологоанатомів.
Фото: з архіву TacCat
Хочемо, щоб хоча б одна людина з десяти
знала і вміла надати допомогу
Олександра: В нас глобальні цілі. Хочемо зробити домедичну допомогу модним трендом. Щоб було соромно не знати і не вміти. Якщо зі мною щось станеться в місті, я хочу, щоб хоча б один з десяти знав і вмів надати першу допомогу. Я вважаю, що кожен громадянин повинен отримати шанс вижити до приїзду швидкої.
Базовий цивільний курс коштує від 600 гривень. Найбільше мене мотивує до роботи і розвитку те, коли курсанти дякують і розповідають, що щось трапилося і вони не розгубилися. "Не було того і того з оснащення, що ви показували, але я не розгубився і знайшов альтернативу". Наприклад, трапилася історія за містом. В людини відкритий перелом, постраждалий намагався його сам вправити і наробив ще більше лиха. Наш курсант зупинив кровотечу, зі стопки газет зробив імпровізовану шину, зафіксував перелом і за 30 хвилин довіз до лікарні. Він зробив все правильно, щоб стабілізувати стан потерпілого і дати змогу швидко дістатися до лікарів.
Людмила: В 2015 році я працювала в зоні АТО і викладала в поліції. Мені важко порахувати загальну кількість людей, яких я навчила. Мабуть, за останній рік, коли в нас була персональна реєстрація, ми можемо опиратись на контактні дані, сертифікати, які видаємо, щоб розуміти кількість навчених людей за цей період. За всі ці роки до цього був велетенський потік людей. Навіть в Медсанбаті одна група, яка проходила триденне навчання, складалась з 300 людей, а скільки було навчань на різних полігонах, поліція по різних містах, цивільні в прифронтових зонах…
Фото: з архіву TacCat
Дівчата не рахували яку кількість людей навчили справлятися в життєво небезпечних ситуаціях, але ця цифра може сягати вже тисяч. І до кінця розмови, вони, таки, викликали в мене відчуття сорому за те, що я не вмію надавати домедичну допомогу і не обізнана у цих питаннях. Тому, у мене залишається вибір – або сподіватися, що ніколи не побачу людину, яка потребуватиме допомоги, або, все ж піти на курси і не розгубитися, якщо раптом щось трапиться. І перед Вами стоїть такий же вибір.
