Стару гвардію потрібно відправляти на пенсію. Вона звикла воювати тільки на картах, - кавалер ордена "За мужність" Павло Чайка
На той час він думав, що вже все бачив і до всього готовий. Але потім бійці поїхали під Дебальцеве, де терористи майже впритул розстрілювали їх із танків. Як вдалось повернутись додому живим? Павло відповідає просто: “Із Божою допомогою!”. Можна довго розмірковувати на тему що є ціннішим – життя чи Батьківщина.
Павло свій вибір зробив вже давно – заради нашої країни він готовий на все.
Нагородження третім за період війни в Україні орденом стало для Павла повною несподіванкою. Хлопець зізнається, що воювати йшов зовсім не заради нагород, але таке відзначення стало вкрай приємним.
– Першим мені зателефонував Юрій Бірюков, радник Президента. Сказав, що вітає мене з нагородою. Я запитав: “Якою нагородою? У мене вже є орден “За мужність” ІІІ і ІІ ступеня”. Він відповів: “Ні, ти у нас тепер – повний кавалер ордена “За мужність”. Потім почали усі інші телефонувати, вітати. Чесно кажучи, зовсім не очікував. Родичі й знайомі телефонували і казали: “Ого!”. Також почали активно додаватись у друзі в соцмережах, мені пишуть багато волонтерів, просто українців, людей з інших країн. Пишуть приємні слова, дякують за службу.
ЧИТАЙТЕ: Тонка жовто-блакитна лінія
В армію чоловік прийшов ще у 2007 році, тоді відслужив строкову десантником в Миколаєві, потім відслужив контракт. Далі попрацював два роки в Беркуті, потім повернувся на другий контракт. У подальшому ж Павло мріє лише про генеральські погони. Тим паче, що початок уже покладено. Війна для десантника розпочалась ще неподалік Криму. Бійці стояли за кілометр від Армянська і чекали на команду згори.
– Ми одразу бачили, що російські війська стоять напроти нас. Їх вертольоти залітали на наші території, було все зрозуміло. Але ніхто не розраховував, що саме так все повернеться. Спочатку ми не стріляли, тому що всі прекрасно розуміли, що перший наш постріл означатиме оголошення повномасштабної війни. Нам казали: “Терпіть, хлопці, терпіть”. А далі пішли “зелені чоловічки”, сепаратисти … Ми були готові на той момент вирушати в Крим і захищати нашу територію. Розвиток подій тоді нікому не подобався. Нас підняли по тривозі, і ми сиділи, чекали, поки Верховна Рада прийме рішення “так” чи “ні”. Вони довго міркували, поки не дочекались того, що російські війська вже все захопили. І тоді тільки нас висунули. Та було вже запізно.
Павло розповідає, що в Слов’янську, Краматорську війна була в порівнянні з подальшими подіями досить “скромною”. Хоча тоді бійці прекрасно розуміли і бачили на власні очі проти кого воюють.
– Тоді активно розповідали байки про ополченців, але ніхто в них не вірив. Для мене не було здивуванням, що воювати доводиться проти російської армії. Перший бій, звісно, був дуже важким. Нічого не розумієш, досвіду не вистачає, доводиться вчитись на власних помилках. Зараз, коли я вже можу проаналізувати його в порівнянні з подальшим подіями, розумію, що то були тільки квіточки. Влітку, коли ми потрапили в оточення, я думав: “Нічого собі!”. Але вижили, вийшли. Пізніше, коли ми думали, що вже все бачили, стався Донецький аеропорт. Тоді я думав: “Ого, що ми пережили, оце так досвід отримали”. Потім ми поїхали під Дебальцеве, де нас розстрілювали танки, і виявилось, що саме там був найстрашніший бій. Все пізнається в порівнянні, але хочеться, щоб таких порівнянь було якомога менше.
Своє перше і, як сподівається Павло, останнє поранення боєць отримав під Червоним Лиманом. Бійці потрапили в засідку, втратили одного побратима, сімнадцять чоловік отримали поранення.
– На той час із засідки вдалось вийти з мінімальними втратами, ми залишились без одного бійця. Могло бути значно гірше. В машині їхало п’ять чоловік – троє з них отримали поранення, включаючи мене. Була організована засідка на дев’ятому блокпості. Зупинили нашу колону, всі їхали на БТРах, а ми – на УАЗику. Вийшли з машини, почали вести бій, поранений був один боєць. Протягом близько 40 хвилин ми відстрілювались, потім я був поранений, і Паша, який без ока залишився. Зрештою ми відійшли.
Спокійно лікуватись Павло не зміг. Постійно переживав за тих, хто залишився воювати, розумів, що хлопцям потрібна допомога. І хоч лікарі прописали йому місяць реабілітації, чоловік вирішив “лікуватись” війною і з заслуженого відпочинку втік в АТО.
– Коли лежав у шпиталі, дізнався, що ще одного бійця поранено, потім ще одного. Мене зразу “накрило”, і після шпиталю я помчав у АТО, від реабілітації відмовився. Було трохи важко спочатку, бо мені тільки зняли шви, і вони почали розходитись. Інтенсивно мастив їх зеленкою, перемотував еластичним бинтом. Десь через тиждень більш-менш спокійної для мене війни ми потрапили у Зеленопіллі в оточення.
Більше місяця – оточення… Наших бійців обстрілювали, бомбили, їм пропонували перейти на бік ворога, у них закінчились їжа і набої. Але бойовий дух залишився незламним.
ЧИТАЙТЕ: Дорогою на війну
– Головний секрет успіху – хороше командування і контрольованість бійців. Ні для кого не таємниця, що у деяких підрозділах є проблеми з алкоголем і дисципліною. Великих втрат під Дебальцевим деякі підрозділи зазнали через те, що піддались паніці. У нас із цим ніколи проблем не було. Поки ми були в оточенні під Мар’їнкою, нам безліч разів пропонували, щоб ми здались і переходили на бік терористів. Командир їм у дуже грубій формі відповів, що ніхто не здасться. Після того, як ми не погодились на їх умови, нас почали бомбити ще сильніше, мабуть, їх це зачепило. Але ніхто паніці не піддавався, всі виходили за постановленим планом. У нас зовсім не залишалось їжі, боєприпасів лишилось рівно стільки, щоб пробити собі коридор. Ми були готові вести бій до останнього набою.
Спогадів про перебування в оточенні у Павла багато. Каже, що рідним не розповідав, де знаходиться, аби ті не хвилювались.
– Спочатку ми з триразового харчування перейшли на дворазове, потім на одноразове. Їли один раз на добу і досить небагато. Коли їжа закінчилась, виживали як могли. Застрелили двох зайців – з’їли. З рідними намагались не зв’язуватись. В принципі, можливість була, але сенсу телефонувати і наганяти паніку не було. Із моїх рідних аж до другої ротації в аеропорту ніхто не знав, що я кудись їздив. При чому це не поодинокий випадок, більшість бійців намагаються приховати правду, аби не хвилювались. Мої рідні дізнались де я є тільки після того, як Юра Бірюков написав у Фейсбуці після першої ротації до аеропорту пост із моєю фотографією. Мама, на жаль, читає Фейсбук, тому одразу мене впізнала. Сказала: “Не потрібно брехати, говори правду”.
Із оточення боєць виїхав не з порожніми руками, а з “віджатим” у сепаратистів КамАЗом.
– Це був російський КамАЗ, додатково обшитий металом. На ньому був міномет, вони виїхали стріляти по наших. Та тільки вороги розвернули цей міномет, як наші мінометники вистрелили першими і влучили точно в них, КамАЗ вийшов з ладу і зупинився. Наші хлопці відтягнули його і залишили. А я витягнув його із оточення. Він після того багато разів нас виручав, зараз ця машина теж у строю, тільки вже в іншому підрозділі.
Під час ротацій до аеропорту найстрашніше було зайти в будівлю і вийти з неї. Боєць розповів, що прориватись у аеропорт доводилось під безперервним вогнем.
– Я провів там два заходи десь по десять днів. Найважче було втрачати своїх друзів, це завжди є найскладнішим випробуванням. Ми під час ротацій в аеропорту багато втратили, не так кількісно, як якісно. Ми дорожимо кожним бійцем, кожен із них є просто неймовірною людиною. Аеропорт забрав життя багатьох хороших хлопців. Взагалі я не раз переконувався у тому, що яким би ти спеціалістом не був, скільки тобі відміряно долею, стільки ти і проживеш. Було чимало ситуацій, коли я міг голову втратити, але відводило. Мабуть, ще не час.
ЧИТАЙТЕ: Історія прориву із Дебальцевого: військові виходили, прикриваючи собою поранених
Чоловік розповідає, що поступово звикаєш як до постійної небезпеки, так і до постійного шуму від пострілів і вибухів.
– Поблизу стріляють, а ти у цей момент можеш спокійно спати, хоч і в бронежилеті. В аеропорту ніхто броників і касок не знімав. Ми як заїхали, так і виїхали. Тільки заїхали чисті, а виїхали брудні, як чорти.
Хлопці завжди один одному допомагали, підтримували. Самостійно нікого не переможеш. Поступово звикаєш до постійної небезпеки. Кожен раз ловиш себе на думці, що розслаблятись не можна, весь час потрібно тримати голову холодною. Як не крути, себе потрібно берегти. Не можна заграватись.
Дебальцеве запам’яталось Павлу складним боєм і втратою близького товариша.
– Ми зачищали Логвинове, що поблизу Дебальцевого. Бій розпочався о шостій годині ранку, близько одинадцятої ми вибили всіх звідти, зайняли село і чекали на підтримку інших підрозділів наших військ. Там прочекали чотири години, поки з Горлівки не підійшло сім ворожих танків. Вони просто “змели” нас звідти, адже ми були лише на БТРах. Було прикро через те, що ми втратили бійця, поранених багато було, сили втратили. Імовірно, що ця операція була не надто чітко спланованою вищим командуванням. Можливо, вони просто не розраховували, що ми візьмемо це село, тому що його стільки разів штурмували, і ніхто не міг зайняти. Ми ж все зробили як треба, а нам ніхто не допоміг.
Вибиратись із небезпечної ділянки доводилось в екстремальних умовах. Протягом кілометра дороги по БТРу десантників безперервно стріляли три танки, що знаходились у кількох сотнях метрів від наших бійців.
– Ми їхали вздовж дороги. Я бачив як вони стріляли, причому робили це досить непогано. І я просто пригнув голову. Зрізали нам з БТРа вихлопні труби, пройшов постріл по верху машини. Поки ми не перестрибнули дорогу і не сховались з іншого боку, ці танки продовжували по нас стріляти.
Волонтери бійців ніколи не ображали. Весь час якісь смаколики привозили захисникам. Іноді бійці робили досить несподівані замовлення волонтерам.
– Одного разу замовили Пепсі-Коли. Нам привезли у саме пекло 29 тисяч літрів цієї Пепсі-Коли. Ми якраз тільки повернулись із бою під Дебальцевим, де їли одну Мівіну і консерви, тому запити її Пепсі було дуже приємно.
В подальшому чоловік планує знову повернутись на фронт. Зараз хоче відновити як своє здоров’я, так і техніку.
– Війна кардинально змінила цінності в житті. Раніше думав, що у мене є багато побутових проблем, а зараз розумію, що це усе дрібниці. Найголовніша цінність – це життя, здоров’я. Також війна дала мені шалений досвід.
Я завжди мріяв стати офіцером, а завдяки цій війні я ним став. Для мене це ще одна сходинка, якої я досягнув.
Особливих оберегів герой не носить із собою, лише хрестик, що його подарувала бабуся, коли він служив строкову.
– Це – звичайнісінький хрестик, куплений в церкві. Я з ним не розлучаюсь, особливо, коли ходжу на бойові завдання. Вірю, що це допомагає.
Довго відпочивати на війні у Павла і його побратимів можливості не було. Приїжджали максимум на п’ять днів.
– Фактично часу вистачало тільки на те, аби добре виспатись. Я приїжджав, ішов в Макдональдс, купував собі багато шкідливої їжі, наступного дня робили з хлопцями шашлик. Тобто хотілось чогось смачного і шкідливого.
Боєць впевнений, що українській армії потрібні кадрові зміни.
– Усю стару гвардію потрібно відправляти на пенсію. Вони виховувались у Радянському Союзі, вчились по радянських книжках. Вони звикли воювати на картах, серед них майже немає дійсно бойових одиниць. Так, деякі мають багатий досвід війни в Афгані. Постійно розповідають про це. Але війна в Афгані і війна в Україні – це різні речі. В Другу світову людей можна було заганяти на м’ясо. Зараз у нас немає стільки людей, і ми повинні берегти кожне людське життя. Часто неправильні планування призводять до поганих наслідків. Потрібно знімати їх усіх і ставити офіцерів, які виросли на цій війні, які адекватно воюють, адекватно мислять.
P.S. А попереду – нові бої, нові випробування, новий досвід… Боєць ще не раз дивитиметься смерті у вічі. Він знову і знову збиратиме волю в кулак і йтиме далі, як робив уже не раз. Йтиме захищати нас…
Анастасія Олехнович.
Джерело: Крила України
